Сільським товариствам та общинам, які складалися не більше ніж з 10 дворів, позики могли видаватися у розмірі 85% оцінки землі, яка купувалася, якщо придбаються недостатні господарські угіддя, чи поміщицькі землі, які вклинюються у надільні землі та ті, які знаходяться черезсмужно з селянськими. Площа землі, яка купується, не повинна була перевищувати ? частини землеволодіння покупця. У всіх інших випадках сільські общини та великі товариства, які купували землю у поміщиків, отримували позику у розмірі 80% банківської оцінки та 90% у випадку згоди покупця переселитися на придбану землю. У такому розмірі позика видавалася, якщо землевпорядкувальні комісії вважали за необхідне купівлю селянами того чи іншого маєтку з метою землевпорядкування. У випадку згоди селян оселитися на купленій землі, з дозволу міністра фінансів та головноуправляючого землевпорядкуванням та землеробством, позика могла бути збільшена до 95% оцінки землі, яка купується.

Більшість поміщицької землі у багатьох місцевостях здавалася в оренду. Так, у Полтавській губернії цей фонд складав 66% приватновласницької землі. На прикладі Харківської губернії можна побачити зростання цін на орендну землю, які наведені в табл. 3.2.15 [148, с.14].

Таблиця 3.2.15

Зростання орендних цін в Харківській губернії в роки столипінської аграрної реформи

Як видно з наведених даних, орендна ціна зростала кожного року. Особливо це позначилося на однорічній оренді - за 2 роки з 1907 по 1909 роки орендна ціна зросла майже на 6 крб. за десятину. За довгострокової оренди різниця між цінами за 1 десятину була не такою значною - майже 1 крб.

Навіть при тій допомозі банку селянам, яка існувала у вигляді позик на купівлю земель, недостатність фінансування нової аграрної реформи розуміли і в уряді. Для нормального проведення реформи було недостатньо тих коштів, які виділялися Селянському банку. Як зазначалося у пресі, найбільша позика, яку могли отримати селяни - 90 крб. на кожні 100 крб. оцінки вартості землі. Різницю селянин повинен був доплачувати з власних коштів. Якщо брати до уваги середню ціну землі, то вона складала за офіційними даними Селянського банку в 1906 році в середньому більше 100 крб. по всій Російській імперії. Насправді ця ціна становила в середньому від 150 до 200 крб. (і це теж не в повній мірі відповідало дійсності). Отже, зрозумілим стає те, що для проведення реформи необхідно було хоча б на перший час збільшити кошти Селянського банку хоча б на 150-200 млн. крб. [154, 1908. - 14 августа; 175, 1906. - 11 февраля]. Ще у березні 1906 року Рада Міністрів розглянула проект Головного управління землевпорядкування та землеробства про створення кредиту для комісій земельного впорядкування і для допомоги селянам при землевпорядкуванні. За цим проектом 240 з 300 повітових комісій повинні були робити тільки допомогу Селянському Банку. На ці комісії планувалося виділити 1300000 крб., а на допомогу селянам при землевпорядкуванні - 1500000 крб. [174, 1906. - 23 березня]. Природньо, що така допомога селянам не могла полегшити їхнє становище у справі придбання приватновласницьких земель. Маючи потребу в землі, окремі середняки, а іноді й бідняки, купували землю у банка, сподіваючись, що довга (на 55 років) розстрочка дасть їм можливість виплатити борг. Однак, лихварські умови банку були непосильні навіть для селянина-середняка. Дуже часто бідняки на протязі декількох років ціною великих витрат та жертв справно виплачували банку свій борг, але при першій же господарській невдачі (неврожай, пожежа, падіж худоби і т.ін.) потрапляли в число "несправних" позичальників, і за несплату, а у великій більшості випадків, навіть за затримку з виплатою внесків у банк, у них відбиралися та продавалися з торгів земля та інше майно.

Не всі позичальники Селянського банку змогли утримати в своїх руках куплені землі. Намагаючись підтримати, укріпити поміщицьке землеволодіння, банк розорював селян, підривав економічний стан їх господарства. Особливо у важкому стані знаходилися бідняки та середняки. Не маючи засобів для сплати в термін платежів за позиками, більшість їх розорювалася. У 1906 році недоїмки за платежами банку складали 18,3 млн. крб. (75% річного складу), в 1910 році вони скоротилися до 9,1 млн. крб. (21% річного складу). Зменшення заборгованості за платежами банку пояснюється не покращенням економічного стану покупців, а посиленням репресивних заходів у відношенні несправних позичальників [179, с.212-213]. Циркуляром 11 червня 1907 року П.Столипін зажадав від губернаторів дати вказівки селянським установам та поліційній владі, щоб вони надавали всіляку допомогу відділенням Селянського банку по стягненню недоїмок з його позичальників. У той же час П.Столипін вимагав, щоб самі губернатори приймали відповідні заходи для забезпечення справжнього виконання селянами своїх обов'язків перед банком. Вимагаючи від місцевої адміністрації і надалі застосовувати найсуворіші заходи у цьому відношенні, він у циркулярі губернаторам 4 липня 1909 року зазначав, що, за повідомленням міністра фінансів, допомога місцевої адміністрації сприяла правильній організації надходження платежів Селянського Банку, в чому були досягнуті задовільні результати, не дивлячись на відсутність у 1908 році у більшості губерній "особо благоприятных условий урожая". Були внесені усі платежі за позиками та по оренді, значно зменшилися і недоїмки за попередні роки [179, с.212-213].

Постійні публікації у пресі про продаж за невнесення платежів за куплену селянами землю підтверджує цю картину. Так, у 1907 році Катеринославським відділенням Селянського банку було призначено на продаж 66 селянських володінь в розмірі 32162 десятини. Борг склав 2487755 крб. Київське відділення в тому ж році призначило на продаж 10 земельних ділянок в 1600 десятин. Полтавським відділення Селянського Банку у 1908 році за невчасну сплату боргу було призначено на продаж землю 50 селянських товариств. У 1910 році призначено було на продаж 400 ділянок селянської землі в 2000 десятин, а Харківське відділення в цей же рік призначило до продажу 12000 десятин землі. Сума боргів за цю землю склала 900000 крб. У 1913 році Катеринославське відділення Селянського банку за невиплату позик продало 3000 десятин селянської землі [161, 1907. - 12 січня, 11 серпня; 1908. - 25 декабря; 1910. - 19 декабря, 20 января; 125, 1913. - 2 мая].

Проблема продажу землі Селянським банком за несвоєчасну сплату позик викликала у пресі багато коментарів. Так, у газеті "Слово" власний кореспондент Я.Сенецький дав аналіз становища покупців банківських земель Полтавської губернії. На 1908 рік відділення Селянського Банку по цій губернії призначило на продаж 8603 десятини селянської землі. Склад боржників - 5 сільських громад, 70 селянських товариств, 94 окремі господарі. Під заставу цієї землі банк дав 1093263 крб. (тобто по 127 крб. за десятину). За цю землю селяни не виплатили ще попереднім власникам 35791 крб. (тобто ще по 4 крб за десятину) [186, 1908. - 13 января]. За аналізом кореспондента видно, що в тих повітах губернії, де земельний голод відчувався найгостріше, де кількість безземельних селян була найбільшою, там більше всього було призначено на продаж землі. На основі цих даних можна зробити висновок, що за таких умов роботи банку селяни не здобудуть землі, а якщо і змогли б купити, то рано чи пізно її все одно відберуть за борги. До якого ступеню банківські керівники не церемонилися з несправними платниками-селянами, видно з таких даних - за період з 1906 по 1910 роки банк відібрав у несправних платників-селян біля півмільйона десятин купленої ними землі [146, с.94].

Ще на початку 1906 року на екстреному земському зібранні Катеринославського повіту обговорювалася проблема купівлі землі малоземельними селянами. Були внесені пропозиції: зменшення відсотка на позику до 3%, побільшення строку повернення позики на 150 років. Селянин Кузьменко пропонував подати прохання про наділення землею бідніших і безземельних, а потім вже продавати землю і заможним [44, 1906. - 17 березня]. Але всі ці пропозиції не збігалися з офіційною політикою уряду про насадження "міцних" хазяїв та збереження великого поміщицького землеволодіння.

Позики видавалися не тільки на перенос будівель та на меліорацію, але й на обладнання та покращення господарства. Зокрема, селянам, які перейшли на хутори та відруби, видавались позики на придбання сільськогосподарського реманенту та насіння, на вогнетривке будівництво, на розвиток кустарної промисловості і т.інш. Усіх позик належало видавати у розмірі до 150 крб. [49, с.267]. Безкоштовні допомоги видавалися лише у випадку "показового чи суспільно-корисного значення вироблених господарських покращень", фактично сума позик була дуже невелика при тих дійсних витратах, які селянин повинен був зробити при переході до нових форм землекористування. До того ж отримати цю позику було дуже важко. Наприклад, тільки після скарги на ім'я Волинського губернатора і після перевірки чиновником особливих доручень по селянським справам, трьом селянам с.Білич Володимир-Волинського повіту було виділено безкоштовні позики у розмірі по 150 крб. кожному на осушення земельних ділянок. 76-ти селянам були виділені кошти для видачі позик на перенос будівель та господарське покращення у розмірі 6090 крб. (тобто в середньому по 80 крб. на господарство) [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - лл.4, 14].

Взагалі всі офіційні дані свідчать про те, що позики на хутірське господарство складали від 50 до 150 крб. на двір. В основному ці позики видавалися тільки тим домогосподарям, які придбали землю через, чи з допомогою Селянського банку і погоджувалися на переселення на хутори. Часто ця позика складала мінімальну суму - 50 крб. [198, ф.442. - оп.709. - од.зб.190. - лл.1, 40, 58, 82, 83, 91].

Руйнування общини та землевпорядкування вирішували тільки частину заходів, які були намічені урядом у справі реформування села. Особлива роль в цьому відводилася Селянському Банку. Всебічно охороняючи інтереси поміщиків, він у той же час сприяв організації хутірського та відрубного господарства.

Фінансові міркування банку та поставлені перед ним політичні цілі вимагали нагальних заходів по продажу куплених земель. Для виконання цього завдання Селянський банк не зупинявся перед будь-якими заходами. Так, маєтки часто розкреслювалися на ділянки на плані, а це вело до того, що при розбивці на місцях намічені хутори та відруби виявлялися не придатними для землеробства тому, що план не відповідав дійсністі.

Розпродаж банківських земель проводився без урахування потреб місцевого селянства. Особлива інструкція, яка була видана 19 лютого 1908 року, вимагала, щоб банківські землі продавалися головним чином хуторами та відрубами тим селянам, які здатні були "створити міцні, стійкі господарства". Продаж невеликим товариствам дозволявся лише там, де розбивка земель на окремі ділянки за місцевими умовами була неможлива.

Не дивлячись на всі намагання, уряду не вдалося при допомозі Селянського банку створити скільки-небудь значну кількість заможних селян-власників, особливо володарів хутірських ділянок. Землеустрій на банківських землях в основному звівся до створення відрубних господарств. Так у Києві в першій половині 1907 року відбулося засідання відділу ради Селянського Поземельного Банку спільно з губернаторським по селянських справах присутствієм у справі ліквідації належних банку маєтків в Київській губернії. Зокрема щодо способу передачі землі селянам на цьому засіданні зазначалося, що передача ніяким чином не повинна мати характеру "дарового наділення землею", а отже було ухвалено обов'язково вимагати від покупців хоч би невелику приплату до позички, що видає банк. Якщо ж землю купуватимуть хутірськими та відрубними ділянками, то право придбання найкращих та найбільш зручних ділянок повинні були мати особи, які найбільше доплачуватимуть. На той випадок, якщо покупці неспроможні будуть заплатити навіть незначну частину, визнано бажаним віддавати землю в оренду. Тоді ж комісія зробила декілька постанов про ліквідацію земель, які були придбані банком за власні кошти. По Ставишанському маєтку Радомиського повіту (4198 десятин) - розмежувати на хутірські та відрубні ділянки. Ще один маєток у тому ж повіті (806 десятин) було доручено ліквідувати київському відділенню Селянського банку. Бобрицький маєток Канівського повіту (712 десятин) не визнано обов'язковим розселяти хуторами, оскільки сусіднє село вклинювалося аж у середину маєтку. Було прийнято 5 постанов про ліквідацію землі у різних повітах губернії (загальна кількість землі 17220 десятин), по яких землевпорядкувальною комісією не було складено планів ліквідації. До того ж, більшість членів землевпорядкувальної комісії виявила тенденцію встановити "справедливу" ціну на десятину землі не дешевше 340 крб. [161, 1907. - 22 липня].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33