Зміст
Віра в духовному житті людства
Буддизм
Коли і де зародився буддизм
Будда реальний і будда з легенд
Учитель? Бог? чи...
Навчання будди
Всесвіт і його пристрій
Дхарма -- закон, істина, шлях
Буддизм -- релігія без божества
Громада віруючих
Перші кроки майбутньої світової релігії
Національні форми буддизму
Буддизм на заході
Література
Є Бог, є світ, вони живуть вовік,
А життя людей миттєве, і убоге,
Але все в собі вміщає людина,
Яка любить світ і вірить у Бога
Н. Гумільов. Фра Беато Анджеліко
До кінця другого тисячоріччя сучасної цивілізації всі п'ять мільярдів живучих на землі людей вірять. Одні вірять у Бога, інші -- у те, що Його немає; люди вірять у прогрес, справедливість, розум. Віра є найважливішою частиною світогляду людини, його життєвою позицією, переконанням, етичним і моральним правилом, нормою і звичаєм, по яких -- точніше, усередині яких -- він живе: діє, мислить і почуває.
Віра -- універсальна властивість людської природи. Сучасна наука думає, що “людина розумний” з'явився 30--40 тис. років тому. Приблизно до того ж часу відносяться виявлені вченими наскальні малюнки і предмети побуту, що вже припускають існування віри.
Звичайно, цих знахідок явно недостатньо, щоб відповісти на запитання, у что саме вірили наші далекі предки, але з їхньою допомогою можна спробувати представити, як і чому народжувалася віра взагалі.
Безсумнівно, людина -- частина природи. Ті самі хімічні елементи складають його тіло і тіла тварин, дерева, води Світового океану, гірські породи. Людина зв'язана з навколишнім світом такими найміцнішими канатами, як повітря, вода, їжа, сонячне світло, необхідні для підтримки життя. Людина бере участь у вічному круговороті речовини в природі, і древня людина почувала це гостріше і чіткіше, ніж сучасна. Це відчуття збережене ним навіть у мові: наприклад, що народжує земля -- природу; земля, на якій народилися і вмерли предки, -- батьківщина; люди, що живуть на ній, -- народ. Люди народжуються, дають життя новим поколінням, а потім умирають, і тіла їхній руйнуються, переходять з живого в неживе -- так само, як звірі, птахи, дерева і трави.
Але людина має свідомість, тому він -- не тільки “природня” істота. Стати людиною -- значить знайти здатність “усвідомлювати” себе, тобто бачити і почувати не тільки свою причетність цьому світу, але й особливість, унікальність свого положення в ньому. “Свідомість” людини -- це знання, розділена з іншими людьми, “спільне” розуміння світу і місця людини в ньому. Дуже важлива тут ця часточка “з-”. Досвіду однієї людини явно недостатньо, щоб зрозуміти світ. Дитина учиться, щоб засвоїти знання попередніх поколінь, і чим “старше” суспільство, тим довше триває навчання. Необхідність трудитися спільно змушує переймати досвід інших і передавати свій, а тим самим -- і узагальнювати його. Так у людському співтоваристві виникає “узагальнене” представлення про світ. Іншими словами, усі люди, що складають дане суспільство, знають про світ приблизно те саме, тому що “довіряють” досвіду одноплемінників -- минулому і сьогоденню. От чому віра -- це колективне представлення про світ.
Свідомість -- от той рубіж, то велика властивість, що створило парадокс людини. Людина для природи -- “свій”, багато в чому він живе по її законах і підкоряється ім. Багато в чому, але не в усьому. Людина для природи -- “чужий”, його сутність не зводиться до одних тільки природних законів. Він здатний узагальнювати, аналізувати, знаходити закономірності, почувати красу, шукати сенс і ціль існування -- як власного, так і усього світу. Він створює навколо себе те, чому немає аналогів у природному світі, -- світ людської культури.
Спостерігаючи й осмислюючи навколишній світ і себе в ньому, людина зрозумів, що його оточує не хаос, а упорядкована світобудова, що підкоряється так називаним законам природи. Не було потрібно особливої проникливості, щоб зрозуміти: змінити ці закони, установити інші людина не в силах. Кращі розуми за всіх часів билися над спробою розгадати таємницю і сенс життя на землі, відшукати ту безлику, таємничу силу, що виявляє свою присутність у світі через зв'язок речей і явищ; саме вона виділила людину з природного світу. Для позначення цієї сили людина придумала тисячі імен, але суть їх одна -- це Бог.
Для спілкування з незримим світом людин удається до допомоги “посередника” -- предмета, символу, наділеного особливою властивістю -- служити вмістищем незримої сили. Кам'яні, кістяні, дерев'яні ідоли, грубі і примітивні, стають умовними знаками, позначаючи те, що інакше не може бути виражено. Важлива не форма ідола, важливе зміст, що бачить у ньому людина.
Так, древні греки поклонялися грубому, сукуватому поліну, що уособлювало одну з богинь. Древні єгиптяни шанували могутню богиню Бастет в образі кішки. Сучасне африканське плем'я, відкрите порівняно недавно, поклонялося пропелеру літака, що упав один раз з неба на їхні землі. Для цих людей пропелер уособлював неуявну міць, що дозволяє чомусь величезному літати як птах і, напевно, здатному робити й інші чудеса.
Символом споріднення людини з природним світом виступає тотем. У багатьох народів існує складна система зв'язків з тими чи іншими тваринами, що вважаються чи предками заступниками чи людини колективними предками роду.
“Відокремленість” людини від природного світу підкреслює система табу -- заборон, що мають зміст тільки для людини. Для тварини немає і не може бути табу -- його поводження цілком диктується доцільним, раціональним. Тільки людина здатна оперувати ірраціональними категоріями. Правда, через того що зараз неможливо з вірогідністю реконструювати світогляд древньої людини, не можна затверджувати і повну ірраціональність багатьох табу.
Деякі з них виглядають цілком раціональними. Наприклад, табу на вживання в їжу тотема. Якщо тотем роду -- кенгуру, то кенгуру є не можна. Але от як могло виникнути табу, що забороняє зустріну жінки в період вагітності з братом чоловіка, можна тільки догадуватися.
Якщо незрима сила може сконцентруватися в якому-небудь предметі, то досить стати власником цього предмета, щоб придбати додаткові можливості. Так з'являється фетиш, чи амулет, -- предмет довільної природи і форми (незвичайний камінь, лапка убитого звіра, перо птаха), здатний охороняти власника від небезпек і лих і приносити йому удачу. Якщо лихо все-таки приключалося, виходить, амулет утратив силу чи перестав допомагати хазяїну.
Найбільш показова в цьому відношенні священна історія єврейського народу. З погляду звичайної історії заповіді, дані Богом Моісею на горі Синай, не мали змісту. Вони могли виходити тільки від того, кому відомий хід подій до самих віддалених у часі меж, кому відомий сенс існування людини.
З трьох обставин -- божественної волі, культурних традицій конкретного народу й особливостей мислення конкретної людини -- складається все різноманіття релігійного досвіду людства. Віра приймає самі різні форми, эти-то форми і називаються релігією. В індуїзмі -- тисячі богів, в іудаїзмі -- один, але в основі і тій і іншій релігії лежить віра. І це дозволяє припустити, що зовнішні розмаїтість і строкатість культів, обрядів, філософій численних релігійних систем спираються на деякі загальні світоглядні представлення.
Яким же з'являється світ у релігійній свідомості?
Насамперед релігійній свідомості ведені мета і сенс існування світу і людини в ньому -- у межах конкретної світоглядної картини. Основу цієї картини у свою чергу складає уявлення про існування двох (чи більш) світів: світу зримого, земного, людського і світу незримого, духовного, божественного. У кожного з цих світів є своя історія, свої закони, і в кожнім з них діють чи люди інші сутності, і кожний має своє символічне вираження.
Практично усі релігії сходяться на тім, що нинішній стан світу і самої людини ненормально, людина повинна бути “врятований”. Врятований від чого? Рятувати тіло безглузде, оскільки весь досвід людства говорить про те, що тіло вмре. Але навіщо ж тоді живе людина і як знаходить він сили жити, знаючи про кінець, якого не уникнути? Багато релігій учать, що земне життя людини є життя тимчасова. Одні релігії сприймають її як страждання і відповідно учать порятунку від життя інші учать порятунку від смерті, але смерті куди більш серйозної, чим смерть тіла, -- від смерті душі. Представлення про душ, дарованої Богом, про її безсмертя, про те, що духовне удосконалювання важливіше мирських турбот, -- основна складова частина багатьох релігій.
Наявність багатьох релігій неминуче приводить до питання про те, яка ж з них щира. Адже Істина повинна бути одна, а релігій -- багато. Чи не значить це, що вірно лише одна з них, а інші -- шкідливі і помилкові? Для проповідуючих будь-яку віру природно вважати свою релігію єдино вірної, а всі інші -- неістинними, що не ведуть до справжнього порятунку.
Одним з інструментів відшукання істини людство звикло вважати науку, однак питання про щиру віру виявляється поза її компетенцією. Мети і задачі науки -- інші. Її методи розроблялися для пізнання зримого світу і застосовні до об'єктів будь-якого ступеня складності, але все-таки менш складним, чим людина.
Можна припустити, наприклад, що кожна з релігій містить якусь частину єдиної Істини, і якщо об'єднати їх, то удасться одержати задовольняючу усіх, одну-єдину, щиру релігію. Спроби створити таку синкретичну (від гречок. “з'єднання”) релігію починалися, але приводили до парадокса: створене в такий спосіб навчання виявлялося менше і дрібніше, ніж релігії, із фрагментів яких воно складалося. Экуменічний рух, що прагне об'єднати хоча б різні напрямки християнства, також поки не досягло своєї мети. Питання про співвідношення щирого і помилкового в різних релігіях одине з складних. Спробуємо окреслити деякі підходи до його рішення.
Перший з них полягає в тім, що жодне з великих віровчень не може бути зовсім помилковим, інакше воно не змогло б розвитися в релігійні представлення, що існують століттями і тисячоріччями. Разом з тим абсолютна істина ніяк не може стати надбанням людини просто тому, що жодна людина не є всевідаючим. Не є всевідаючої і яка-небудь чи релігія церква. Тому говорити можна лише про ступінь істинності тієї чи іншої релігії, тобто про ступіні сходження до абсолютної істини, а також про те, що кожна релігія відбиває ту чи іншу грань (чи кілька граней) абсолютної істини, практично нескінченно багатогранної.
Один зі способів зняття протиріч, що існують між різними релігіями, пропонує російський релігійний містик Данило Андрєєв. Він розглядає як приклад одне з основних протиріч між ісламом і християнством. Як відомо, іслам -- строго монотеїстична релігія. Іслам заперечує християнський догмат про Трійцю, тобто про потрійність Бога, оскільки духовний досвід засновника ісламу пророка Мухаммеда не підтверджує цього догмата. Д. Андрєєв пише: “...нічий узагалі досвід не може містити підтвердження всіх щирих ідей, що виникли раніше, у ході колективного людського богопізнания і миропізнания. Всякий особистий досвід обмежений; тільки премудрість Всевідаючого охоплює всю суму істин „в собі". Тому та обставина, що Мухаммед не пережив своїм духовним досвідом нічого, що підтверджує тезу потрійності, саме по собі ніяк не повинно служити аргументом для спростування цієї ідеї, навіть в очах ортодоксальних мусульман. Замість формули: „пророк, пізнавши зроблену єдність Божиє, переконався в хибності навчання про Трійцю", випливає, по справедливості, формулювати так: „пророк, пізнавши зроблену єдність Божиє, не одержав, однак, указівок на потрійність Єдиного"”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
