Традиція релігійної політики СРСР була продовжена у практиці державно-церковних відносин в роки президентства Л. Кравчука. Закон про релігійні об'єднання, прийнятий Верховною Радою України у 1990 р. проголосив повне відокремлення Церкви від держави і був значно демократичніший ніж попередні законодавчі акти у сфері релігії. “Цей закон, -за висловом професора Інституту українських студій Едмонтона С. Плохія, -у багатьох відношеннях можна було б назвати декларацією інтенцій (намірів) з боку держави, в той час, як успадкована суспільством історична традиція та обставини реальної політики штовхали державні чинники у бік активного втручання в справи церкви. На серпень 1991 р., коли була проголошена декларація про незалежність України, українські церкви були вже глибоко втягнуті у політичну боротьбу. Кожна з церков мала своїх політичних протекторів, а ці протектори в свою чергу користали з підтримки церков”. [198, С. 168-169]

Принаймні при церковні організації -Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Греко-католицька Церква утворились на початку 1990 р. на місці колишнього Українського екзархату Російської Церкви. Рішення про легалізацію УГКЦ було останнім втручанням Москви у справи державно-церковних відносин в Україні. З цього моменту налагодження державно-церковних стосунків переходить до компетенції Києва.

2.3. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ УГКЦ ЯК ІНСТИТУЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

З Проголошенням незалежності України, перед нею цілком закономірно постало питання про формування, переосмислення та реалізацію державної церковно-релігійної політики. Зрозуміло, що здійснити свою специфічну роль церква може лише за умови створення сприятливих умов для її діяльності з боку держави і громадськості. Як відомо, державна влада за походженням і по суті своєї компетенції є абсолютно незалежною від влади духовної. Саме тому, їх взаємини повинні базуватись на моральному законі, який проповідує церква. Як вказував В. Соловйов: “Уряд християнської держави повинен вірити в Церкву. В силу цього чисто морального, а не юридичного обов-'язку він повинен добровільно підкорити свою діяльність вищому авторитету Церкву не в тому значенні, щоб сама держава підпорядковувала свою діяльність вищим інтересом... ” [234 ,С. 128].

Варто зауважити, що європейська система державно-церковних стосунків опирається на філософію, що визнає примат особистості над державою. Остання тим сильніша та демократичніша, чим вищий добробут громадян та чим послідовніше забезпечуються громадянські права і свободи. Однак втілення цих принципів у практику доволі часто демонструє наскільки відмінними є їх усвідомлення в різних суспільствах і наскільки малоефективним можуть виявлятися законодавства посткомуністичних країн у вирішенні церковно-релігійних питань. Зрозуміло, що законодавство у галузі державно-церковних стосунків в Україні потребує значного доопрацювання. На сьогоднішній день, державні акти щодо церкви не віддзеркалюють основних принципів державно-церковних відносин, які притаманні розвиненим демократіям Заходу, а подекуди і кардинально відмінні від них. На Заході мова йде про розмежування сфер компетенції держави і церкви, підкреслюючи таким чином, рівноправність обох партнерів. В Україні принцип відокремлення церкви від держави вказує на суб'єкт-об'єктний характер їх взаємодії.

Очевидно, завданням і метою демократичної держави є загальне добро, поступ, забезпечення цілісності суспільства і всіх його складових. Першочерговим завданням у справі забезпечення загального добра є турбота про суспільний мир і забезпечення порядку; гарантія стабільності та розвитку. Саме тому, держава повинна надати громадянам, громадським організаціям та інституціям повну свободу дій, і втручатись лише у випадку загрози суспільному миру . [268, С.21-22]

Варто зауважити, що модерністська концепція держави з точки зору Католицької Церкви, яку висловив сучасний понтифік не розглядає державу, як одну з встановлених єпархій порядку. Концепція папи Івана Павла II зосереджена на активній особистості, на суб'єктивності суспільства, а держава трактується як інструмент, що забезпечує і гарантує особистісний та суспільний пошук добра. [179,С. 279] Необхідно зазначити, що таке розуміння держави та суспільства не зовсім узгоджується з політологічними концепціями держави. Не дивлячись на те, що енцикліка Івана Павла II “Redemptor hominis” (1979) в основному присвячена питанням теологічного характеру, вона наскрізь пронизана увагою до реальної, конкретної, історичної особистості, благо якої має бути основою для суспільних програм, соціальних систем і політичних режимів. А завдання церкви полягає в універсальному піклуванні про особу, що проявляється у сприянні духовному розвитку кожної особистості, її індивідуальному та суспільному буттю. [144,С. 27] Нагадаємо, що така концепція релігійної свободи особистості була прийнята Римо-Католицькою Церквою лише у 60-х роках ХХ ст. До того часу ідеальним варіантом вважалось заперечення релігійної свободи та єдність всіх у “Єдиній правдивій католицькій вірі”. [142, С. 346]

Турбота про гідність людини та її розвиток знаходить свій вираз у боротьбі за права людської особи, реалізація є умовою свободи, яку розуміють як свідоме і вільне прагнення до добра. Одним з фундаментальних природніх прав є право на свободу думки, совісті та релігії.

У статті 9 “Конвенція про захист прав та основних свобод людини” записано:

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей., [23,C. 9]

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародно-правовим документом в галузі прав людини. Нагадаємо, що її ратифікація Україною була однією з умов членства України в Раді Європи. 17 липня 1979 р. Верховна Рада України ухвалила закон про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних . [108, С. 43-45]

Демократична, цивілізована, правова держава покликана плекати право свободи особистості, забезпечувати умови для його реалізації. З цією метою сорок четверта чергова сесія парламентської асамблеї Ради Європи прийняла рекомендації “Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві”. Поряд з низкою побажань у сфері релігійної терпимості Асамблея закликала уряди всіх держав-учасниць, Європейську спільноту та відповідні органи влади і організації до здійснення наступних заходів:

- гарантувати релігійну свободу, свободу сумління і свободу культу;

- бути гнучкими щодо узгоджень різноманітної релігійної практики. [24, C. 68-70]

На думку П.Рябіновича “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій: “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій, які “інституціоналізують” і опосереднюють здійснення цього права, має, як видається, ще одне достоїнство: зникає проблема переоцінки офіційного державного ставлення до тієї чи іншої релігії внаслідок соціальної сутності держави (зокрема, зміни керівної у державі політичної партії чи групи, спілки таких партій). Повна нейтральність держави, її “віротерпимість” і фактичне визнання будь-яких релігій усуває необхідність видання нею спеціальних актів про “реабілітацію” тих окремих церков, які раніше, за умов попередньої держави (а точніше, держави іншої соціальної сутності) юридично чи навіть тільки фактично заборонялись, утискались, дискримінувались”. [212, С. 47]

Дозволимо собі не погодитись з цією думкою. Нам видається, що абсолютна відмова від ідеології марксизму-ленінізму, що практично реалізувалась у тоталітарному режимові колишнього СРСР, передбачає реабілітацію не лише перед забороненою державою УТКЦ, а перед суспільством в цілому, перед кожним громадянином України, зокрема. Саме політика радянської держави спричинила безпрецедентну духовну кризу, яка охопила українське суспільство сьогодні. “Це щось більше, ніж посттоталітарна депресія”, бо пригнічує суспільний загал аж до безупинних хвиль еміграції найздібніших, - зазначає В. Речицький, - а решту - фрустрації на рівні масової психічної перверзії”.[215, С.50] Нам імпонує думка В. Речинського, що “держава, як це довів весь політичний досвід двадцятого століття є некомпетентною за означеннях в питаннях віри... її здібності жалюгідні.

А звідси випливає й неможливість для неї бути арбітром в питаннях, які перевищують її (держави) аналітичну здатність. Саме тому вона не має права реабілітувати конфесії, бо той, хто реабілітує, завжди стоїть в позиції зверхності. Наша ж держава щойно має усвідомити своє духовно-інтелектуальне банкрутство. Отже, їй до гри сьогодні значно більше пасує роль покаяння, сповідування суспільному загалові своїх гріхів. Принаймні усвідомлення їх”. [215,С.50]

Як відомо, УГКЦ перебуває у сфері юрисдикції Риму, що в свою чергу вимагає суттєвого розширення та зміцнення з католицьким світовим центром - Ватиканом. Нагадаємо, що протистояння між колишнім СРСР та Ватиканом особливо загострилось у 1980 р. Причиною конфронтації став Синод українських єпископів у Римі, який прийняв резолюцію, що проголошувала неканонічним Львівський собор 1946 р. Оскільки ухвала була прийнята в присутності папського легата, то це фактично означало схвалення самим папою. До речі, делегований Московською патріархією до Риму митрополит Ювеналій не зміг переконати папу відмовитись від схваленої резолюції. [64, С. 142] яким чином, після десятиліть протистояння особливої актуальності набуває проблема Україно-Ватиканських стосунків. Налагодження цивілізованих контактів викликане кількома причинами: по-перше, активним входженням України в Європу, що в основі своїй є католицькою; по-друге: Україна зацікавлена у більш тісній співпраці з економічно високорозвиненими країнами Європи, що традиційно вважаються католицькими (Італія, Франція, Австрія, Іспанія, Німеччина та ін.). [277, С. 265-267]

Необхідно зазначити, що попри певні розбіжності між Україною та Ватиканом у деяких питаннях, скажімо щодо незалежного статусу УГКЦ, Ватикан виявляє до України значний інтерес. Про це свідчать зустрічі глави Католицької Церкви Івана Павла II з Президентом України Л.Кучмою, відкриття в Україні посольства Ватикану. [277,С.266]

Безумовно налагодження тісних контактів з Ватиканом та країнами розвиненої, переймання з них досвіду у ділянці державно-духовних відносин в Україні. Зрозуміло, тут ми погоджуємося з думкою Ю. Кальниша, що пошук нових моделей взаємин повинен опиратися не лише на світовий досвід і принципи демократії, а й узгоджуватися з власними традиціями та інтересами громадян України. [122,С.185]

Сучасна українська держава знаходиться на стадії побудови, громадянського суспільства. Саме тому закон про розмежування сфер компетенції духовної та світської влад - відокремлення церкви від держави - є доконче потрібним. Цей закон є здоровою реакцією суспільства на теократичну та цезаропаністську державу, де злиття духовної та світської влади зашкодило як одній, так і іншій. Однак, цей закон повинен наповнюватись конкретним змістом. На жаль, місцеві органи управління в Україні ізолюють суспільство від впливу церкви у ділянці освіти та виховання. [236, С. 188-189] Нам видається, що власне ці сфери можуть стати, і є об'єктом спільної співпраці держави і церкви, оскільки, як освіта, так і виховання виступають в ролі соціалізуючих факторів і ставлять собі за мету - формування нового типу громадянина. Таким чином, конструктивна співдільність церкви і держави може практично реалізувати проблему трансформації свідомості українського громадянина, пріоритетними рисами якого, на нашу думку мали б стати християнська мораль національне самоусвідомлення та активна громадянська. Тільки релігійна, християнська мораль може очистити, переродити окрему людину і все суспільство загалом і, таким чином, сприяти розвитку української держави, оновленню та оздоровленню нації.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29