Та ось у той же сад прийшов досвідчений садовод. На його обличчі стурбованість: виявляється, мало в саду бджіл, повільно відбувається запилення, до того ж багато на деревах і пустоцвіту, що не дасть зав'язі, а на корі стовбурів, не обмазаних вапном, з'явилися шкідники; час уже б і закрити вологу в міжряддях, обкопати саджанці; вітер повернув з півночі, можна чекати заморозків, тому слід завезти сухого гною і хмизу для обкурювання дерев...
Це вже інше бачення саду, значно детальніше і кваліфікованіще. У спеціаліста з'являються думки, як допомогти 1 садові, що слід зробити, аби він краще вродив.
Прийшов помилуватися садом і поет. Він бачить ті ж ряди | дерев, те ж запашне цвітіння, але бачить по-своєму.
Цвітуть бузки, садок білів
І тихо ронить пелюстки,
Напівзабуте знову мріє,
Як помах милої руки.
Весняний сад навіяв Максимові Рильському образ, що виражав певний душевний стан; цей образ, втілений у віршовані рядки, і є художнім зображенням побаченого.
Отже, одну й ту саму річ можна бачити по-різному. Журналіст має володіти всіма видами сприймання предмета. Та найголовніше - вміння знаходити незвичайне у звичайному.
...Якось старий московський журналіст Павло Олександрович Рогозинський завітав до Міністерства морського флоту.
- Як ти невчасно! - з досадою зустрів його знайомий працівник міністерства. - Нічого цікавого немає. Зайди краще на тому тижні. Зараз ніколи, роботи - тьма-тьмуща, а тут ще новий острів...
- Який острів? - спитав Рогозинський.
- Я ж сказав: новий. На Чорному морі... Мороки з ним, чорт забирай, - на карти нанести, назву треба придумувати.
- Звідки ж він узявся? - не зрозумів журналіст.
- Звичайне виверження вулкану. Ось тобі й острів.
- Виверження вулкану? На Чорному морі? Новий острів? - широко розплющив очі Рогозинський. - І ти кажеш - нічого нового?
- А що ж тут особливого? Біля Темрюка на дні моря є грязьові вулкани. Іноді вони починають діяти і стільки викидають усякої всячини, що утворюються острови. Виникне острів - хвилі його швидко розмиють. Аж ось, дивись, неподалік інший з'явився. Одне слово, - кочові острови.
Журналіст не став більше забирати часу у свого заклопотаного приятеля. Інформація під заголовком «Кочові острови» наступного ж дня з'явилася в пресі.
- Вам просто поталанило! - із заздрістю сказав Рогозинському його молодий колега. - У мене ж - нічогісінько нема, жодної теми. Та й спека страшенна - сорок градусів! У Москві такого ніколи не було...
Рогозинський одразу зв'язався по телефону з Інститутом прогнозів, роздобув потрібний матеріал і написав інформацію «Небувала спека у Москві».
От що значить у буденному, здавалося б, незначному вміти знаходити «раціональне зерно» - цікавий факт.
...У першій половині липня 1928 року молодий журналіст Леонід Кудреватих, який працював у газеті «Вятская правда», потрапив до села Вохма, що лежить у північних лісах за сто кілометрів від залізниці. Не було тут ні електричного освітлення, ні телефонного зв'язку. Щоправда, у Вохмі функціонували поштове відділення і телеграфний апарат.
Пішов журналіст на ту пошту, щоб відправити у Вятку телеграму. Однак йому в цьому відмовили. Пояснили:
- Ось уже четверту добу тримаємо прямий зв'язок лише з Москвою і тільки на вимогу Миколи Шмідта...
Глянувши на здивоване обличчя журналіста, працівниця пошти сказала:
- Хіба не чули? З експедицією Нобіле, що на дирижаблі «Італія» летіла на Північний полюс, скоїлося лихо. Про це першим дізнався Микола Шмідт...
Для молодого газетяра все це було несподіванкою: про катастрофу з дирижаблем він досі нічого не знав, як і не знав, хто такий Микола Шмідт і як йому вдалося першим довідатися про таку пригоду.
Розшукати в селі потрібну людину, звісно, зовсім не важко.
На околиці в облямівці квітучого садка стояв старенький будиночок. Над ним височіла жердина, від якої до верхівки стрункої ялини тягся дріт - антена аматорського радіоприймача, змайстрованого сином місцевої вчительки Миколою Шмідтом.
Радіоаматор охоче показав гостеві свій приймач.
- І невже ця річ може приймати передачі з далекої відстані? - спитав Кудреватих.
- А от зараз самі переконаєтесь. Справді - чутність чудова.
Так от, у ніч з другого на трете липня 1928 року Микола Шмідт, як сам він висловився, «прогулювався» по ефіру. І раптом несподівано долинули сигнали: SOS... SOS...
А потім: «Італія, Нобіле...»
- Я добре розуміюся на сигналах, - розповідав радіоаматор, - і одразу збагнув, що експедиція Нобіле потребує негайної допомоги, порятунку. Я вирішив про це сповістити! Москву. І дав телеграму. Москва негайно ж відгукнулась.! Попросили терміново якомога докладніше розповісти про тел як мені пощастило дізнатися про експедицію. Послав ще одну телеграму. Після цього зі мною встановили постійний телеграфний зв'язок.
На підтвердження своїх слів Микола показав журналістові одержані телеграми. Ось одна із них: «Повідомте про схемні вашого апарата. Сьогодні о двадцятій годині плавуча база «Чітта ді Мілано» має встановити двобічний зв'язок з Нобіле. Слухайте уважно... Телеграфуйте про результати...»
Микола Шмідт уже не проводив експериментів зі своїй приймачем. Він цілодобово чергував біля нього, тримаючись однієї хвилі. І саме йому пощастило прийняти ще одне важливе повідомлення: .
«Шторм. Норд-вест. SOS. SOS. Петерман». (Як з'ясувалося, на дирижаблі «Італія» острів Файн біля Шпіцбергене помилково прийняли за острів Петерман.)
Зустріч з радіоаматором наштовхнула газетяра на цікаве тему. На попутних конях він дістався до станції Шабаліно і звідти надіслав телеграфом до своєї редакції кореспонденцію «Хто перший почув сигнали «Італії». Цьому матеріалові судилося обійти сторінки не лише радянських, а й багатьох зарубіжних газет.
....У 1947 році один з провідних нині радянських політичних оглядачів, Герой Соціалістичної Праці Юрій Жуков купив у Парижі, де був у відрядженні, підручник російської мови «Русский без труда», що вражав безглуздістю підібраних текстів і безграмотністю. Коли він приїхав до Москви, то показав своє «надбання» старшому товаришеві - видатному газетяреві Давиду Заславському.
- Ні, друже, ви помиляєтесь. Це не тільки безглуздя і безграмотність. Тут, мені здається, справа серйозніша. Позичте-но мені цю книжечку, спробую в ній розібратися...
Наступного дня Заславський приніс до редакції «Правды» фейлетон «Без труда и стыда», в якому переконливо довів, що видавці цього «підручника» навмисне плели нісенітницю про життя в Країні Рад, тенденційно підбирали висловлювання наших заклятих ворогів.
Заславський дотепно зазначив, що цю книжечку правильніше було б назвати не «Русский без труда», а «Белогвардейцы без стыда».
- Старійшина нашого цеху, - згадує Юрій Жуков, - подав мені, молодому журналістові, урок політичної гостроти в розумінні найдрібніших деталей ідеологічної боротьби.
Отже, загострена увага, спостережливість, уміння помічати цікаве й багатообіцяюче в тому, до чого інші виявляють байдужість, - одна з дуже важливих граней літературного таланту. Без неї не можна стати справжнім журналістом. Але цього ще замало.
3. Народження теми
За образним висловом Олексія Максимовича Горького, теми не добуваються з повітря, як, скажімо, азот. Матеріалом для них служать спостереження, порівняння, вивчення - зрештою, факти. Але встановити факт - це лише половина діла. Факт - тільки сировина. Не можна смажити курку разом з пір'ям, а схиляння перед фактом якраз і призводить до того, що нерідко змішується випадкове, неістотне з суттєвим, типовим. Треба вміти «вискубувати неістотне, оперення факту», вміти вибирати суть. А це вже - мистецтво.
Особливість мислення митця - чи то літератора, чи тот художника така, що якась деталь, випадковість, ненароком почуте слово можуть несподівано збудити фантазію, підказати тему, а то й сюжет твору.
- Пес-жебрак, «постійний гість» одного з ресторанів Кисловодська, відгукнувся на кличку «Шарик»: підійшов до мого столу за подачкою, - згадує Сергій Михалков, - а за хвилину повернув голову до іншого столика, відгукнувшись на кинуте йому: «Бобик!»
Цей маленький, здавалося б, незначний факт наштовхнув на тему, з якої народилася байка «Шарик-Бобик», що таврує людей без гордощів і самолюбства, які не бажають чесно працювати і промишляють чим удасться.
Тема для газетного виступу часто народжується з єдиного факту, про який можна дізнатися навіть випадково, а от визріває вона інколи досить повільно - після зустрічей з десятками людей, копіткої праці в архівах, докладного ознайомлення із спеціальною літературою тощо.
Український публіцист Олександр Михалевич у Москві на Новодівичому кладовищі, неподалік од могили Олександра Довженка, випадково звернув увагу на скромний пам'ятник з написом: «Другові Радянського Союзу Пекстону Гіббену».
Михалевич майже нічого не знав про цю людину.
Журналіст зацікавився долею американця, похованого y Москві. Дізнався, що Пекстон Гіббен свого часу здобув учений ступінь магістра мистецтв у Гарвардському університеті, став дипломатом, а останні роки свого життя присвятив журналістиці та громадській діяльності.
У 1921 році Гіббен мандрував по Радянському Союзу, надсилав правдиві кореспонденції до американських газет. Потім видав книжку «Голод у Росії», а невдовзі ще одну - «Реконструкція в Росії». У своєму заповіті Гіббен просив поховати його в нашій країні.
Тривалий пошук публіцистом людей, які знали Гіббена увінчався цікавою літературною розповіддю про аристократа, якого полонили марксистсько-ленінські ідеї, пафос комуністичного будівництва. Цей представник капіталістичного суспільства побачив у першій в світі соціалістичній державі я велике майбутнє людства.
Журналіст написав усього кілька сторінок про Пекстона Гіббена, а пошук, підготовка матеріалу зайняли в нього не один місяць.
Скільки потрібно було наполегливості і зусиль, щоб розкрити цікаву тему!
Подібні ситуації виникали в творчому житті багатьох журналістів. Певна річ, видатні журналісти - люди непересічної долі. їхня невтомна праця, прийоми роботи - зразок для нових поколінь працівників радянської преси. Однак про цікаві і разом з тим повчальні приклади журналістського пошуку могли б розповісти не тільки вони. Захоплюючі мандрівки в невідоме доводилося здійснювати й авторові цих рядків - рядовому численної журналістської армії.
4. Корисна містифікація
Як будівельник не може звести дім, не маючи блоків, панелей, цегли, металоконструкцій, так і журналіст не може нічого створити, не маючи певних знань, умінь та навичок.
Щоб краще, глибше вивчити тему, яку він має намір висвітлювати, газетяреві нерідко доводиться на певний час змінювати навіть професію. Такий прийом - виклад матеріалу через розповідь журналіста, що змінив свій фах, - у радянській пресі вперше застосувала Лариса Рейснер.
Прагнучи дізнатися, як живуть німецькі пролетарі під час економічної кризи, вона у 1923 році працювала у Берліні! рознощицею молока. Це допомогло написати блискучий репортаж «Молоко», де яскраво розповідалося про життя німецьких робітників, їхні злидні і поневіряння.
Доречно нагадати, що відомий радянський журналіст Михайло Кольцов так охарактеризував роботу газетяра:
«Все треба побачити, відчути, оцінити і не помилитися. Треба бути чесним «вухом і оком» своїх читачів, не зловживати їхнім довір'ям, не утруднювати їх казна-чим під виглядом важливого і не упускати дрібниць, що можуть визначати істотне».
Девіз Кольцова - писати тільки про те, що бачив на власні очі і що продумав власним розумом. Він перший серед журналістів зробив на літаку «нестерівську петлю» і потім описав це у захоплюючому репортажі.
Страницы: 1, 2, 3
