Відомостей про те, що радянське керівництво розглядало проблему євреїв в окупованій Україні і взагалі на окупова-них землях, немає. Разом з тим повсюди були люди, котрі допомагали їм з власної ініціативи. Ще задовго до удержав-лення України єврейські організації розшукували таких осіб і широко повідомляли про них світові. До почесної книги "Праведники миру" занесено митрополита Андрія Шептицького, луцького музиканта Вітольда Фуменка, священика Покровської церкви Києва Олексія Глаголєва, рівненчанина Якова Сухенка. Після здобуття незалежності України ці по-шуки набули великої державної й громадської ваги, а перед-мову до книги про українських праведників миру (Сусленський Яків "Справжні герої" (Київ, 1993) написав особисто Президент Леонід Кравчук.
Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між пар-тійно-радянським керівництвом і релігійними організаціями, дуже мало позначилося на стані іудейських громад. Після війни в СРСР і, зокрема, в Україні розгорнуто безпрецедент-ну боротьбу з "безрідними космополітами", "оспівувачами тал-мудичної архаїки та містечкової зашкарублості", репресова-но цілу плеяду єврейських інтелектуалів.
Навіть гідно, як велить традиція, поховати жертви гітлеризму виявилося неможливим: влада відмовляла у праві відновлення національної символіки на могилах і зазначен-ня національної приналежності похованих. До останнього часу в Україні стояли надгробники з Моген-Довидом (Щи-том Давида), в якого відбито "зайвий", шостий промінь -- уособлення розчавленої національної гідності, блюзнірства й апогею "патріотизму". На початку 1992 р. в Україні вияв-лено 530 місць, де відбувалися масові розстріли євреїв у часи Другої світової війни, причому значна частина їх була в за-недбаному стані.[7.,54]
ІІ. АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ М. ХРУЩОВА. НАСТУП НА ІУДЕЙСЬКІ РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ.
З кінця 50-х років у країні розгортається кампанія з ви-корінення інституціолізованої релігійності. Вона базувала-ся на утопічних планах побудови комуністичного суспільства до 1980 р. і на гранично ненауковому сприйнятті релігії як цілком пережиткового явища в соціальній тканині радян-ського суспільства, що функціонує завдяки підживленню з за кордону, спритності і підступності церковних діячів й через огріхи атеїстичної пропаганди.
В Україні ця кампанія набула винятково жорстоких форм і завдала нищівного удару по всіх конфесіях. Щодо іудейсь-кої релігії, то в республіканській пресі було організовано публікацію ряду статей і листів, які "викривали" синагогаль-ний актив у користі і зловживаннях, "порочних зв'язках" із закордоном, в інших гріхах. Під приводом "систематичних порушень законодавства про релігійні культи" закрили си-нагоги у Львові, Миколаєві, Херсоні та в багатьох інших містах України.[1.,133]
Пафос антиконфесійного завзяття в ряді випадків піді-грівався відчутними юдофобськими елементами офіційної пропаганди. Всесвітній резонанс і обурення викликав, наприк-лад, виступ М.С.Хрущова перед діячами культури й мистец-тва (березень 1963 р.), в якому він розповів про якогось перекладача-єврея, що нібито працював у штабі гітлерівського генерала Паулюса. Це повідомлення виявилося наклепом, а в загальному контексті промову радянського прем'єра роз-цінено світовою громадськістю як намагання звинуватити євреїв у співробітництві з нацистами. Великий скандал вик-ликав і вихід у Києві книги Т.Кичка "Іудаїзм без прикрас". Поряд з цілою колекцією антисемітських випадів вона місти-ла карикатури в стилі журналу "Штюрмер", який виходив у Німеччині за Гітлера. Обурення виявилося настільки силь-ним, що ідеологічна комісія ЦК КПРС змушена була засуди-ти книгу Т.Кичка.
ІІІ. СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ РАДЯНСЬКИХ ЄВРЕЇВ У 1964--2007рр.
Після згортання кампанії в Україні діяло тільки 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 80-х років.
У 1964 р., після деякого перегляду найбільш одіозних підходів до проблем, пов'язаних з діяльністю релігійних орга-нізацій, чисельність прихильників іудаїзму оцінювалася апа-ратом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР приблизно ЗО тисячами чоловік. При-родно, наявна кількість синагог не могла задовольнити духовні потреби цих людей. Ось чому в республіці паралельно діяли також десятки міньянів (міньян буквально означає кворум, група повнолітніх, старших 13 років, чоловіків-євреїв кіль-кістю не менш як 10 чол., тобто в кількості, достатній для колективного моління). Офіційний статус міньянів не офор-млявся владою. Цілий ряд міньянів його й не добивався. Для багатьох таких спільнот, утворених віруючими похилого віку, процедури, пов'язані з реєстрацією, були надто клопітними, іноді непосильними.
Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. різко погіршила ста-новище радянських євреїв. У країні розгортається надзви-чайно активна антисіоністська пропаганда, зміст якої набу-ває часом образливого характеру щодо всіх без винятку євреїв. Еміграція євреїв на Захід і до Ізраїлю ще більше загострює ситуацію. Все це призвело до більш жорстокого контролю за синагогою з боку офіційних структур як за "об'єктом сіоніст-ського впливу".[2.,168]
До керівництва синагогами допускаються здебільшого осо-би похилого віку, лояльні до панівного режиму, котрі контро-лювалися місцевими органами влади та органами безпеки.
Релігійно-громадська активність для них -- можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу й нерідко чисто адміністративного або просто життєвого досвіду. Бага-то таких активістів мали дуже поверхове уявлення про іуда-їзм, що відзначалося як радянськими, так і зарубіжними спо-стерігачами. Наприклад, серед інтерв'юйованих нами в сере-дині 80-х років, синагогальних активістів майже третина їх до виходу на пенсію взагалі не відвідували синагогу, більше половини відвідували тільки в дні релігійних свят і лише кожний десятий -- щосуботи і частіше.
Найпоширенішим типом парафіян синагоги стає чоловік похилого віку, котрий гостро відчуває потребу в розширенні соціальних зв'язків, що різко звузилися після виходу на пен-сію, а також у віковому й етнічному спілкуванні.
Життя переважної більшості таких парафіян неодноразо-во піддавалося ґрунтовній, навіть докорінній ломці. Переїзд з містечка у велике місто, робота на промисловому підпри-ємстві, громадська діяльність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість, фронт або евакуація в роки війни, за-гибель рідних і близьких -- усе це тією чи іншою мірою пе-режив кожний з них. Вони болісно відновлювали ті фрагмен-ти єврейського виховання і релігійних уявлень, які закладе-но в них сім'єю і напівпідпільними вже в роки їхнього ди-тинства меламедами. Оцінку головного рабина московської хоральної синагоги А.Шаєвича ("навіть старі, ті, кому, при-пустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше") цілком можна застосувати і до парафіян ук-раїнських синагог того часу.
Виняток становили євреї в тих українських землях, які було приєднано до СРСР у 1939--1940 і 1945 роках. Тут відданість національним і релігійним традиціям не підда-валася випробуванням 20--30-х років. Євреї, котрим вдало-ся пережити війну, та їхні нащадки зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і вузлові моменти його незмінне освячували за допомогою синагоги.[10.,76]
Зрозуміло, атмосфера, що панувала в синагогах, задоволь-няла далеко не всіх євреїв, які бажали прилучитися до іудаї-зму. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, при-чому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприк-лад, тривалий час не було рабина, відвідувачі не одержували повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової об-рядовості. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Симферополі, Вінниці, в багатьох невели-ких містах України іудейські культові заклади відвідували-ся, по суті, виключно людьми похилого віку, і релігійне жит-тя тут ледве жевріло.
Слід зазначити, що в усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко -- обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом. Але і їхня редакція була набагато ліберальнішою від ортодоксальної (все сказане сто-сується, звичайно, не тільки минулого десятиліття).
Водночас, хоч це і здається парадоксальним, синагога в зазначений період була в Україні інститутом універсальнішим, ніж будь-коли. Адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації, ні багато іншого єврейсь-ке населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявляли-ся виповненими публікою, котра не мала загалом елементар-них релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічали-ся шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літе-ратурою тощо.[1.,134]
Стан синагоги, незадоволеність змістом і динамікою релі-гійного життя значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур.
У 70--80-х роках в Україні йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переваж-но природничо-наукової та технічної. Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзви-чайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непри-миренних сіоністів. Причому спостерігачі за єврейським правозахисним рухом свідчать про досить різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до гли-бокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі по-являються невеликі групи молодих євреїв, котрі намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався як виклик і призводив до утисків з боку владних структур. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спону-кали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до пра-возахисного руху.
Учасники гуртків-міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до "охоронних" акцій влади.
Структури, що розглядаються, мали високу частку "відказників" (неологізм ввійшов без перекладу в інші мови і відо-мий усім, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства), їх не страхала конфронтація з владними струк-турами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, за-думаних як чисто національно-релігійні, був досить вагомий.
Таким чином, розвиток іудейської релігії в Україні напе-редодні горбачовських реформ визначався гранично склад-ним переплетінням різнопланових і суперечливих тенденцій, найбільш потужними з-поміж яких були такі:
-- драматичний занепад єврейської традиції в найширшому розумінні цього поняття;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
