Однією з нерозв’язаних проблем є надання нейрохірургічної допомоги при судинних ураженнях головного мозку. Загальна кількість мозкових інсультів в Україні становить близько 120–130 тисяч щорічно. В нейрохірургічних закладах України лікується всього до 4 % хворих, з них оперують близько 1/3 хворих.
Низкою причин незадовільного стану в лікуванні хворих на інсульт є відсутність єдиного системного підходу до вирішення цієї проблеми; відсутність спеціалізованих інсультних відділень у багатьох областях України, а в існуючих – невелика ефективність їх роботи; відсутність єдиної стратегії, жорстке виконання якої було б обов’язковим для всіх спеціалістів, причетних до лікування таких хворих; недостатня поінформованість як лікарів, так і населення в цілому, внаслідок чого не проводяться повною мірою профілактичні заходи, пізно та нераціонально призначається лікування. Частину хворих на інсульт взагалі не госпіталізують у стаціонари, що призводить до збільшення смертності та інвалідності.
Залишається актуальним питання створення обласних або міських невролого-нейрохірургічних інсультних центрів з їх повноцінним оснащенням тазабезпеченням підготовленими фахівцями. Досвід роботи таких центрів у Києві і Дніпропетровську свідчить про їх ефективність.
Таким чином, сьогодні в кардіології, неврології та нейрохірургії з’явилися і набувають сили нові тенденції, що певною мірою зумовлені реформуванням галузі відповідно до розвитку ринкових відносин.
Для зміни епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ у позитивний бік необхідно провести низку заходів:
- впровадження системи поетапного надання допомоги пацієнтам з ЦВХ – від сімейного лікаря і до спеціалізованого закладу, яка б відповідала сучасним стандартам;
- збільшення відсотка своєчасної госпіталізації хворих із мозковим інсультом у спеціалізовані інсультні відділення;
- забезпечення спеціалізованих інсультних відділень апаратами для сканування судин головного мозку, відповідним набором медикаментів та фахівцями, які пройшли підготовку з нейрореанімації;
- створення в кожній області реабілітаційних відділень за рахунок перепрофілювання неврологічних ліжок;
- сприяння більш широкому використанню хірургічних методів лікування пацієнтів з ЦВХ. Насамперед, йдеться про виконання оперативних втручань на магістральних судинах голови та шиї з метою запобігання розвитку тяжких мозкових інсультів;
- ширше впровадження принципів первинної та вторинної профілактики мозкових інсультів сімейними лікарями, кардіологами, терапевтами, нейрохірургами, ангіохірургами;
- для визначення істинної епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ, факторів ризику розвитку інсульту запровадження реєстрів мозкового інсульту.
Інсульт, інфаркт міокарда та кардіальна смерть часто виникають раптово, коли неможливо вчасно надати ефективну кваліфіковану медичну допомогу, і тому багато терапевтичних і хірургічних втручань носять паліативний характер.
Структура смертності в країнах Євросоюзу значно відрізняється від такої в Україні, зокрема питома вага її від хвороб системи кровообігу становить відповідно близько 28 та 62 %. При цьому частка смертності від ІХС в Україні у 4 рази більша, ніж у країнах Євросоюзу, у яких головними причинами смертності при ІХС є гострий інфаркт міокарда та раптова серцева (аритмічна) смерть, тромбоемболія легеневої артерії та серцева недостатність і, значно рідше, розрив аорти.
За останні роки відзначають позитивну тенденцію до зменшення смертності від гострого інфарктуміокарда серед всього населення – з 20,8 у 1995 р. до 15,5 на 100 000 населення у 2005 р. Це пов’язано із своєчасною діагностикою та ранньою, тобто в перші 6–12 год після клінічних проявів хвороби, госпіталізацією. Ситуація дещо інша у працездатного населення. Навіть протягом одного року показник смертності від інфаркту міокарда зріс (з 8,1 до 8,6 на 100 000 населення). Смертність працездатних осіб становить 55,5 % загальної смертності від інфаркту міокарда, що свідчить про те, що помирають переважно молоді люди.
Важливою є також проблема поширеності ревматичних захворювань, що досягла 239 614 серед всього населення.
Медико-соціальне значення ревматичних хвороб зумовлене значною поширеністю, значною часткою втрати працездатності та інвалідизацією, важкістю діагностики і лікування хворих. За даними ВООЗ, 30 % випадків тимчасової непрацездатності і 10 % інвалідизації пов’язані з ревматичними хворобами, а у понад 4 % населення земної кулі відзначають різні захворювання суглобів і хребта. Робоча класифікація ревматичних хвороб охоплює понад 150 різних нозологічних форм. Діагностичні помилки становлять до 30 % від усіх випадків первинно зареєстрованих хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату.
Найчастіше ревматичні хвороби виявляють у осіб працездатного віку (20–50 років), вони мають неухильно прогресуючий характер (смертність працездатних осіб становить 75,6 % загальної смертності від ревматизму). Ревматичні хвороби зумовлюють значний відсоток тимчасової непрацездатності хворих (перше місце) і сприяють ранній і частій інвалідизації. Діагностика, особливо у ранній період, супроводжується значними труднощами, що зумовлено відсутністю специфічних лабораторних тестів, поліморфізмом і подібністю клінічних проявів багатьох ревматичних хвороб, малим їх проявом на ранніх етапах. Несвоєчасність діагностики призводить до пізньої раціональної терапії, проблема ефективності якої на сьогодні ще повною мірою не вирішена.
За даними Центру статистики МОЗ, поширеність усіх форм ревматизму за останні десять років зменшилася на 17,5 %; захворюваність – майже на 60 %; первинна інвалідність – на 55 %, однак зросла смертність від цієї патології на 78,2 %. У Рівненській і Закарпатській областях значно зріс показник захворюваності серед усього населення, він становить відповідно 80 і 63 %. Найвищі показники смертності зареєстровано в Кіровоградській (6,7), Житомирській (6,3) і Хмельницькій (6,0) областях, у той час як середній показник по Україні становить 4,1 на 100 000 населення. Аналіз свідчить про часто атиповий перебіг захворювань (невідповідність класичній соціальній структурі хвороби та клінічним проявам), що зумовлює помилкові діагнози та неадекватне лікування.
У зв’язку з цим спостерігають значну кількість ускладнень – кардіальних, суглобово-кісткових (виражені деформації, деструкція, знерухомлення, інвалідизація), ниркових (за деякими даними, уратну нефропатію спостерігали у 10 % хворих з подагрою, на стадії хронічної ниркової недостатності – у 2 %).
Значні коливання показника захворюваності на ревматизм відзначають в осіб працездатного віку. Так, у Львівській області цей показник перевищує середній по Україні (18,7 на 100 000 населення) у 2,5 разу, у Рівненській – майже вдвічі, у Вінницькій досяг – 27,3, у Закарпатській – 26,8. Недостатнє охоплення диспансерним наглядом хворих спостерігають у Запорізькій (179,2), м. Севастополі (219,5), Херсонській (264,9), Харківській (270,0), м. Києві (297,7) на 100 000 населення (по Україні – 498,3).
Розбіжності максимальних і мінімальних показників поширеності, захворюваності, охоплення диспансерним наглядом та смертності хворих на ревматизм розглядали на ІV Національному конгресі ревматологів України (Полтава, 18–21 жовтня 2005 р.). Звертали увагу на етапність та підпорядкованість педіатричної, підліткової та терапевтичної служби з питань діагностики, лікування та профілактики хворих на ревматизм. Пропонували розробити та узгодити критерії відбору хворих терапевтичною та хірургічною службами, у зв’язку з недостатньо активним відбором хворих на кардіохірургічне та ортопедичне лікування терапевтичними та педіатричними службами.
Обговорювали питання застосування нових технологій діагностики та лікування хворих з ревматичними хворобами: раціональне використання глюкокортикостероїдів за різними програмами, залежно від нозологічної форми (пульс-терапія, параартикулярне введення тощо); впровадження нових препаратів для базисної терапії ревматоїдного артриту; подальше впровадження інгібіторів-циклооксигенази-2 та вивчення їх безпечності; застосування системної ензимотерапії; використання хондропротекторної терапії, керуючись даними доказової медицини та рекомендаціями Європейської антиревматичної ліги. Особливу увагу приділяли вдосконаленню етапної системи реабілітації хворих на ревматичні захворювання, включаючи санаторно-курортні заклади.
Соціальну значущість патології, пов’язаної з хворобами кістково-м’язової системи та сполучної тканини, зумовлюють, з одного боку, досить істотна поширеність серед населення і, в першу чергу, працездатного, особливо в сільській місцевості, а з другого – тривала втрата працездатності. За поширеністю і частотою інвалідності ці захворювання поступаються лише хворобам системи кровообігу, дихання і травлення (у 2005 р. кількість хворих досягла 3 767 884).
Державна підтримка щодо попередження смертності та інвалідності дорослого та працездатного населення внаслідок серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань ґрунтується на тому, що профілактична робота значно ефективніша за соціальними наслідками, ніж клінічний підхід до розв’язання проблем. Розрив, який існує між профілактичною і клінічною медициною сьогодні, та підхід до принципів профілактики хронічних неінфекційних хвороб у цілому і серцево-судинних зокрема не дають змоги на сучасному етапі розвитку суспільства підвищити рівень здоров’я населення України так, як це зроблено в багатьох розвинених країнах. Звичайно, первинна профілактика потребує великих матеріальних ресурсів, але в будь-якому разі це значно менше від тих збитків, які має суспільство сьогодні, що і повинно бути основою для розробки і обґрунтування державних цільових програм покращання здоров’я.
Сучасна наука про хребет знаходиться на стику декількох медичних спеціальностей: ортопедії і травматології, нейрохірургії, невропатології і нейрофізіології. Починаючи з 30-40-х років ХХ століття наука про хребет намагається висуватися в окрему спеціальність. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. Тільки в кінці 70-х років в Україні почалося зародження нової спеціальності хірургії – вертебрологія. Проте, дотепер відсутня законодавча основа в створенні вертебрологічних відділень в міських і районних лікарнях. В теж час існуючі відділення випробовують не тільки економічні, але і кадрові проблеми оскільки відсутній як така спеціальність - вертебролога.
У ряді установ фахівці, що займаються проблемами хребта числяться як травматологи, інші як нейрохірурги або фтізіатори, загальні або торокальні хірурги. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. В основу вітчизняного становлення цієї спеціальності встановлено декілька принципів, які дозволили зменшити кількість проб і помилок і тим самим скоротити шлях до досягнення світового рівня хірургії хребта.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
