Серед керівного складу махновського руху не було однозначного ставлення до анархізму. Н.Махно на різних етапах то наближав, то віддаляв від себе ідейних анархістів. На думку В.Верастюка, анархісти у махновському русі були "культурною силою", яка сповідувала ідею розбудови Гуляйполя за анархістськими безвладними принципами. Вони сприяли пропаганді ідей "третьої революції", реорганізації Гуляйпільських Рад за безпартійним принципом. На території Гуляйполя Ради втратили політичну (владну) основу, а їхні повноваження зводились до організації господарського життя.
У домовленостях з Радянською владою досить часто ставилось питання про створення автономії на підконтрольних Н.Махну територіях. В основі ідеї автономії лежало прагнення створення вільних регіональних органів політичного та економічного самоврядування, але радянська влада свідомо ігнорувала такі вимоги, і ніколи не підтримала ідею створення анархо-махновської республіки [21,с.35].
Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що махновський рух репрезентував особливе прагнення селян жити поза владою, оскільки прірва між інтересами влади, держави, еліти та простого селянства надто велика. Вона, на думку анархістів, породжена різним характером їхніх цілей, поривань та кінцевої мети. Невипадково саме непересічна, харизматична постать Н.Махна репрезентувала інтереси повсталого селянства, яке після поразки махновщини не змогло протистояти терору та утискам з боку держави. Не варто сьогодні розглядати постать Н.Махна як "антигероя" чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив.
Розділ III. Анархізм та сучасність
3.1 Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі
Анархістська теорія кінця XX - початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла значному зростанню популярності альтернативних до комуністичної ідеології теорій. Даний процес ознаменувався відродженням анархістської теорії на території СРСР, яка переживає період пристосування до нових суспільних умов, що грунтуються на зближенні її постулатів з нормами та цінностей виробленими у сучасному світі. Як зазначає А.Біденко, на сучасному етапі відбувається оновлення ідеологій, що характеризується зближенням постулатів анархізму та лібералізму. Іде процес рецепції ідей заради суспільного прогресу. Зароджується новий напряму політичної думки - лібертаризм, який у своїй основі несе мінімальне втручання держави в усі суспільні процеси, коли громадянин може сам обрати межу захисту своїх інтересів (ідея держави - "нічного сторожа") [12,с.2].
Іншою магістальною тенденцією у розвитку анархістської теорії є консерватизм, оскільки значна частина анархістських течій залишилась на позиціях "канонічної" теорії М.Бакуніна та П.Кропоткіна.
До 1990 р. теорія анархізму була репрезентована цілою низкою ідеологічно строкатих течій та напрямів. Науковці пропонують диференціювати усі анархістські напрями відповідно до теоретичного поділу на анархо-синдикалістські та синтетичні, які об'єднали представників різних сил на основі компромісного рішення у взаємовідносинах з владою. Відповідно до практичних форм та методів боротьби анархістів поділяють на "реформістів" (частина анархо-синдикалістів, частина анархо-екологістів) та "революційних анархістів" (Черная Звезда, Асоціація Рухів Анархістів, Инициатива Революционных Анархистов та ін. ).
Так, у 1989 р. Конфедерація Анархо-Синдикалістів проводить свій установчий з'їзд. Ідеалом майбутніх суспільних перетворень синдикалісти вважали профспілкову модель реорганізації суспільства. У 1990 р. внаслідок внутрішніх конфліктів стосовно форм та методів боротьби серед анархо-синдикалістів відбувається розкол: від монолітного синдикалістського напряму відділяється більш радикальна Асоціація Рухів Анархістів. Синдикалісти у політичній діяльності орієнтувалися не лише на столицю, оскільки у регіонах, зокрема у Харкові, у 1990 р. починає діяти Конфедерація Анархо-Синдикалістів, що об'єднала біля 200 членів. Власне самі анархісти оцінюють процес розколу двояко, оскільки, з одного боку, це справді конфлікт стосовно добору методів боротьби, з другого боку, вони визначають значний вплив провокаторів, які досить тісно співпрацювали з КДБ [93].
Серед синтетичних організацій варто виділити анархо-екологістів, які розпочали активну діяльність на території Росії, України, Білорусії. Очолює даний напрям С.Фомічов, який розробив теоретичні основи сучасного екологічного анархізму у статті "Прелюдия к анархизму". Представники даного напряму організували видавництво журналу "Третий путь", на сторінках якого обговорюються питання формування бездержавного, антиіндустріального устрою.
Особлива увага представників даного напряму сконцентрована на "зеленій" (екологічній) проблематиці, яка проявилась у проведенні цілої низки екологічних акцій: Чапаєвськ (1989), Балаково (1990), Запоріжжя (1991), Одеса (1994), Тамань (1995).
На сторінках журналу "Третій шлях" анархо-екологісти дискутують проблему повної ліквідації капіталізму, оскільки це єдина раціональна можливість для подальшого розвитку людства. У витоків реформування мають стояти саме представники анархістського руху [94]. Звичайно, дана концепція побудована на максималістському твердженні, що нівелює можливість вибору, оскільки вона базується на конкретному твердженні "або-або". На думку екологістів, "авторитарна" конституція РФ 1993 р. визначила необхідність революційної трансформації суспільства. Революційні зміни, на думку С.Фоміна, мають торкнутись сфери державного управління, що проявиться у повній ліквідації бюрократичного апарату.
У 1990 р. саме екологісти проголосили гасло: "Власть народам, а не партиям!". Даний заклик був спровокований початком 1-ої Чеченської кампанії. Представники даного напряму у характеристиці військових дій визначили даний конфлікт, як національно-визвольну війну Чеченського народу.
На думку представників Асоціації Рухів Анархістів, анархо-екологісти обрали досить специфічну (не анархістську) тактику, яка ґрунтується на інтеграції до органів місцевого самоврядування з метою популяризації власних ідей. Стосовно необхідності інтеграції до органів державної влади, серед сучасних анархістів триває досить жорстка дискусія на відкритих форумах у Інтернеті [93].
На території СНД діє ціла низка синтетичних анархістських організацій. Так, на території Кубані діє "Федерация Анархистов Кубани". Цікавим є той факт, що це анархо-феміністичний напрям, який закликає жінок самоорганізовуватись для боротьби з проявами патріархату. Цей напрям є типовим поєднанням індивідуальної акратії заснованої на принципі суспільного звільнення та руху за рівність прав чоловіка та жінки. Дана організація має свою періодику - анархо-феміністичний бюлетень "Мать порядка", який закликає жінок змінити свій спосіб життя вже сьогодні, не чекаючи "революції" чи прозріння чоловіків [91].
Досить значну частину анархістських періодичних видань класифікують як розважальну: петербурзький "Новий світ", калінінградський "Екодефенс", "Хранители Радуги". Практична діяльність більшості напрямів анархізму орієнтована не на проведення широкомасштабних маніфестацій чи залучення нових членів, а сконцентрована на видавничій діяльності [94].
Більшість анархістів генерації XXI ст. переконана, що саме ієрархічна організаційна структура на зразок партії зможе протистояти державі та великому капіталу. Отже, більшість ліберальних анархістських напрямів пішли шляхом створення легальних анархістських партій, які відповідно до власної програми популяризують свої ідеї.
90-ті роки ознаменувалась проведенням цілої низки політичних кампаній у союзних республіках, які розпочали боротьбу за утворення національних суверенних держав. Такі заклики російська сторона охарактеризувала як прояви сепаратизму. Отже, важливою складовою анархістського руху була підтримка Чеченського права на самовизначення. Власне така позиція сприяла розколу серед анархістського руху, який поділився на антимілітаристів, що протестували проти військового вирішення даного конфлікту, та напрямів, які характеризували даний конфлікт як національно-визвольну війну Чеченського народу.
Представники першої течії не проводили жодних політичних акцій, оскільки їхня діяльність була спрямована на надання юридичної допомоги російській молоді, яка прагнула ухилитись від військової служби. Представники другої столичної течії у 1994 році утворюють комітет "Руки прочь от Чечни", який відповідно до програмних документів мав об'єднати представників різних політичних сил, від крайніх правих до крайніх лівих. Основне гасло, яке було на озброєнні у даного комітету "Банду Єльцина - под суд!". Внаслідок конфлікту між представниками "РпоЧ" та комуністами антивоєнна кампанія пішла на спад.
У 2000 р. проводиться ціла низка нових антивоєнних акцій, які відбувались під патронатом правозахисних організації "Солдатские Матери Санкт-Петербурга ", однак після початку орієнтації даного напряму на партію "Яблоко" (Г.Явлінського) анархісти перестають брати участь у мітингах. Також у 2000 році відбулось утворення Антивійськового комітету, до складу якого увійшли петербурзькі анархісти та представники Революційної Робітничої партії (крило троцькістсько-більшовицької партії).
Регіональні представники анархістського руху міст Ярославля, Нижнього Новгорода, Єкатеринбургу, об'єднавшись з лібералами утворили "Движение против насилия "(ДПН) [93].
Більшість анархістських організацій, що діють на території пострадянського простору проголошують, що керівництво Російської Федерації намагається підмінити право союзних республік на самовизначення неофедералістською теорією, яка містить неоімерський колорит. Дана теорія ґрунтується на розподілі сфер впливу, оскільки, і до сьогодні російські військові формування та бази перебувають на території Абхазії, Грузії, Придністров'я, України. Отже, не зважаючи на популістський та комерціалізований колорит сучасної анархістської теорії, вона у більшості випадків виступає за мир та як не парадоксально, за демократію, оскільки вона відкриває ширші можливості, ніж авторитарна держава у реалізації анархістської теорії. Анархістські організації Білорусії досить відверто описують авторитарну політику президента Лукашенка, який за допомогою вірної "номенклатури" гальмує поступальний розвиток Білорусії та не випускає її з орбіти російського впливу [84].
Російські соціологи у дослідженні суспільних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, зазначають, що все суспільство внаслідок невдало проведених реформ пережило своєрідну "анархізацію". Даний процес ознаменувався криміналізацією суспільного життя, що проявилась як у верхах, так і серед простих громадян. Влада у період, коли суспільству був необхідний арбітр для вирішення різних проблем, проголосила гасло "Обагащайтесь!". Даний підхід на шляху прискореного реформування зробив одних мільйонерами, а інших декласованими пролетарями, маргіналами. Але, звичайно, саме суспільство знайшло вихід, оскільки талановиті інженери та педагоги поповнили ряди дрібних підприємців, кваліфікованих робітників, будівельників, в перспективі саме ці верстви претендують стати середнім класом. Науковці зазначають, що понад 50% грошового обороту знаходиться поза сферою державного впливу, а анархісти трактують цю тезу, як можливість відмови від держави у майбутньому: "Страх перед идеологией, желание урвать побольше теми, кто наверху, и борьба за выживание тех, кто внизу, препятствуют любому макрообъяснению происходящего на уровне повседневной жизни. Между тем идеология имеется -- это идеология негативной мобилизации, предоставляющая каждому идеал негативной свободы -- свободы от вcего" [71,с.22].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
