· Посилення соціально-культурних контактів і ширше залучення громадянського суспільства та інших зацікавлених сторін, включаючи Європейський Парламент.
Значна кількість пропозицій для Східного партнерства вже реалізовані або почали реалізовуватися на двосторонньому рівні між Україною та Європейським Союзом. Серед них Угода про асоціації, діалог щодо скасування візового режиму, створення зони вільної торгівлі та інші.
У двосторонньому вимірі (ЄС – східний партнер) новий підхід є найнаочнішим саме у випадку України. Україна ідентифікується ЄС як країна, по відношенню до якої ЄС готовий вийти за межі співпраці у бік поступової економічної інтеграції і поглиблення політичного співробітництва. При визначенні характеру стосунків з Україною прийнято вживати термін «привілейовані відносини». Серед опцій співпраці передбачено щорічні зустрічі на найвищому рівні, щорічні засідання Ради співробітництва на рівні міністрів, комітети і підкомітети співпраці, зустрічі Україна_ЄС із участю Президента (двічі на рік), Комітет з питань співпраці із участю прем’єра, Раду з питань співпраці на рівні міністерств, Комітет парламентської співпраці, постійні консультації Україна – трійка ЄС. За даними МЗС України, щорічно проходить понад 80 зустрічей на різних рівнях. У рамках Комітету працюють підкомітети, зокрема, з питань інвестицій. Східне партнерство розроблялось Польщею і Швецією для України. Мета – створення передумов, які би в подальшому відкрили двері Україні на членство в ЄС. Проте можливості Польщі переформулювати східну політику ЄС обмежені. Це спричинено тим, що до вступу Польщі до ЄС Європейський Союз запровадив власну політику щодо своїх країн-сусідів під назвою Європейська політика сусідства. Крім того, Європейський Союз не узгодив польські ініціативи, розпочаті після розширення ЄС в 2004 році. Відсутність узгодження була викликана переважно характером пропозицій. Наприклад, польські заходи, розпочаті в ЄС після помаранчевої революції, ставили за мету надання Україні перспективи членства, або, коли Європейський Союз проігнорував спроби Польщі посилити східну політику ЄС, переважно тому, що вони не задовольнили позицію всіх членів ЄС. Досвід Польщі в запровадженні власних заходів у Європейському Союзі довів, що всі члени ЄС можуть узгодити лише ті ініціативи однієї країни-члена ЄС, які мають дійсно європейське підґрунтя.
У 2008 році збільшилися шанси схвалення прагнень Польщі з приводу східної політики ЄС, що було спричинено діяльністю Франції в Середземному об'єднанні. На початку цього року президент Франції Ніколя Саркозі запропонував запровадити в межах ЄС нову регіональну платформу співпраці, яка зібрала б окремих учасників з Європейського Союзу, а також середземноморських країн - не членів ЄС – стратегічних партнерів для Франції. Французька пропозиція в початковій формі не була схвалена всіма членами ЄС, особливо заперечувала Німеччина. Лише після того, як пропозицію Франції було перетворено на більш помірковану ініціативу (ініціатива стає відкритою для всіх країн ЄС), в березні 2008 року Середземне об’єднання отримало узгодження ЄС.
Схвалення Європейським Союзом Середземного об'єднання створило ситуацію, в якій ЄС навряд чи відмовився б від будь-якої іншої подібної регіональної ініціативи, яка стосувалась би відмінного географічного простору. Особливо, якщо б ця інша ініціатива була б узгоджена та знаходилася в межах Європейської політики сусідства, подібно до пропозиції Франції.
Іншою причиною для запровадження Східного партнерства є відсутність присутності ЄС у Східній Європі як регіоні. Процес розширення ЄС на Балкани, поглиблення інтеграції ЄС з чорноморськими країнами (запровадженням у 2007 році Чорноморської синергії – регіональної ініціативи, спрямованої на поглиблення співпраці ЄС з чорноморськими країнами та зміцнення зв'язків між країнами Чорноморського регіону), і процес поглиблення відносин із південними сусідами ЄС (Середземним об’єднанням) створюють ситуацію, в якій присутність ЄС в Східній Європі, без запровадження в дію цих регіональних ініціатив, була б набагато меншою [17].
Ці причини сприяли тому, щоб Ініціатива була представлена до розгляду міністрів закордонних справ країн ЄС 26 травня 2008 року в Брюсселі під час зібрання Ради зі загальної політики ЄС та Ради з питань міжнародних відносин (GAREC) і схвалена в червні 2008 р.
Проте Євросоюз побачив у Східному партнерстві інструмент для реалізації дещо іншої мети, яка відрізнялась від первинної запропонованої поляками для України. Головною метою Східного партнерства є укріплення та поглиблення інтеграції між ЄС та країнами Східної Європи та Південного Кавказу, паралельно з процесом поглиблення інтеграції між ЄС, країнами Чорного моря та Середземномор’я, який зараз триває. У короткостроковому періоді Східне партнерство повинно зменшити відмінності між діяльністю ЄС в Чорноморському та Середземноморському регіонах, та політикою ЄС щодо країн Східної Європи та Південного Кавказу. У довгостроковому періоді Східне партнерство планує поглибити інтеграцію між ЄС та країнами-не членами ЄС – представниками ініціативи.
Російсько-грузинська війна на Південному Кавказі значно прискорила її прийняття, оскільки ЄС був змушений якось реагувати на поширення нестабільності з цього регіону. Після подій на Кавказі Європейська Рада звернулася 1 вересня до Європейської Комісії з проханням представити свою пропозицію раніше, ніж це передбачалося. Провівши консультації зі своїми східними партнерами, Європейська Комісія пропонує поглибити двосторонні відносини з ними та запровадити нову багатосторонню основу для співпраці.
Російсько-грузинська війна стала початком процесу творення багатополярного світу, що означає розподіл сфери впливу в Європі. Цією війною Росія показала Європі кордони російської сфери впливу, якою є пострадянський простір і на відносини з яким Європа не має права претендувати. З іншого боку, своєю шенгенською зоною Євросоюз сам позначив свої східні кордони, за межі яких він не збирається поширюватись. Так фактично між ЄС і Росією утворилась лінія розподілу сфер впливу в Європі. Отже, якщо виникли такі кордони і процес поширення ЄС на Схід припинився, то тоді необхідно облаштувати безпечне оточення, створити такий стабільний пояс навколо Європейського Союзу, щоб тут не було терористів, ніяких проблем з цієї території щодо його безпеки не було. Відтак питання безпеки стало спільним інтересом для країн ЄС в ініціативі Східного партнерства. ЄС розмірковує, що ця ініціатива допоможе йому, з одного боку, захиститись від Росії поясом більш менш безпечних і лояльних до ЄС сусідніх країн, а з іншого – знівелювати нову лінію розмежування в Європі.
Невипадково ініціатива Східного партнерства трактується Євросоюзом як невід’ємна частина Європейської політики сусідства. Політика сусідства була прийнята для того, щоб замирити нових претендентів на членство в Європейському Союзі, включаючи і Україну, і щоб вони не претендували на вступ в Євросоюз. Але поставало питання: як бути з сусідніми країнами, що залишились поза межами європейського інтеграційного поля. Стало зрозуміло, що політика сусідства не мала конкретного змістового наповнення. Інструменти цієї політики були однаковими по відношенню до всіх сусідів ЄС. Політика сусідства не мала перспективи,тому що у кожної країни ЄС виявились свої сусіди. У Франції середземноморські країни, у Британії – Європа і Америка, у німців головним пріоритетом є Росія, у нових членів ЄС (менших за своєю політичною та економічною вагою, ніж старі члени) – Україна. Східне партнерство враховує цей недолік Європейської політики сусідства, позаяк містить набір конкретних інструментів, які враховують специфіку регіону цієї східної периферії Європи. Проте недолік залишається тому, що зберігається спільний підхід до всіх країн регіону, без врахування особливостей їхнього розвитку.
Ідея Східного партнерства видавалась компромісним рішенням у відносинах ЄС щодо Росії. У чому видається цей компроміс з погляду ЄС? З одного боку, Європейський Союз начебто визнає ту реальність, що країни, на які поширюється Східне партнерство залишаються в сфері впливу Росії. Європейські чиновники постійно повторюють, що Східне партнерство не проти Росії, маючи на увазі російську реакцію на розширення НАТО. Росія ж розцінює цю ініціативу як зазіхання ЄС на російську сферу впливу. Чому? Тому, що запроваджуючи Східне партнерство, ЄС намагається зберегти європейську орієнтацію країн-учасниць, що знаходяться в російській «зоні». Східне партнерство спрямоване на підтримку внутрішніх трансформацій в напрямі спорідненості з ЄС, що убезпечить країни ЄС від зовнішніх викликів і загроз на його східному кордоні. Це, власне, є поширення впливу шляхом «м’якої сили» (Soft Power). Відтак об’єктивно Східне партнерство сприятиме намаганням цих країн послабити російський вплив на них.
Очевидною перевагою Східного партнерства є присутній в ньому принцип диференціації та інструменталізації. Конкретними інструментами реалізації цих принципів виступають:
· нові угоди про асоціацію, включаючи гли бокі та комплексні угоди про зону вільної торгівлі для тих країн, які прагнуть і готові брати на себе відповідні далекосяжні зобов’язання з ЄС;
· комплексні програми за фінансової підтримки ЄС для підвищенняадміністративної спро можності країн-партнерів;
· поступова інтеграція в економіку ЄС (із дотриманням асиметрії, необхідної економікам країн-партнерів), включаючи юридичні зобов’язан ня щодо наближення регуляторних норм;
· заохочення країн-партнерів до розвитку мережі вільної торгівлі між ними;
· укладення „договорів мобільності та безпеки”, які сприятимуть простішому легальному перетину кордону ЄС, посилюючи при цьому заходи, спрямовані на боротьбу з корупцією, організованою злочинністю та незаконною міграцією. Ці договори також передбачатимуть приведення системи притулків у відповідність стандартам ЄС і створення інтегрованих структур управління кордонами з остаточною метою запровадження безвізового режиму для усіх країн-партнерів;
· Європейська Комісія вивчить можливості для розвитку трудової мобільності з перспективою більшої відкритості ринків праці ЄС;
· програми, спрямовані на соціально-економічний розвиток країн-партнерів, зокрема у напрямі подолання гострих соціально-економічних розбіжностей між цими країнами;
· створення чотирьох багатосторонніх політичних платформ: демократія, належне управління та стабільність; економічна інтеграція та зближення з політичними курсами ЄС; енергетична безпека; контакти між громадянами для подальшої підтримки окремих реформ країн-партнерів;
· ключові ініціативи: програма інтегрованого управління кордонами; сприяння розвитку малих і середніх підприємств; сприяння розвитку регіональних ринків електроенергії, енергоефективності та відновлюваних джерел енергії; розвиток Південного енергетичного коридору; співпраця з попередження стихійних лих і техногенних аварій, готовності до них і реагування;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
