Таким чином, Київська Русь, котра виникла в середині IX ст., пройшла складні етапи свого становлення: переживала своє піднесення в X - XI ст.; зміцнила своє міжнародне становище, вписалася в європейський геополі-тичний простір; збагатила давньоруську і світову культуру.
Останній -- третій -- характеризується постійними чварами, зростаючою загрозою кочовиків і економічним застоєм -- це князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 рр.) І його сина Мстислава (1125 - 1132 рр.). Остаточного удару Київській Русі завдали орди монголо-татар, які в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.,
Смерть Мстислава в 1132 р. означала кінець історичної доби, коли Київ був центром земель руських. Це був початок розпаду Київської Русі на окремі князівства. На землях майбутньої України сформувались такі кня-зівства: Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське та Інші. Феодальна роздробленість була викликана рядом причин:
1) великою територією" Держави при відсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натурального господарства і неоднорідності населення;
2) зростанням великого феодального землеволодіння;
3) відсутністю чіткого незмінного механізму спадкоємності князівсь-кої влади;
4) розвитком і піднесенням удільних князівств І земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму І загостренню міжкнязівських взаємин;
5) зміною торговельної кон'юнктури. Західна Європа почала торгува-ти безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами;
6) посиленням експансії степових кочових племен (печенігів, полов-ців та ін.)-
Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відно-син (мається на увазі розвиток феодального землеволодіння -- вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).
Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін у державному устрої Русі, а саме -- до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівст-вами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.
Феодальна роздробленість -- це закономірний процес у розвитку середньовічного суспільства. її переживали й інші країни Європи. До роз-дробленості Київської Русі призвели подальший розвиток давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Боярство цих регіонів і місцеві князі, спираючись на них, дбали про власні, а не державні інтереси. Київська Русь, однак, усередині XII століття зовсім ще не розпалась. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, так як:
по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, І політична єдність втрачалася поступово;
по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;
по-третє, надзвичайно сильними були об'єднавчі тенденції політич-ного життя.
Таким чином, явище феодальної роздробленості суперечливе і неоднозначне, але закономірне. В Історії Київської Русі (XII - початку XIII століття) діяли відцентрові тенденції, була втрачена державна єдність, посилилися князівські міжусобиці, тиск на Русь сусідніх держав, в той же час формується велике землеволодіння, намітився прогрес у сільському господарстві, підносяться міста, зростає чисельність населення. Почи-наючи з XIII століття в результаті поглиблення соціально-економічних, культурних процесів, торговельних та інших зв'язків іде формування на основі земель і князівств територій російської, української та білоруської народностей. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. В 1187 р. відносно наддніпрянських земель з'являється назва "Україна.
У 1199 р. Роман Мстиславович заволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка починає відігравати одну із провідних ролей у політичному житті Русі. Незабаром (до самої своєї смерті в 1205 р.) Роман встановив владу над Київською землею. В його руках опинилася величезна давньоруська територія -- практично вся сучасна територія України. Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній давньоруській державі. Роман, праг-нучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чини-лось раніше. Та князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити цей проект Романа. Вони заявляли, що такого "одвічно не було", а значить, і не повинно бути.
Переможні походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У 1202 р. па-па Римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Вели-кий князь у своїй об'єднаній державі насамперед подбав про зміцнення княжої влади, здолавши опозицію бояр. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, він розгромив половців, здійснив походи на північ у польські та литовські землі, підтри-мував тісні зв'язки з Угорщиною, Константинополем. У 1205 р., ідучи польськими землями, Роман потрапив у засаду й загинув.
Після своєї передчасної смерті Роман залишив по собі славу вели-кого полководця та політика і двох малолітніх синів: чотирирічного Дани-ла і дворічного Василька. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна -- розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, переведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Усі вони потерпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство. Бояри прогнали Данила та Василька і взяли владу в свої руки.
В 1238 єдність Г-В держава була відновлена. На період князювання Данила-Галицького припадає час її розвитку.
Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з тата-рами, постійними сутичками між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежності. Однак це не зменшує історичного значення Галицько-Волинського князівства. Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, що продовжила ЇЇ культурні традиції. Був забезпечений високий рівень еконо мінного та духовно-культурного розвитку українських земель. Своєю орієн-тацією на Захід Галицько-Волинське князівство відкрило доступ в укра-їнські землі західноєвропейським культурним впливам.
У 1340 р. Великий Литовський князь Ольгерд проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" І значно розширив наступ на українські землі. Менш ніж за 150 років Литовське князівство стало найбі-льшим у Європі.
У чому ж полягали причини такого блискучого завоювання? Українці бачили в литовцях визволителів від монголо-татар, та й литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке Іго Золотої Орди: литовці йшли на те, щоб українці займали найвищі адміністративні посади, а елі-та литовців швидко потрапляла під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі діяли в Україні за принципом: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". За якісь одне чи два покоління литовці за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попе-редників Рюриковичів та розглядали свою місію як "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва -- міцніючий суперник литовців у боротьбі за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив, що Велике Литовське князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.
Безумовно, завоювання литовців є Україні були вражаючими, але більш тривалий І всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 - 1370 рр.). Його активно підтримували три сили: магнати, католицька церква та багаті міщани Кракова.
У квітні 1340 р. Казимир вступив у Галичину. Зверніть увагу -- зро-бив він це під приводом захисту католиків краю, хоч католиками були переважно не поляки, а німці. Насправді ж, він заздалегідь планував цей крок, уклавши угоду з Людовіком угорським, згідно з якою обидва королі при завоюванні України мали діяти спільно.
Більше двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь.
Польща проголосила себе "щитом християнства" І зображала свою експансію на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизма-тиків -- православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально та культурно неповноцінних вело до тяжких майбутніх польсь-ко-українських взаємин.
Завоювання збільшили землі Польщі майже на 50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну політику, але Папа Римський і католицька церква з готовністю благословили короля на більш широку експансію. Спочатку в 1375 р. у Львові було засновано католицьке архі-єпископство, а потім на землях України стали виникати, як гриби після дощу, монастирі францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялись польські, німецькі, чеські та угорські шляхтичі). Укра-їнські феодали, прийнявши нову католицьку віру, отримали рівний статус з польською шляхтою.
Таким чином, український народ все більше підпорядковувався чужій нації -- нації з іншою релігією та культурою. Такий симбіоз мав деякі позитивні наслідки, але закономірно, що з нього згодом виріс гост-рий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який тривав близько 600 років.
1385 великий князь литовський Ягайо уклав із Польщею Кревську Унію (тевтонський орден). Ця означала приєднання литовських, білоруських і укр.. земель до Польщі і окатоличення литовців.
1413 Вітовт уклав з Польщею Городецькі унію. Ця унія передбачала обмеження участі православних у державному управлінні і надання литовським феодалам, католикам таких широких прав, які мали польські феодали.
Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль-ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Литва була не спроможна дати відсіч татарам на півдні, зі сходу литві загрожувало Московське царство. Литовці звернулися про допомогу до поляків. У 1569 між Польщею і Литвою було укладено люблінську унію. За умовами цієї унії Польща і литва об'єднувалися в одну державу Річ-Посполиту.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
