Однак наміри царського уряду переслідували тільки одну мету - переселити на окраїни найбільш небезпечну для поміщицького землеволодіння частину селян і тим самим розрядити революційну атмосферу в країні. Про економічні інтереси переселенців уряд не турбувався. Він створював такі умови на місцях виходу, за яких переселенці продавали за заниженими цінами свої земельні наділи, худобу, інвентар та інше майно багатим однообщинникам. Багато селян таким чином несли великий матеріальний збиток вже з самого початку переселення. Важких втрат зазнавали переселенці в дорозі. Уряд не організовував планомірної та своєчасної перевозки їх у ті райони, в які вони заселялися.

Без врахування господарських інтересів переселенців створювався колонізаційний земельний фонд Сибіру. З огляду на нестачу заходів та спеціалістів, дослідження відставали від землевпорядкувальних робіт. Місцева адміністрація не мала в своєму розпорядженні даних про стан та кількість вільних державних земель. Створення переселенських ділянок було спішним і непланомірним. До них включались непридатні для господарського використання землі, від яких багато переселенців відмовлялися при першому ознайомленні чи після декількох років безплідної праці.

Переселення як засіб освоєння Сибіру та Туркестану в широких розмірах, з утворенням на нових місцях розвинутих селянських господарств могло дати позитивний успіх лише за умов вкладення великих матеріальних коштів. Однак, уряд не приділяв особливої уваги цій стороні переселенської справи. Для нормального господарства на Далекому Сході та в Сибіру потрібні були розгалужені системи залізничних та грунтових шляхів у заселених місцевостях, видача державних позик (не менше 500 крб.) на кожне господарство, розгалужена система забезпечення сільськогосподарською технікою, пільгові умови кредитування переселенців і т.ін.

П.Столипін влітку 1910 року разом з Головноуправляючим землевпорядкуванням та землеробством здійснив поїздку до Західного Сибіру та в Поволжя. Головною метою було ознайомлення з хутірськими господарствами. На підставі цього обстеження прем'єром були зроблені деякі висновки: відведення наділів переселенцям в Сибір повинно бути не в користування, а у приватну власність; грошові позики переселенцям на домогосподарство потрібно впорядкувати не за матеріальною забезпеченістю, а за умовами заселення даного району; необхідно створити та розвивати агрономічну допомогу пересельцям і т.інш.

Отже, переселення українських селян до Сибіру та Туркестану в роки столипінської реформи мало велике значення для заселення цих регіонів. Однак знищити земельну нужду селян, як цього сподівався уряд, такими заходами не вдалося. Недостатність фінансування приводила до того, що тільки заможні переселенці мали змогу відновити своє господарство на цілинних землях. Заселення Степового краю, Сибіру та Далекого Сходу не було слушно та доцільно організоване. З самого початку не було виконано жодної умови, яка б полугшувала переїзд селян на нові місця: безкоштовного лікування, харчування, перевезення майна переселенців. Також уряд виявився неспроможним вирішити транспортну проблему. Неузгодженість строків переселення призводила до того, що проміжні станції були переповнені селянами.

Неправильне врахування кількості та якості земель в Сибіру, Далекому Сході та Середній Азії призводили до того, що кількість бажаючих переселитися на ці землі перевищувала кількість земельних наділів, які були придатні для землеробства. В результаті цього більша частина українських переселенців змушена була повертатися в рідні місця.

3.4. Реакція українського селянства на процес аграрного реформування

Кризові явища в сільському господарстві на початку ХХ століття і селянські виступи напередодні і в роки першої російської революції вимагали негайного вирішення аграрного питання. Тому одним з головних завдань столипінської реформи було зменшення революційної напруги в суспільстві. Проте, як свідчать результати проведення реформи, вона не тільки не зняла напругу в суспільстві, а навпаки, збільшила кількість незадоволених аграрною політикою уряду. Активізуючи процес становлення капіталістичних відносин в сільському господарстві, реформа була покликана провести розчистку селянських земель від "слабких" на користь "сильних" та шляхом радикальних заходів зруйнувати общину і почати накопичення капіталу на селі. Двоякість аграрної політики П.А.Столипіна полягала в поєднанні більш прогресивної системи капіталістичних відносин в сільському господарстві зі збереженням старих поміщицьких землеволодінь. Така урядова позиція викликала незадоволення всіх груп українського селянства. Щодо реформування селянської общини і виходу на відруби та хутори, то відношення тут було двояким. Були як прихильники, так і вороги цього процесу. В офіційній історіографії радянського періоду переважала думка про негативне ставлення селянства до аграрної реформи П.А.Столипіна. Зокрема зазначалося, що селяни активно протестували проти виділення на хутори та намагалися повернути землю заможних селян до общини. Причиною цьому було пограбування селянських земель куркулями [57, с.42]. Таку ж точку зору займали і представники інших політичних течій в суспільній думці Росії та України. Так, кадетські вчені та політики негативно сприймали як соціальні цілі реформи, так і методи її проведення. Існувала думка, що селянством реформа сприймалася як насилля. Свідченням цьому було багато селянських скарг, звернень в пресу та прямі протести та заколоти.

Проте, в порівнянні з результатами проведення аграрної реформи П.А.Столипіна в Росії, ситуація в Україні була дещо інша. Відмінність полягала в тому, що на території України ще до проведення аграрної реформи вже почався процес руйнування общинного землеволодіння. Тому частина українського селянства, переважно заможна, позитивно сприймала аграрне реформування 1906-1914 років.

Найбільше незадоволення селянами викликали: