Розвиток інформаційних технологій дає підстави говорити і про якісно новий рівень власне прямого воєнного протистояння. Виникла реальна можливість відповідати на збройну агресію, використовуючи інформаційний вплив для нейтралізації комунікацій нападника на його території, дезорієнтування його економіки, ринків. Дослідники звертають увагу на асиметричний характер інформаційної зброї, загрози, що приховані в технологічній перевазі розвинених країн[38].
Політика Росії нині є лише раціональною, нинішні стосунки українських політичних сил із російською стороною дуже нагадують стосунки більшовиків із кайзерівською Німеччиною. Кожна політична сила прагне використати Росію у своїх інтересах (при цьому вести мову про захист інтересів Росії щодо більшості політичних сил не можна, вони захищають свої інтереси), а Росія прагне досягнути власної мети. У ЗМІ формується російська модель України, яку ця країна бажала б бачити, є в Україні виконавці для цієї моделі, є російська підтримка їх.
3.2 Технології створення іміжду української політики російськими ЗМІ
Відсутність повноцінного розуміння національною елітою та нацією загалом пріоритетності такого поняття як “національна солідарність ”, наявність такого чинника як вибори дозволяє російськім ЗМІ ефективно здійснювати кампанію дезінформації та дезорганізації в лавах українських політиків, урядовців, просто громадян. Проведення виборчої кампанії являє собою певну форму політичної конкуренції - боротьби за вплив на потенційних виборців тим чи іншим кандидатом або групою зацікавлених осіб. За своїм характером такі дії є аналогом конкурентному характеру ринкової економіки, а тому мають подібні підходи та технології.
Проаналізуємо деякі тексти російських ЗМІ, присвячені політичному життю України. Отже, політичний дискурс російських ЗМІ — це сукупність мас-медійних вербально-риторичних структур, які використовуються у журналістських текстах та політичних дискусіях і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів-реципієнтів та їх реакцію на перебіг політичних процесів.
Сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України зазнає помітних змін. Перехід України від однієї політичної системи до іншої призвів до появи чисельної кількості інновацій, особливо в політичному дискурсі — як влади, так і ЗМІ. Адже саме в політичному дискурсі зафіксовані та щоденно відображають політичні ідеї та владні відносини.
Сучасна інформаційна політика РФ є одним із напрямів практичного втілення моделі більш жорсткого як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного курсу, обґрунтованого президентом В. Путіним та його найближчим оточенням. Головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня загроза національній безпеці РФ.
Виходячи із зазначеної концепції, поразка під час президентських виборів 2004 р. провладного (та позірно проросійського) кандидата і перемога Помаранчевої революції були сприйняті російським політичним істеблішментом як загроза національній безпеці РФ, що виникла внаслідок активізації в Україні антиросійських сил та інтенсивного зовнішнього втручання. Тому використання ЗМІ як основного засобу інформаційної політики мало стати за логікою путінської адміністрації дієвим засобом відвернення цієї загрози. Тим більше, що прихід до влади "помаранчевої" команди створив небезпечний прецедент для авторитарного московського режиму, оскільки посилював можливість повторення аналогічних подій в інших пострадянських країнах чи навіть у самій Росії.
Тому основним лейтмотивом інформаційної політики РФ стосовно України (що реалізовувалась у конкретній практиці російських ЗМІ) стало намагання будь-якої ціною дискредитувати помаранчевий режим (по можливості - прискорити його відсторонення від влади) як у самій країні, так і за її межами. Доводиться констатувати, що саме ця генеральна лінія стала основоположною при відборі, підготовці та подачі інформаційних матеріалів про останні українські вибори.
У такій ситуації опинилася Україна після Помаранчевої революції 2004 року. Помаранчева символіка стала вже визнаним на міжнародному рівні брендом боротьби за «нове життя», чесність політики та демократизацію суспільства і влади (згадайте, як використовувалась помаранчева атрибутика під час протестів в Ізраїлі, як на знак підтримки депутати Європарламенту прийшли з помаранчевими шарфами і т.п.). Україна прагнула подати це як новий етап розвитку і початок нового, європейського, життя. Попри всі внутрішні політичні та економічні негаразди (які найчастіше мали зовнішнє коріння) почали робитися певні кроки до цього. І одразу зі сторони Російської Федерації (хоч опосередковано це робилося й за допомогою інших країн) почалася просто-таки війна, спрямована на нищення позитивного іміджу України та дискредитацію влади, а згодом і взагалі всіх подій на Майдані 2004 року.
У період до парламентських виборів 2006 року активно утверджувались і обґрунтовувались як у вітчизняних, так і зарубіжних ЗМІ наступні теми:
· "Захід дестабілізує Україну та Білорусь".
· "Помаранчева революція зазнала поразки".
· "Розкол України поглиблюється".
· "Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику".
· "Янукович є гарантом російського вибору України".
· "Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?".
· "Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, - їм загрожує криза".
У цьому відношенні керівні ідеологічні орієнтири та практичні прийоми російських ЗМІ при висвітленні українських парламентських виборів-2006 не демонстрували принципових відмінностей від тих, що застосовувались під час президентських виборів-2004.
Для висвітлення подій та перипетій українського виборчого процесу та, особливо, їх інтерпретації, у підконтрольних владі російських ЗМІ задовго до його початку був напрацьований ряд стереотипів стосовно розвитку ситуації в Україні. Ці пропагандистські кліше були створені близьким до російського керівництва експертним оточенням після перемоги Помаранчевої революції з метою виправдання зовнішньополітичних провалів самої Російської Федерації. Частіше від інших використовувалися такі стереотипи:
1) "Захід дестабілізує Україну та Білорусь". Насправді навпаки, західні уряди хотіли б запобігти нестабільності в цих країнах. Спокій на східних кордонах для них є пріоритетним, навіть, якщо він забезпечується не у зовсім демократичний спосіб. Саме тому Захід досить толерантно ставився до авторитарного режиму Л. Кучми протягом майже всього часу його існування. Побоюючись дестабілізації в Білорусі, європейські структури не ризикнули надати білоруській опозиції допомогу в обіцяному обсязі. Під час останніх українських виборів Захід, особливо європейські країни, утримувались від будь-яких дій, які могли б бути сприйняті як втручання у внутрішні справи України. Чільні діячі західних країн неодноразово підкреслювали у своїх публічних заявах, що нормальні відносини з Росією для них важливіші, ніж підтримка прозахідного вектору її сусідів.
2) "Помаранчева революція зазнала поразки". Це твердження ігнорує цілком очевидну річ - якраз революція уможливила реальний політичний плюралізм, у тому числі й серед "помаранчевих" сил. Завдяки її перемозі створена ситуація, коли правлячі сили вимушені ділитися владою з опозицією, якщо не зараз, то у майбутньому. Помаранчева революція надала політичному процесу незворотності відносно певних меж, незалежно від того, хто буде перебувати при владі. Україна ніколи більше не повернеться до кучмізму, її політичний клас не стане застосовувати насильства в боротьбі за владу і не захоче бути більше васалом Росії. Навіть невдачі "помаранчевих" працюють на закріплення цих досягнень революції, тому що змушують їх, з одного боку, консолідуватися, з іншого - домовлятися зі своїми вчорашніми противниками.
3) "Розкол України поглиблюється". Реальність не має нічого спільного зі сподіваннями кремлівських політтехнологів, які активно працювали заради поглиблення цього розколу. Про те, що штучно створюваний розкол України може бути подоланий свідчить, передусім, тяжіння її політичного класу до коаліційної політики. Сьогодні навіть східноукраїнська еліта, попри всю кон'юнктурну політичну риторику, прагне реалізовувати свої реальні економічні інтереси через державний суверенітет України, а не через її прив'язку до Росії.
4) "Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику". Тут якраз досвід самої Росії підтверджує, що наділення президента надзвичайно розширеними повноваженнями саме по собі не забезпечує проведення повноцінних системних реформ. Навпаки, перехід України до парламентсько-президентської системи правління змушує її проводити політику, яка враховує багатоманітність інтересів, а тому гарантує більш успішний розвиток. Досвід всіх перехідних суспільств демонструє, що парламентські та змішані політичні системи, зовні сповільнюючи хід реформ, роблять їх результати більш стійкими та соціально орієнтованими.
5) "Янукович є гарантом російського вибору України". Тут має місце нерозуміння політичної логіки та справжніх мотивів діяльності самого В. Януковича. У свій час, саме Л.Кучма, який позиціонував себе задля перемоги на виборах як прибічник "російського вибору", започаткував рух України до НАТО. Донецький олігархічний клан, інтереси якого виражає В. Янукович, вважається Кремлем провідником свого впливу в Україні (незважаючи на політику придушення власних російських олігархів). Насправді, "донецькі" більше зацікавлені у проникненні у західну економіку, де вони мають стратегічні інтереси та розміщають власні капітали. Однак, при цьому вони вміло використовують Росію для підживлення штучно законсервованої на Південному Сході економіки радянського зразка, що дозволяє отримувати надприбутки.
6) "Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?". У дійсності, український політичний клас здебільшого вже переріс рамки такої оманливої альтернативи, котра властива російському політичному класу, що звик мислити більш лінійно. Українську еліту вже не задовольняє кучмівський варіант багатовекторності, що зводився до суперечливих зиґзаґів то на Захід, то до Москви. Їй потрібна така формула зовнішньої політики, котра полегшила би рух на Захід, але зберегла б відносини з Москвою на рівні достатньому для амортизації можливих негативних наслідків початкового етапу цього руху. І хто б не став новим українським прем'єром, він змушений буде рухатися саме цією траєкторією.
7) "Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, - їм загрожує криза". Дійсно, Білорусі без російських субсидій та обом країнам без доступу на російський ринок буде важко зберегти теперішні, досить архаїчні, моделі своїх економік. Однак, подальше перебування у сфері російського впливу може тільки законсервувати їх відсталість та зробити їх подальший крах ще більш небезпечним.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
