Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.

У січні1663 правобережне козацтво обрало гетьмана Івана Брюховецького( Московські статті-1665, Андрусівське перемиря -1667(яке уклала Польща і Росія а він орієнтувався на Польщу.),а правобережжя Тетерю після нього Петро Дорошенко.

Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмель-ницького виявилися катастрофічними. Поразку національно-визвольної боротьби спричинили: відсутність загальновизнаної суспільством націо-нально-державницької ідеї; переважання рєгіонально-кланових інтересів у верхівки; перманентна політична боротьба між старшинськими угру-пованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за геть-манську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях; принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення воро-гуючих соціумів.

На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпос-ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи -- обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо -- не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки -- компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго-вували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.

Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встанов-лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.

Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан-нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селян-ська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допо-магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залеж-ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу-вало доходи від податків.

У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби

Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. -- Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва -- Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан-щині, а в 1783 р. на Лівобережжі -- подушний податок, яким обкладалися

селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш-ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій-ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.

1. Причини й особливості національно-визвольної боротьби

Після короткочасного, у роки Визвольної війни середи-ни XVIII ст, звільнення від польсько-шляхетського понево-лення майже 50% українців знову потрапили під владу Речі Посполитої. Величезну більшість їх складали селяни-кріпаки, котрі зазнавали жорстоких соціально-економічних і ре-лігійних утисків. Це перетворювало їх на бунтарів, готових до участі у новому антипольському повстанні.

Але, на відміну від 1648 р., селяни залишалися майже оди-нокими у прагненні протистояти зростаючому гніту. Лише Запорозька Січ, землі якої межу-вали з польськими володіннями, надавала бунтівному селян-ству певну допомогу спорядженням, людським поповненням, а головне - досвідченими керівниками.

2. Розгортання гайдамацького руху. Опришки

Гайдамацький рух, то затухаючи, то знову спалахую-чи, не припинявся десятиріччями ще у першій половині XVIII ст. Найвищого ж піднесення він досяг у 1768 р. під назвою Коліївщини. Саме у 60-х роках для багатьох селян Правобережжя, особливо у Середньому Подніпров'ї, закін-чився час, коли задля господарського освоєння спустоше-ного ще в добу Руїни краю вони були звільнені від панщи-ни. Кріпацтво відновлювалось у повному обсязі. До матері-альних нестатків додалися й національно-релігійні утиски. На початку 1768 р. частина поляків Правобережжя прого-лосила у м. Бар створення конфедерації, яка рішуче висту-пила проти наростаючого підпорядкування Речі Посполи-тої Росії. Разом з тим конфедерати розгорнули боротьбу про-ти будь-яких поступок православним українцям. Вони вчи-нили погроми в селах і містечках, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі поверталися у православ'я, виганя-ли і карали православних священиків, руйнували і палили православні церкви.

Для боротьби з конфедератами Катерина II ввела на Право-бережжя війська. Це було зроблено з метою підтримати залеж-ного від Росії польського короля, але селянство розцінило появу росіян по-своєму. Ширилися чут-ки, що прийшли вони, щоб допомог-ти скинути владу всієї польської шляхти. У травні 1768 р. вибухнуло масове повстання. Очолив його запо-рожець з Лівобережжя Максим Залі-зняк, який проголосив себе полковни-ком. За декілька днів була визволена вся південна Київщина.

Місто за містом падали перед по-встанцями. Найбільшого успіху гай-дамаки досягли під Уманню - твер-динею польської влади в Середньому Подніпров'ї. Долю фортеці вирішив Іван Гонта - сотник козацької охоро-ни магната С. Потоцького, власника міста. Разом зі своїм загоном він узяв бік повстанців.

Наприкінці червня в руках гайдамаків були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Перелякана шляхта вважала, що почався новий 1648 р. і тікала вглиб Польщі.

Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності й засилля ка-толицизму. Це пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського володарювання. Однак планам повсталих не судилося збутися. Величезний розмах повстан-ня, його соціальна спрямованість змусили російський уряд втрутитися в події. Катерина II побоювалась і поширення по-встання на Лівобережжя. Командування розміщених на пра-вому березі Дніпра російських військ отримало наказ допо-могти полякам.

Залізняка, Ґонту та інших ватажків повстанців російсь-кий генерал М. Кречетніков запросив на банкет. Вважаючи росіян союзниками, ті прийняли запрошення й були підступ-но схоплені. У наступні дні російські війська розгромили гай-дамаків, що залишилися без керівників.

Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учас-никами Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціаль-ний суд засудив до страти тисячі людей: їх вішали, четверту-вали й садовили на палі. Мученицьку смерть прийняв Гонта, якого росіяни разом з 800 його козаками видали полякам. Залізняка як російського підданого засудили до заслання в Сибір. Цієї ж кари зазнали його сподвижники.

Таким був сумний кінець останнього великого повстання українських селян. На масштабну збройну боротьбу за націо-нальне й соціальне визволення Україна піднялася лише че-рез 150 років потому.

У другій половині XVIII ст. в зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення -- як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб, на інші сільськогосподарські продукти. Це створило сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Унас-лідок цього з кожним роком розширювалось феодальне землеволодіння, зменшувалась кількість вільних військових і рангових маєтностей, грома-дських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закрі-пачених селянських дворів. Одночасно зростали повинності селян.

У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гре-бель, мостів/фортець тощо), а також грошові і натуральні збори збіжжям, медом', птицею і т. п. Скорочувалась кількість вільних козаків. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів та ін.).

Українські старшини-поміщиш протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян, ставши політично й еконо-мічно пануючим класом. Вони намагалися юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Це стало можливим після приходу до. влади Катерини II та ліквідації української автономії. . .

У 1762 р. російською царицею стала Катерина І!. Головною метою її правління було: уніфікувати систему управління по всій країні; скасувати особливості, що були в Україні, Ліфляндії та Фінляндії; перетворити ці території на звичайні провінції Російської Імперії. Плани імператриці чітко висловлені у ЇЇ таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві В'яземському. "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія, -- писала Катерина II, -- є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити їх відра-зу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця, Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22