Східнохристиянська духовність є явищем одночасно суспільним і містичним, і тим самим встановлює особливий “православний етнос”, тобто спільнотну мораль, відчуття, і відповідь. [59, C.67] На думку Д.Оменна, саме об'єднання мирян у вигляді товариств чи асоціацій, власним прикладом засвідчуючи своє апостольство і контактуючи при цьому з суспільством, чинять на нього неабиякий позитивний вплив. [148,C.65]

Виділення феномену східнохристиянської духовності не означає духовності Заходу, оскільки обидві мають ту ж саму духовну спадщину, ті ж джерела і не відрізняються між собою стосовно віри, моралі та ієрархічного устрою. Проте, як Східна, так і західна церкви, відповідно до ментальності, роблять сильнішу емфезу на певну форму чи догму. На думку Б.Липинського перевага Східної Церкви полягає у її безпосередньому зв'язку з Апостолами, що визначає її безперервну традицію. [148,С.65] Саме остання виділяється Б.Липинським, як один з елементів східнохристиянської духовності. Наступними елементами є синтез найдавніших і найбільших культур та філософсько-інтилектуальний елемент грецького генія з джерел якого користало християнство безпосередньо. [148,С.65] Притаманний для Сходу інтровертизм з його зацікавленням внутрішнім світом людини, єдиною і домінуючою вартістю проголошує душу. Таким чином, характерні для укаїнського народу риси, такі як: поетичність, чуттєвість, сентименталізм, сприяли сприйнятю українцями лірики, містики та символізму Сходу, що апелювали до почуттів, а не раціоналізму Заходу, що взивав до розуму. [129,C.106]

Древньоруське богослов'я рішуче пішло по містичній лінії, літургійно-сакраментальній інтерпретації правд християнства, відмежувавшись при цьому від інтелектуальних спекуляцій. Слов'янська традиція нерозривно пов'язана з доксологією розуму і серця, що знайшло відображення у самій назві “православ'я”. [91,C.79] Однак, мусимо зауважити, що аналіз робіт деяких сучасних авторів щодо проблеми духовності відображає, швидше, розуміння візантійсько-слов'янської духовної спадщини як візантійсько-московської богословської моделі мислення. Нагадаємо, що у XVII ст. у Києві сформувалась потужна богословська школа, яка опрацювала власну модель богословського мислення могилянське богослов'я.[190,С.135] Саме воно органічно поєднало в собі інтуїтизм сходу із раціонолізмом зоходу. Про те, що це був не механічний набір елементів обох традицій, а їх органічний синтез свідчить поява в духовній культурі Сідної Європи XVII ст. феномену укаїнського бароко. [190,С.135] Таким чином, нам видається недоцільним цілковите нехтування західних впливів на українську духовність, що є природним процесом розвитку останньої. Адже, як зазначає І.Паславський, перманентна інфільтрація окциденту є натуральним методом екзизтенції української культури. [190,С.136]

Проблема духовності є надзвичайно складною і багатогранною, адже стосується самої суті людського феномену. Однак, вся складність проблеми стає зрозумілою, коли ми говоримо про український народ, який зазнав нищівного наступу державно-політичної системи на його духовність. Ми погоджуємося з думкою Р.Кирчіва про те, що “духовна” деформація чи хиби, це порушення фундаментальних традицій і ціннісних орієнтацій духовного розвитку народу.[126,С.392] Втрата духовної самобутності українців утруднює відродження християнської України, [279,С.202] водночас, позначаючись характерними для того стану речей негативами, одним з яких є загрозливе, для традиційно християнської держави, розповсюдження неорелігійних утворень.

Христянство і українська культура, психологія, етика, естетика внутрішньо синкретизовані. Вони творять нашу духовну структуру, гармонійну і самодостатню, яку ми формуємо ось уже більше тисячоліття, тому, мізерними, на нашу думку, є спроби нав'язати українській нації чужі її духовні псевдорелігійні теорії. Неорелігії не є механічним перенесенням традиційних для інших країн релігійних форм на грунт України, а радше, впливом складної антропологічної революції, що пов'язана з прагненням особистості віднайти себе, осягнути реальну дійсність, поєднатися з Богом. Однак, аналіз діяльності сект демонструє кардинально відмінний результат. Секта, як неоконструктивна структура, нищить особистість, вносить дисгармонію у її розвиток. Деструктивні організації релігійного спрямування досягають власної вузькоегоїстичної мети за допомогою певного набору методів і засобів, так званих, “суспільно-психологічних маніпуляцій”. [246,C.58] Загально відомими є наступні маніпуляційні техніки: “бомбардування” любов'ю, промивання мізків, збільшення психологічного тиску, виділення ролі лідера, утримання членів секти в стані постійної активності, нагадування і залякування, блокування доступу зовнішньої інформації, езотеричність, ідеологізація текстів, дуалізм у сприйнятті світу і життя, новомова, система доносів, ізоляція. [246,C.58-59] Необхідно вказати, що нові релігійні рухи активно використовують у своїй практиці і тактику обіцянок певних благ. Зокрема, новим адептам гарантується успіх у кар'єрі, покращення стану здоров'я та довголіття, спілкування, рай на землі, саморозвиток, релігійний досвід.[55, С.22-27]

Зауважимо, що “деструктивні секти побутують у сфері повної акогнітивності зазначає В. Фон Байєр-Катте. Індоктринаційні техніки випадають з контексту звичних форм раціональної орієнтації, пробуджують цікавість без жодного страху щодо того, що вони можуть бути небезпечними”. [54,С.34]

Деякі секти ставлять перед собою завдання завоювання влади не лише над свідомістю людини, а й політичної. Зокрема у “маніфесті Варнашрами”, найбільш складній книзі “міжнародного товариства свідомості Крішни”, автором якої є Харікеши Свамі, червоною ниткою проходить ідея необхідності захоплення кришнаїтами влади у всьому світі та встановлення тоталітарного режиму правління брахманів.[104,С.73]

Згідно нинішнього укаїнського законодавства держава не може відмовити у реєстрації будь-якій тоталітарній секті, якщо вона у своєму статуті відкрито не заявляє про антигромадські цілі чи методи своєї діяльності. Однак, суспільство повинно мати певні важелі та можливості захищати своїх громадян від організацій, в тому числі і релігійних, метою діяльності яких є насильницьке вторгнення в підсвідомість людини, в менталітет суспільства. Ми повністю погоджуємось з пропозицією С.Речинського про необхідність змінити законодавство у сфері релігії, нову редакцію Закону про свободу совісті. Варто виділити в ньому окрему групу традиційних для Укаїни релігій та конфесій, встановити певний випробувальний термін для нових релігійних рухів, скласти список заборонених рухів та сект [214,С.41] (звісно, керуючись при цьому конституційними нормами). Не зайвим, на нашу думку, звернутись у цьому питанні до світової практики. Скажімо, президент Латвії Гунтіс Улманіс вніс законодавчу ініціативу, суть якої визначити відповідальність незареєстрованих релігійних організацій за нанесення певної фізичної і психологічної шкоди. У 1996 р. Міністерство юстиції Латвії відмовило у реєстрації деструктивній релігійній організації “Свідки Єгови”. [242,С.2] Нагадаймо, що ще у 1984 р. Європейський парламент прийняв документ попередження перед небезпекою, яку несуть в собі тоталітарні секти, що мають кримінальний характер. Скажімо, діяння “Церкви Саєнтолосії ” засуджені у США, Канаді, Італії та Данії, а Верховний Суд у Лондоні назвав саєнтологію “аморальною і соціально-розтліваючою” системою. [242,С.2] Переконані, що таке відношення проблеми не суперечить принципам демократії, оскільки остання передбачає захист громади і від насильної псевдорелігійної практики, що спичиняє до проблем з фізичним і психічним здоров'ям нації, соціальної пасивності і дизорієнтованості. Додаймо до цього й чималий перелік різноманітних псевдофілософських теорій на терені науки. Маємо на увазі модифікації напівмарксиського гатунку, які пропагують “космічний” напрямок у світогляді, де Бог замінюється поняттям “космос” , а “космічна енергія” стає адекватною Духу. “Модерна мутація, за визначенням О.Федик, не більше”.[252,С.215]

На нашу думку, поки що контакти теологів та науковців є недостатніми. Ми переконані, що власне інтелектуальна та духовна еліта мають в свому розпоряджені методи впливу на особистість в плані її духовного виховання. Гадаємо, що настав час, навіть більше того це гостра суспільна потреба, спільної праці, вироблення концепції щодо елітарної високодуховної освіти, пошуку форм та методів виховання. Адже це може перерости у потужний державотворчий чинник.

На сьогоднішній день в Україні утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Досі не має певної світоглядної концепції, яка б стала методологічною базою державотворчого процесу. Навпаки, зустічаємо діаметрально протилежні погляди на мораль, реформи, ринок. Різноманітний спектр думок, характерний для демократичного суспільсва, неможе, однак, в умовах відсутності загальнонародної державотворчої і світоглядної концепції забеспечити єдність народу без якої неможлива загальнонаціональна, політика і державна єдність.

Негативний досвід політичної діяльності у колишньому СРСР, складовою частиною якого була УРСР, зумовлює необхіднісь перегляду духовно-світоглядних підходів до сфери політики. Ведеться пошук стратагічного напряму розвитку, альтернативних цінностей, які б відіграли інтегративну роль в українському суспільстві. [227,С.40-41] На думку М.Семенюка, саме світоглят як пріоритетна якісь суспільства має передувати у державотворчих та законодавчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього суспільства. [228,С.95] Відтак, заміна атеїстичного світогляду теогуманістичним [227,С.43] може покласти край застосуванню сили у політиці і початок здійсненню її на принципах демократизму та ненасильства. Впровадженя принципу теогуманізму, як світоглядної домінанти суспільсва, можливе лише за умови оптимальної співпраці держави, суспільства та церкви, оскільки ні держава, ні церква самостійно не в змозі успішно виконувати функцію морально-духовного виховання своїх громадян. Саме мораль у найширшому своєму розумінні та вимірі є універсальною властивістю людської діяльності, вираженням значущості усіх видів людських зусиль; це, за висловом Ю.Терещенка: ”ідеальне обличчя суб'єктів соціуму”.[244,С.130] Життя кожної суспільної істоти вирішальною мірою залежить від надійних моральних засад, а надійність моралі визначається передусім її укоріненням у певній релігії.[182,С.58]

Церкву, як інстанцію, що проголошує сенс буття та моральні цінності, не може замінити будь-яка інша державна інституція. Саме Церква значною мірою визначає нормативні вартості та мотиваційні імпульси, що змушують людину відчувати відповідальність за суспільство і державу. Побудована на засадах свободи, правова держава живиться моральними, культурними та духовними вартостями, які традиційно і систематично культивуються Церквою. Недостатьня оцінка вартостей суспільством може чималою мірою призвести до того, що масове усвідомлення цінностей відбувається важко й неповно, а подекуди воно й зовсім відсутнє.[138,С.95] Запроваджені державою регулятори (приклад кримінальне право), не можуть компенсувати брак цінностей. Як зазначає Н. де Мартіні політики “говорять про державу, про інституції, а не бачать, що держава це не щось абстрактне, а той народ, що живе тут повсякчас, який або вихований на справжніх людських вартостях, або не вихований таким способом”.[160,С.10] Власне, радянська держава, керуючись ідеологією комунізму, прагнула створити новий світ і новий тип людини ідейної, національно байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Борячись з “пережитками” минулого в свідомості, з індивідуалізмом, з релігією, переслідуючи духовність у всіх її проявах, культивуючи людину черству і байдужу, держава відкинула моральний бар'єр. На думку Є.Сверестюка: “Ніхто моралі не руйнував зруйновану основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа Абсолют”.[226,С.47]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29