· орієнтація державної політики на консолідацію суб’єктів економічних відносин в межах країни, а також стимулювання виходу корпорацій на світову арену. На корпоративному рівні підтримання конкурентоспроможності відзначається дедалі глибшим об’єднанням фінансового та виробничого капіталів, формуванням виробничо-збутових та виробничо-інноваційних мереж;
· моніторинг та визначення урядом критичної межі, за якою збільшення прибутковості окремих суб’єктів всередині країни починає погіршувати умови роботи інших, внаслідок чого виникає загроза пригнічення розвитку перспективних напрямів. Ще Дж.М. Кейнс відзначав, що умови процвітання окремої фірми не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, внаслідок чого виникають суперечності, які слід вирівнювати за допомогою «реанімації» порушених загальноекономічних пропорцій. Спрямування корпоративного розвитку у річище, сприятливе для розвитку суспільства, є одним з визначальних орієнтирів стратегії провідних країн світу на межі тисячоліть;
· відстеження з боку урядів та передбачення загроз, які виникають внаслідок підвищення відкритості економіко-правового середовища, з запровадженням важелів, які дозволяють нівелювати негативні для економіки наслідки. Це посилює необхідність підвищення ефективності моніторингу можливих наслідків уніфікації законодавства або інших механізмів інтеграції, та створення нових конкурентних переваг для національних виробників;
· посилення уваги до механізмів інноваційно-промислової політики, покликаних забезпечувати конкурентоспроможність в стратегічній перспективі. Посилення спеціалізації країн у міжнародному поділі праці та їхнє прагнення розмістити на власній території переваги, які стануть визначальними у конкурентній боротьбі третього тисячоліття, вказують на відведення цим перевагам чільного місця в державній стратегії;
· поширення політики сприяння розвитку «людського капіталу». Політика доходів, зокрема, спрямовується на недопущення зниження рівня та якості життя населення. За допомогою «інвестицій в людину» держава зменшує витрати національних компаній на освіту та охорону здоров’я найманих робітників, а також розширює ємність внутрішнього ринку збуту.
Як слідує з викладеного вище, країни у сучасному світі змушені здійснювати пошук прийнятної моделі економічного розвитку, яка б забезпечувала національну конкурентоспроможність і орієнтувала національну економіку на довгострокове зростання. Невдачі та прорахунки на цьому напрямі призводять до перманентних кризових потрясінь та збільшення диференціації.
Аналіз проблем, пов’язаних як з визначенням стратегічних напрямів розвитку держави, так й з інтегруванням України в Європу і світове співтовариство змушує нас форсувати перехід до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку нашої країни. Адже виробництво конкурентоздатної продукції в сучасних умовах можливо лише на інноваційній основі, а матеріальну базу сучасної економіки створює інвестиційний потік.
Ядро законодавчого корпусу інноваційно-інвестиційної моделі розвитку складають насамперед Закон України «Про інвестиційну діяльність», закони з питань оподаткування, закони про створення спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку тощо. Тому має сенс особливу увагу звернути на те, як працюють ці закони, наскільки вони сприяють поліпшенню інвестиційного клімату в Україні.
Неупереджений аналіз свідчить про системний, інтегральний характер процесів, що відбуваються в інвестиційній сфері. Іншими словами, законодавчий компонент є лише одним з чинників, хоча й дуже важливим.
Власне сфера інновацій регулюється законами України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» і нарешті прийнятого минулого року закону «Про інноваційну діяльність». Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно із цим Законом державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних. Звичайно, оскільки в повному обсязі закон набрав чинності з 1 січня поточного року, ще рано говорити про його позитивний вплив на реальний процес інноваційного розвитку. Проте, аналіз норм цього закону дає підстави для принаймні поміркованого оптимізму. Йдеться насамперед про розділ «Особливості в оподаткуванні та митному регулюванні інноваційної діяльності» та розділ «Фінансова підтримка інноваційної діяльності». Законодавець створив певні правові передумови для надання потужного імпульсу, здатного суттєвим чином змінити ситуацію на краще. Втім, не все передбачив і він. Наприклад, щодо підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури, державних інноваційних фінансово-кредитних установ[29].
Безумовно, слід згадати про закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», який визначає правові, економічні та організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні.
Для ефективного розвитку інноваційного ринку потрібна реалізація широкого спектру заходів: забезпечення фінансування ресурсами пріоритетних напрямів наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових, венчурних фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних та іноземних інвестицій у наукоємні галузі, у пріоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки, а також розширення форм інфраструктури інноваційного ринку (технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори, наукові центри, торговельні інноваційні біржі, використання можливостей малого та середнього бізнесу).
Державне регулювання інноваційного ринку (в рамках максимальної гармонізації законодавства України до міжнародних стандартів, прийнятих в розвинутих країнах світу) передбачає: пільгове оподаткування і кредитування інноваційної діяльності, що і зобов’язаний зробити законодавець.
Якщо проаналізувати перелік позитивних тенденцій, то вони з'явилися не завдяки виваженій державній політиці по підтримці і розвитку інноваційних процесів, а завдяки саморегулюючим ринковим механізмам. Держава у даному процесі не займає провідних позицій. Саме відсутність тісної ефективної кооперації державних органів з наукою, бізнес-освітою та ринковими структурами не лише не дозволяє розв'язувати існуючі проблеми, а й сприяє породженню нових проблем, що ще більше ускладнює ситуацію з забезпеченням розвитку інноваційних процесів в Україні.
Проблеми, що стримують розвиток інноваційних процесів в Україні [29]:
· відсутність науково-методологічної бази формування інноваційної системи;
· відсутність системності у здійснюваних державою заходах щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки;
· державне управління інноваційною діяльністю здійснюється без чітко сформульованої стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, інтегралу її реалізації, послідовної на виваженої зовнішньої та внутрішньої економічної політики;
· відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери:
· пріоритети інноваційного розвитку проголошені cуто формально, механізми їх реалізації не відпрацьовані;
· неготовність апарату державного управління до предметної діяльності, спрямованої на інноваційний розвиток економіки;
· державне управління інноваційною діяльністю забезпечується за галузевим принципом;
· нескоординованість дій суб'єктів інноваційної діяльності;
· недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок:
· незважаючи на деякі успіхи в стабілізації макроекономічних показників, не вдається домогтися відчутних результатів в створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності вітчизняних виробників, що зокрема відбивається на показниках експорту інноваційної продукції;
· інноваційна сфера нашої країни і досі не стала по-справжньому привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів. Значною мірою такий результат пов'язаний з обмеженими можливостями держави в спрямуванні фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки і недостатнім державним стимулюванням інноваційної діяльності;
· в Україні не завершились процеси перерозподілу власності;
· недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;
· незважаючи на те, що базове законодавство, необхідне для формування в Україні розвиненого ринку інноваційної продукції, вже значною мірою створено, його практичне використання стримується вкрай недостатньою інфраструктурою, нерозвиненістю системи захисту інтелектуальної власності;
· повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції;
· спроби здійснення галузевих «технологічних стрибків» за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки, що обертаються втратами інших секторів економіки. Продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації до її використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, відтак, ефективність таких «точок зростання» нівелюється в суспільному масштабі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
