Під виглядом сходознавця, який цікавиться старожитностями, він проник у буддійський монастир, завдяки чому зумів переконливо викрити в своїх статтях релігійне мракобісся.
Шлях вивчення проблеми, який обрав Кольцов, ставши водієм московського таксі, виявився найефективнішим, бо дав йому змогу розкрити питання мовби «зсередини», в усіх його аспектах. Три дні провів журналіст за кермом, зустрічався і розмовляв з десятками людей. А потім написав репортаж, а який і досі може бути зразком журналістської майстерності.
Іншим разом Кольцов посів місце діловода у районному загсі: і знову - кілька яскравих «контурів людської поведінки», роздуми про порядки в установі, яка в жодному разі не повинна бути бюрократичною...
Енергія та репортерська ініціатива у Кольцова були невичерпні, як і невичерпною була його ерудиція. Як багато він знав і скільки найрізноманітніших речей умів робити! Він добував по-справжньому сенсаційні матеріали. А що таке сенсація?
В газетах та журналах буржуазних країн сенсації приділяється велика увага. Що ж цікавить їхніх репортерів? Погортаймо сторінки деяких видань. Ось у щотижневику великий фоторепортаж про катастрофу пасажирського літака. Він загорівся на самому злеті, і фотокореспондентові, який випадково був на аеродромі, вдалося зробити ряд знімків. На першому ми бачимо язики полум'я, що охопили фюзеляж, на другому - приземлення, далі вибух, обгорілі трупи пасажирів, невелика група щасливчиків, яким вдалося врятуватися, - перекошені, спотворені жахом обличчя, сльози...
Навіщо це? З позицій радянської моралі смакування трагедії - не гідна журналіста справа. А в капіталістичних газетах та журналах саме за такі матеріли платять великі суми. Бо вони допомагають відвернути увагу читача від проблем, які буржуазна пропаганда всіляко намагається затушувати. Справді, почитає безробітний такий-от репортаж і на якийсь час забуде про власну біду. Тому й рвуться репортери з мікрофонами до паралізованої горем жінки, у якої в цій катастрофі загинуло двоє дітей, прагнуть вирвати у неї хоч кілька слів інтерв'ю. Бо кожне таке слово оцінюється десятками, а то й сотнями доларів.
Буржуазні репортери можуть годинами вичікувати, щоб спіймати в кадр людину, яка вирішила покінчити життя самогубством, присвячують величезні матеріали гангстерам, вбивцям, керівникам різних банд, не шкодуючи барв для опису їхніх «подвигів».
А скільки горя зазнають від них популярні кіноактори, співаки, художники! Мисливці за сенсацією беруть їх просто в облогу. Вони потайки перелазять через паркан, яким огороджено будинок відомої кінозірки, щоб зробити кілька знімків, переслідують її на роботі, на вулиці, на відпочинку. Саме репортери мало не довели до самогубства відому французьку кіноактрису Бриджит Бардо, засипаючи пресу брехнею та напівбрехнею про її особисте життя.
Радянська преса, а також прогресивна зарубіжна рішуче відмовляються від подібних «сенсацій». У неї зовсім інша мета. Проте термін «сенсаційний матеріал» живе і в нас. В чому його відмінність, ми побачимо на кількох прикладах.
Якось наприкінці 50-х років прогресивний американський журналіст Джон Г.Гриффін, що часто виступав з викривальними статтями про расову дискримінацію в Сполучених Штатах Америки, вирішив зробити небезпечний експеримент. Він наклав на обличчя чорний грим, одягнув перуку і перетворився на негра. Не один день подорожував Гриффін вулицями міст американського Півдня, де расисти почуваються особливо вільно. Він їздив у транспорті «тільки для чорних», харчувався у відповідних їдальнях, не раз ставав об'єктом тяжких образ з боку тих, хто ще й тепер готовий за найменшу провину лінчувати негра, ризикував життям...
А потім опублікував про все пережите докладний щоденник. «Цей документ відчаю і мороку, - згадував Гриффін, - звинувачує не окремих осіб, а швидше систему, яка відмовляє людям у їхніх людських правах».
Це була справді сенсаційна, у кращому розумінні цього слова, книжка. Але авторові довелося розплачуватися за неї. Куклукскланівці почали його переслідувати, погрожували! вкоротити віку. І журналіст разом із своєю сім'єю змушений був залишити рідний дім, виїхати в інше місто.
Немало справжніх подвигів здійснила революціонеркам журналіст буремних років громадянської війни Лариса Рейспер. її відрядження за нарисами чи репортажами не раз ставили жінку в таку ситуацію, коли доводилося важити життям. Вона була першою в світі жінкою-моряком і створила літопис подвигів Волзько-Каспійської флотилії, написала серію чудових нарисів з Афганістану, який щойно одержав незалежність, їздила на Урал, спускалася з робітниками в І рудники, шахти - і все це заради правдивої розповіді в газеті чи журналі.
Легендами оповите ім'я Михайла Кольцова. Одного разу Кольцов дізнався (це було в двадцяті роки)Я що в німецькому місті Зонненбурзі страждає засуджений до по життєвого ув'язнення революціонер Макс Гельц. Потрапивши в це місто, журналіст дістав чужий паспорт і всякими і правдами і неправдами добився побачення з ув'язненим. А потім у газеті «Правда» розповів про героя-революціонера, про його товаришів, про те, яких нелюдських тортур зазнають мужні борці за справедливість.
Згодом, вийшовши на волю, Макс Гельц так розповідав про цю зустріч:
«За вісім років мого перебування у в'язницях Німеччини дуже часто моїм друзям та партійним товаришам заборонялося відвідувати мене.
Коли прийшов адвокат, що захищав, мені навіть заборонили простягнути йому руку для вітання.
Треба вважати справжньою сенсацією удачу радянського журналіста, який потрапив «контрабандним способом» просто до моєї камери.
Ми, в'язні Зонненбурзької тюрми, щоправда, чули про російського «правдиста», про «несамовитого» Михайла Кольцова, але ніхто з нас не знав його особисто, і нам навіть на думку не спадало, щоб журналіст із Радянського Союзу потрапив усередину залізного кільця нашої ізоляції».
Цю акцію радянського журналіста німецький революціонер назвав сенсацією. І мав для цього всі підстави.
У важкі роки, коли в ряді країн Європи рвався до влади фашизм, Михайло Кольцов, постійно ризикуючи життям, об'їздив багато капіталістичних держав. В Італії йому вдалося зустрітися з керівником фашистської банди Муссоліні, в Югославії він взяв інтерв'ю у колишнього царського генерала. А коли почалася громадянська війна в Іспанії, він був одним із перших журналістів, хто вів свої репортажі просто з передової.
І в наш час радянським журналістам не раз доводиться відвідувати «гарячі точки» планети, щоб донести слово правди до мільйонів читачів. З хвилюванням дивимося всі ми телевізійні передачі з півдня Африки, де точиться жорстока боротьба поневолених расистами народів, читаємо у газетах і журналах гнівні репортажі.
Така сенсація потрібна радянській пресі. Заради добування таких матеріалів наші журналісти долають важкі дороги, які вони обрали разом із своєю професією.
Ким тільки не довелося побувати журналістам у наші дні! Офіціантами у ресторанах і шоферами, провідниками поїздів і міліціонерами, продавцями і листоношами...
За веселою і легкою зовні містифікацією - важка, незвична, а інколи й неприємна праця.
5. Знання, знання і ще раз знання
Газетяр мусить багато, - дуже багато знати. Він повинен бути добре обізнаним у різних галузях громадсько-політичного життя, науки, культури. Різнобічна обізнаність - одна з основних рис журналіста. На цю особливість журналістської професії вказував Фрідріх Енгельс, про творчу майстерність якого Карл Маркс писав: «Він - справжня енциклопедія. Здатен працювати у будь-яку годину дня і ночі, після їжі і натщесерце, швидко пише і кмітливий, як чорт».
Сміливо можна сказати, що в цій характеристиці Енгельса сформульовані основні вимоги до журналіста, працівники преси повинні вчитися все життя, стежити за новим у тій галузі, про яку вони беруться писати. Адже не можна пропагувати застарілі прийоми й методи роботи, «з ученим виглядом знавця» давати рекомендації чи відбутися загальним описом подій і фактів.
Колись відомий письменник і журналіст Юрій Олеша у колі друзів іронізував над «майстрами» газетних штампів: «Як пишеться нарис? Входимо. Бронзове сонце золотить середину подвір'я. Назустріч від воріт ливарного цеху рухається міцна, кремезна постать. Я пізнаю з першого погляду Івана Дмитровича Петрекова. Ще на ходу він простягає мені свою широку, закіптюжену долоню...»
Подібні банальні описи, що часом «мандрують» у безталанних авторів з матеріалу в матеріал, певна річ, не хвилюють читачів, не допомагають їм чітко уявити собі образ людини, про яку йдеться.
Нерідко трапляються у газетах поверхові описи тих або інших подій: журналіст сам не розібрався в їхній суті, не знає предмета, про який пише. Згадаємо у зв'язку з цим слушні слова Віри Кетлінської: «Щоб написати одну сторінку, треба мати змогу написати про те ж тридцять сторінок...»
Автор славнозвісної п'єси «Людина з рушницею» Микола Федорович Погодін згадує випадок із своєї журналістської біографії, що став для нього чудовим уроком на все життя. За наказом тодішнього секретаря редакції «Правды» Марії Іллінічни Ульянової він виїхав до Азербайджану, щоб написати про хід видобутку нафти. Молодий газетяр об'їздив промисли, поговорив з людьми. Побачив: стоять бурові вишки, насоси. Тиша. Чистота. Попоїздив з тиждень і відчув, ще нічого путнього написати не зможе. Звернувся до головного інженера «Азнафти» з проханням підібрати літературу з питань нафтовидобутку - від найпопулярнішої до спеціальної.
Спека в Азербайджані була страшенна, до сорока градусів. Обливаючись потом, початкуючий журналіст, не виходячи з готелю, як сумлінний учень, читав усе підряд, починаючи від історії видобутку нафти і кінчаючи описом сучасного на ті часи бурового інструмента «риб'ячий хвіст». І лише після того, як здобув певні знання, знову поїхав на промисел. Те, що до цього «мовчало», «заговорило». Люди охоче розмовляли з журналістом, який добре розумівся у виробничих питаннях, розповідали про свої успіхи і невдачі.
Погодін написав нарис про нове у нафтовидобутку, про технічний переворот на Апшеронському півострові і показав його заступникові начальника «Азнафти». Той уважно прочитав нарис і сказав авторові: «Можу рекомендувати тебе і на посаду начальника нафтового району. Ти вже добре «підкувався».
Це була найвища оцінка роботи кореспондента.
...Люди ще тільки почали знайомитися з повітряним океаном, на незграбний, схожий на етажерку аероплан дивились як на чудо, а партія поставила завдання - залучити до роботи в авіації сто тисяч комсомольців. Розширювалася мережа повітряних сполучень, будувалися нові аеровокзали, почала створюватися літакобудівна промисловість, але для багатьох авіація все ще залишалася загадковою і таємничою і мало хто з молодих людей на початку тридцятих років виявляв бажання присвятити своє життя освоєнню п'ятого океану. Авіацію треба було пропагувати. І група молодих працівників «Комсомольской правды» Євген Рябчиков, Юрій Жуков, Олена Кононенко, Леонід Коробов і Юрій Корольков, щоб із знанням справи інформувати читачів про розвиток авіації, вирішили самі навчитися керувати літаками, стрибати з парашутом.
- Це, - згадував Євген Рябчиков, - зближувало нас з льотчиками, парашутистами, конструкторами. Вони бачили в нас своїх...
Рябчиков одержав свідоцтво пілота. Пізніше він налітав, правда, не льотчиком, а пасажиром, понад півтора мільйона кілометрів. Його охоче брали з собою в польоти «дідусь російської авіації» Борис Россинський, перший полярний льотчик Борис Чухновський, уславлені випробувачі Валерій Чкалов, Михайло Громов, Володимир Коккінакі. Першим з радянських журналістів Євген Рябчиков полетів на реактивному літаку і на вертольоті.
Закарбувалася у пам'яті талановитого репортера поїздка до Ціолковського: «Над Калугою світив місяць. Десь за річкою співали біля вогнища косарі. Я зачинив за собою хвіртку, сів на дерев'яну лавку і подумав: «Чи не сон все це? Щойно я, слухаючи напівглуху людину, зробив з нею казкову подорож до Місяця. А тут... цокіт копит конячки, що протрюхикала по бруківці, далека пісня на росяній сіножаті, запаморочливий запах аптекарської ромашки на сонній вуличці...»
Зустріч з Ціолковським багато значила для молодого журналіста. Він захопився вивченням питань ракетобудування, потоваришував з ентузіастами, які за покликом сердець створювали першу в світі ракету. І закономірно, що через тридцять років після її запуску саме Є. Рябчиков узявся за написання репортажів, а згодом і сценаріїв космічної епопеї: «Перший рейс до зірок» - про Юрія Гагаріна, «Знову до зірок» - про Германа Титова, «Зоряні брати» - про Андріана Ніколаєва та Павла Поповича і «Зоряний шлях» - про Валерія Биковського і Валентину Ніколаєву-Терешкову...
Провідний радянський публіцист Микола Грибачов рекомендує молодим журналістам: «Хлопці! Пильнуйте! Ніколи не вважайте, що ви багато знаєте, - голова не шлунок, її треба годувати з ранку й до вечора всіма можливими і доступними засобами. І чим більші в неї запаси, тим краще вона робить те, для чого призначена».
Перш ніж сісти писати, доводиться читати або перечитувати допоміжні матеріали, звертатися по найрізноманітнішії довідки.
Ось маленька ілюстрація до цього. Кореспондент «Правды» Віктор Маєвський, щоб написати у нарисі про Бельгію дві сторінки про битву в Арденнах, ознайомився з рядом документів, переглянув у Лондоні хронікальний фільм «Битва на дузі», присвячений цій події, перечитав усю нашу мемуарну літературу про наступ Радянської Армії у січні сорок п'ятого року.
Інакше й не може бути.
На запитання: «Якими знаннями, на вашу думку, має бути озброєний журналіст?» - відома нарисистка Тетяна Тесс відповіла: «Журналіст не може бути всезнайком, але він обов'язково має бути добре обізнаний у питаннях, про які пише. Чим ґрунтовніша обізнаність, тим легше писати. Свого часу я вчилася в консерваторії по класу рояля, але давно вже не граю. А от знання, набуті в консерваторії, допомагають у журналістиці, в письменницькій роботі... Не тільки тому, що я розумію музику, хоч музичних рецензій не пишу; завдяки знанню музики якось загострено відчуваєш ритм і звучність написаного речення, обсяг і композицію нарису, оповідання і, що не менш важливо, щільність тексту».
У наш час, коли авіація казково скоротила відстані, поїздки радянських журналістів за кордон стали повсякденністю. Буває за кордоном і Тетяна Миколаївна.
- При цьому, - підкреслює вона, - дуже важливе знання іноземних мов. Під час перебування в Англії, Австралії та Сполучених Штатах Америки мені дуже допомогло знання англійської мови, якою я вільно володію. Я не зуміла б написати книжку «Американки», коли б не знання англійської мови.
Кореспондент «Известий» Микола Хохлов пригадав якось курйозну історію, в яку попав європеєць, що мандрував по Східній Африці. Він знав усього кілька речень на поширеній там мові суахілі і запитав одного африканця, як його звуть. Африканець відповів: «Тумболинаньгома, бвана...» Щоразу, зустрічаючись із цим чоловіком, європеєць так і величав його: «Тумболинаньгома». За кілька місяців, трошки вивчивши суахілі, європеєць дізнався, що африканець при першій зустрічі з ним сказав: «У мене болить живіт...»
Глибокозмістовні і художньо досконалі статті, кореспонденції, нариси, репортажі можуть бути лише наслідком ґрунтовних знань предмета або явища, про які йдеться, і наполегливої праці. Часи, коли можна було знати про все потроху і намагатись писати на такому хиткому фундаменті, давно минули. Наша доба бурхливої науково-технічної революції, розвитку культури народу змінює характер праці, отже, і підготовку до неї. Це повною мірою стосується й журналістики. Тепер одна особа не може кваліфіковано, із знанням справи висвітлювати, питання будівництва і, скажімо, промислового виробництва, сільського господарства і мистецтва, освіти і побутового обслуговування...
Серед багатьох журналістських імен, які стали популярними, можна назвати Ярослава Голованова, Віктора Понедельника, Лідію Вірину, Симона Соловейчика... До їхнього голосу прислухаються, бо репортажі й огляди, наприклад, Ярослава Голованова, - то справжні наукові розвідки, в яких літературна майстерність поєднується з роздумами фахівця-інженера; бо кореспонденції Віктора Понедельника - в минулому відомого футболіста - відзначаються глибоким проникненням в усі перипетії і тонкощі спортивних поєдинків; бо рецензії і нариси театрознавця Лідії Віриної є результатом вдумливого аналізу психології творчості акторських колективів та окремих митців; бо статті і книжки Симона Соловейчика, який тривалий час учителював, хвилюють вболіванням за школу, за її подальший розвиток і вдосконалення.
Висновки
Можна зробити такі висновки. Основою класифікації форм творчості є певний синтез видів освоєння дійсності (предметно-практична, духовно-практична і духовно-теоретична). Стержневий вид діяльності слугує критерієм віднесення творчості до тієї чи іншої форми. Гетерогенність форм творчого синтезу зумовлюється методами, предметами, результатами, етапами (структурою), суб'єктами творчості. Піраміду форм творчості немовби завершує духовно-теоретичний синтез, який генетично є найбільш пізнім феноменом, а функціонально є вираженням найбільш абстрактних смислів. Духовно-теоретичний синтез здійснюється на основі не емпіричних, а ідеалізованих (абстрактних) об'єктів, які існують як смисли понять (категорій) теоретичної мови, а не як конкретна предметна реальність.
Безумовно, в теоретичних та ідеалізованих абстрактних схемах знайшли синтетичне відображення тенденції, властивості, закони об'єктивної реальності. Всі форми творчого синтезу взаємопов'язані і взаємопроникають одна в одну. Предметно-практичне виробництво і художня творчість, ремесло і мистецтво, технічна і наукова діяльність історично і соціокультурно тісно взаємообумовлені, вони випливають одна з іншої, одна одну доповнюють, у великому цілісному творчому синтезі.
Історії ці дуже повчальні. Справді, журналіст - не слідчий, але він мусить бути пильним, якщо дорожить власним авторитетом, добрим ім’ям і честю своєї газети.
Робота в газеті, говорив один із засновників української радянської журналістики Юрій Яновський, виробляє «велике почуття відповідальності перед читачем: факти повинні бути перевірені, приведені до належного політичного звучання, діалоги - достовірні».
Працівники редакцій особливу увагу приділяють пошукам джерел правдивої, об'єктивної інформації. Вишукують для цього і відповідні форми роботи. До співробітництва в газетах та журналах залучають авторитетних спеціалістів, а на великих підприємствах, будовах, в учбових закладах створюють на громадських засадах кореспондентські пункти. Часто на газетних сторінках, припустимо, обласних видань вміщуються матеріали, підготовлені працівниками редакцій районних та міських газет тощо.
Список використаної літератури
1. Вайшенберг З. Повинна журналістика: Навчальний посібник / За загал, ред. В.Ф.Іванова. - К.: Академія Української преси, 2004. - 262с.
2. Михайлин І.Л. Основи журналістики. Підручник. - К.: ЦУП, 2002.
3. Москаленко А. Теорія журналістики. Навчальний посібник. - К.: „Експрес-об'ява". 1998. - 336с.
4. Техніка репортажу. Практичні поради журналістам. - К.: Інститут масової інформації (Київ), Центр підготовки й вдосконалення журналістів (Париж), 2000. - 60с.
5. Чекмишев О.В. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістки. - К.: ВПЦ „Київський університет", 2004. - 129с.
6. Василенко М.К. Функціонування групи інформаційних жанрів пресової журналістики в сучасних соціально-економічних умовах. Наукові записки Інституту журналістики. Том 9. жовтень-грудень 2002. Київ.
7. Капелюшний А.О. Практичний посібник-довідник журналіста. - Львів: ПАІС, 2004. - 576с.
8. Нерух О.О. Першооснови журналістської творчості. Навчальний посібник для студентів філологічного факультету, спеціальність „журналістика". - Харків: „Світ дитинства", 2000. - 106с.
9. Мельник Г.С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста. - Санкт-Петербург.: ЗАО „Питер", 2004. - 271с.
10. . Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення. - К.:ІЗМН. 1996. - 440с.
11. Різун В.В., Трачук Т.А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. над. Ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2005. - 232с.
12. Різун В.В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / Київський національний університет ім. Тараса Шевченко. - К., 2004. - 80с.
13. Уроки журналістики і життя. Книга роздумів, спостережень, спогадів випускників одного курсу - Київ: Ват „Видавництво „Київська правда", 2002.
14. Ширченко Я.І. Кодекс професійної етики українського журналіста - основа правової діяльності мас-медіа. // Українське журналістикознавство. - Київ. 2003. - Вип. 4. - С.37-41.
15. Фихтелиус Эрик. Десять заповедей журналистики. - Вернамо, Швеция: Sveriges Utbildningsradio AB, 1999. - 155с.
Страницы: 1, 2, 3
