Українська селянська партія (УСП) виникла на ґрунті широкого революційного руху селянства в роки першої російської революції. Присутні на з'їзді Всеросійського селянського союзу делегати від України утворили комітет, який мав започаткувати Українську селянську спілку. 23 лютого 1906 року в часопису "Запоріжжя" була надрукована стаття - декларація "Наші завдання", в якій проголошувалися мета, завдання і практична частина програми УСП.
В аграрній галузі УСП вимагала земельної реформи, яка повинна була проводитись таким чином: всі землі (царські, удільні, монастирські, казенні) переходять у власність українського народу; землі великих приватних власників за виключенням норми одної земельної ділянки, призначеної для дрібних власників, переходять у національну власність українського народу; землі дрібних приватних власників залишаються і надалі в їх володінні; засіб переведення націоналізації землі, розмір нормальної ділянки (максимум) мають встановити виборні від усього українського народу [171, с.75-77].
Отже, порівнюючи програмні документи російських та українських політичних партій в галузі аграрного реформування, можна зробити наступні висновки.
По-перше, як загальноросійські, так і українські політичні партії в своїх програмах на постоювали на встановлення справедливості стосовно селянства. Мова йшла про скасування викупних платежів, повинностей та податків, які накладалися на селянство після скасування кріпацтва в 1861 році, зрівнянні селянства в громадянських правах з іншими верствами населення.
По-друге, більшість соціалістичних, революційно-демократичних та ліберальних партій вимагали поліпшення селянського малоземелля за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських земель, а також шляхом відчуження деякої частини земель великих землевласників. Кадети, Партія демократичних реформ, октябристи, УДРП навіть пропонували компенсацію за рахунок держави великим землевласникам за відчуження їх земель. Тільки партія есерів (українських та загальноросійських) в своїх програмах проголошувала націоналізацію землі, яка повинна була перейти в загальнонародне користування без викупу. Цю ідею есерів підтримували Всеросійський селянський союз, Українська селянська партія та Народна українська партія.
По-третє, майже всі загальноросійські та українські партії наголошували на впорядкуванні законів, які стосуються оренди землі селянами, на праві судів зменшувати великі орендні ціни на землю, що на початку ХХ століття стали дуже високими.
Загальноросійські монархічні партії вважали приватну власність недоторканою і, отже, пропонували покращення селянського малоземелля широкою організацією сільськогосподарського кредиту, впровадження серед селян аграрної освіти, поліпшення розселення в густозаселених губерніях та покращення переселенської справи на Сході.
2.3. Періодичні видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державній думах
Кризові явища в аграрному секторі економіки Російської імперії і, зокрема, України та революційні події 1905 р. змусили уряд замислитися над самою актуальною проблемою в імперії того часу - проблемою реформування в сільському господарстві. Великі поміщицькі латифундії із залишками напівфеодальних відносин в господарюванні не могли задовольнити нагальних потреб капіталістичного розвитку сільського господарства. У селянському господарстві теж з'явилися досить вагомі причини, які вимагали негайного реформування - окрім малоземелля, в умовах капіталістичного розвитку селянська община стала гальмом на цьому шляху. Капіталізм вимагав нової організації землеробства на землі, владно диктував необхідність зламу існуючого землеволодіння. На 1905 рік в Україні кількість безземельних селян і селян, наділи яких були до 3 десятин, складали 20,1%; з наділами від 3 до 9 десятин існувало 58,6% від загальної кількості селянських дворів: з наділами від 9 десятин і більше - 20,6% [116, с.139].
Ситуація, яка склалася в сільському господарстві змусила поміщиків прийняти ряд заходів, які б сприяли його розвитку. Падіння доходності маєтків примушувало їх потурбуватися про вигідну передачу частини своїх земель в руки селян.
Вже у 1902 р. створені після селянських виступів поміщицькі "місцеві комітети" висловлювалися за насадження подвірного та хутірського землеволодіння на зміну общинному. Окремі поступки від політики збереження напівкріпосницьких відносин на селі царизм був вимушений зробити ще до революційних подій 1905 року. 12 березня 1903 року був виданий закон про відміну кругової поруки. Законом 6 червня 1904 року було розширено право селянського переселення з Європейської Росії. У період підйому революції був виданий маніфест 3 листопада 1905 року, за яким зменшувались наполовину, а з 1 січня 1907 року зовсім скасовувались викупні платежі за землю.
Наростання економічної кризи в Російській імперії та постійне незадоволення суспільством проведених урядом заходів щодо сільського господарства вимагали швидких заходів вирішення аграрної проблеми на державному рівні. Для цього в 1905 році царський уряд пішов на поступки і було проголошено про вибори до Державної Думи. Одним з напрямів діяльності Державної Думи було складення пакету законодавчих актів з питань реформування сільського господарства.
Ще за часів роботи Першої Державної думи різними політичними фракціями були висунуті аграрні програми. Вони викликали багато суперечок. У квітні 1906 р. графом Вітте, тодішнім Головою Ради міністрів, була представлена записка з селянського питання для розгляду її в Думі. Також у травні 1906 р. князь Трубецькой звернувся до Державної Ради з пропозицією про вироблення програми реформ з усіх важливих питаннь - аграрному, робітничому, народної просвіти, податковому. В Німеччині, Австралії, Італії, Англії, в яких постійно існує "аграрне питання", воно викликає еміграцію населення за океан. В Росії ж, на думку автора статті в газеті "Киевлянин", при незначному населенні та великих запасах землі на Сході це по суті "дитяче питання" у порівнянні з тим становищем, в якому знаходяться західноєвропейські країни [87, 1906. - 14 мая].
Кадетська партія в записці, поданій до І Деражавної Думи, основами майбутньої реформи вважала: покращення площі землеволодіння селян за рахунок державних, удільних, казенних, монастирських земель, а також шляхом примусового відчуження приватновласницьких земель з винагородою власникам. Але ця програма партії народної свободи, на думку чорносотенної газети "Киевлянин", мала на меті привернути до себе частину селянства. І цей проект не йшов назустріч селянським побажанням і не сприяв підйому сільського господарства як основи благоустрою сільського населення [87, 1906. - 19 мая].
З аграрного питання у Державній Думі майже щоденно виникали дебати. Вносили свої програми не тільки кадети, трудовики та інші партії, але й окремі депутати [87, 1906. - 21, 23, 25, 26, 27, 30 мая, 1, 6, 9 июня]. Так, на засіданні Думи 30 травня 1906 р. селянин Київської губернії, депутат Грабовецький зазначав, що у кого землі немає, тому треба дати, у кого землі дуже багато, у того треба взяти карбованців по 50 за десятину, селяни із задоволенням заплатять. Але він вважав, що все це терба зробити якомога швидше [87, 1906. - 1 июня]. Зміст виступу цього депутата висловлює основну думку майже всього селянства - відібрати землю у великих землевласників і віддати її малоземельним селянам. Деякі селяни навіть погоджувалися з тим, що за додаткову землю їм доведеться платити колишнім власникам. Але вони вимагали, що б ця викупна ціна землі була “у розумних межах”.
Постійні дебати з земельного питання в Думі викликали хвилю зацікавленості селян. Газети публікували накази селян депутатам Державної Думи. Ось деякі уривки з цих наказів. Селяни с.Субовичі Суражського повіту Чернігівщини зазначали, що народ бідує без землі і волі, і що вся земля мусить бути громадською і користуватися нею повинен тільки той, хто сам на ній працює. Вони наголошували на тому, що будуть домагатися, щоб ці вимоги було задоволено. Такі ж вимоги до депутатів про землю надходили і від інших селян: сіл Великі Осмеки (116 підписів), Шпиченець (120 підписів), Калпунівки Черкаського повіту (330 підписів), Лосинівці Ніжинського повіту (600 чоловік) та багато інших [39, 1906. - 7, 8, 9 липня].
Необхідність наділення селян землею примусила уряд піти на рішучі кроки. Ще 4 березня 1906 р. був виданий указ про заснування Комітету з землевпорядкувальних справ при Головному управлінні землевпорядкування та землеробства губернських і повітових землевпорядкувальних комісій. На ці комісії покладалися завдання:
допомога Селянському банку у продажу поміщицьких земель селянам;
здача в оренду та продаж селянам казенних земель;
сприяння переселенню селян;
ліквідація існуючого землеволодіння (тобто общини) та багато ін.
Велике значення мав також проект положення про покращення та розширення селянського землеволодіння. Основні тези цього проекту згодом були оформлені в укази про переселення, діяльність Селянського банку, руйнування общини. Всі проекти та укази обов'язково висвітлювалися у пресі. Окрім того, публікувалися також і відгуки на ці заходи уряду.
Передача урядом малоземельним селянам казенних земель теж мала неабияке значення для покращення земельного стану, хоча це не вирішувало проблеми. В газетах з'явилися дані про кількість казенної землі. Головна управа хліборобства нарахувала кількість такої землі в Україні: в Київській губернії - 3665 десятин, Подільській - 2241 десятин, Чернігівській - 5486 десятин, Харківській - 75230 десятин, Херсонській - 191845 десятин, Полтавській - 2976 десятин, Таврійській - 204745 десятин, Волинській - 11200 десятин, Катеринославській - 90494 десятин [174, 1906. - 2 листопада].
Як бачимо, у найбільш малоземельних губерніях України - Київській, Полтавській, Подільській, Чернігівській - і земельний фонд казенних земель також був невеликий. Ці дії уряду аж ніяк не вирішували питання земельного голоду у найбільш заселених губерніях України.
Така ж думка висловлювалася в іноземній пресі. Газета “Рада” опублікувала уривок з французької газети “Temps”, в якій зазначалося, що російські газети довели, що для того, щоб довести селянську земельну власність до того стану, в якому вона була 1861 року, треба біля 45 млн. десятин. Тим часом кабінетської і казенної землі всього 9 млн., тобто 5 частина того, що треба. Марність урядових заходів, на думку “Temps”, посилювалась ще й тим, що призначені до продажу землі знаходилися в місцевостях, де люди найменше страждали від безземелля [161, 1906. - 30 вересня].
З критикою державних програм виступила київська газета "Рада". В статті М.Гехтера "Земельне питання і уряд" наводилися заходи, якими уряд намагався поліпшити земельний стан селян:
1) продати 11 млн. десятин землі, яка знаходиться у розпорядженні Селянського Банку;
2) поширити державний кредит - земельний, меліоративний та переселенський;
3) знищити черезсмужність селянських наділів та полегшити виділення на відруби;
4) покращити діяльність землевпорядкуваних комісій. Однак, автор статті зазначав, що при селянському малоземеллі таких заходів уряду недостатньо. На підтвердження цього наводилися дані про кількість надільної селянської землі на 1900 рік у 8 українських губерніях. За цими даними тільки в Катеринославській та Херсонській губерніях на 1 душу чоловічої статі в середньому припадало трохи більше 2 десятин землі; в Харківській, Полтавській та Волинській - від 1,5 до 2 десятин. А в Чернігівській, Київській та Подільській губерніях середній селянський наділ на 1900 рік складав лише 1,2 десятини землі. При такому розподілі землі, ті заходи, які пропонував уряд, не могли бути дієвими.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33
