У XIX ст. деякі обрядові приписи почали входити в супе-речність з новими соціальними умовами і певною мірою галь-мували суспільно-економічний та культурний розвиток укра-їнського єврейства. В народі дедалі більшої популярності здобували ті рабини, котрі намагалися полегшити тягар 613 заповідей іудаїзму (міцвот). Не порушуючи духу й літеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торі, а не вмерти в ній". Поширюються так звані обрядові фікції, спря-мовані на те, щоб "перехитрити" приписи, які важко було ви-конувати за нових умов.
Ліберальні налаштування розбивалися об жорстку, навіть жорстоку антиєврейську політику царату. За Миколи І по-силюються спроби насильницького хрещення євреїв. Проте утворені Олександром І Комітет для всіх євреїв, які навер-таються у християнство, та Товариство ізраїльських христи-ян у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пільги, ба-жаючих вступити в ці об'єднання було надзвичайно мало.
Політика російського уряду спрямовувалася, з одного боку, на асиміляцію євреїв, а з іншого -- на утиски їх аж до виті-снення з країни. Російські ідіоми черта оседлости, погром, процентная норма (частка євреїв, яка допускалася в навчаль-них закладах) увійшли в інші мови без перекладу. В житті євреїв періоди відносного спокою змінювалися спалахами ненависті, стихійними або інспірованими погромами, новими антиєврейськими законами (за царювання Олександра III видано 65 антиєврейських законів, за Миколи II -- ще 50). Голова Комітету міністрів С.Вітте визнавав: політика влади призвела до того, що "звичайно, не всі євреї зробилися рево-люціонерами, однак, поза сумнівом, жодна з націй не дала Росії такого відсотка революціонерів". Історик С.Дубнов писав: "Євреї давали для революції армії бійців у пропорції, яка перевищувала їхню кількість в країні, але ця пропорція на-вряд чи відповідала їхнім стражданням".[8.,26]
Водночас серед євреїв поширюються ідеї сіонізму, спочат-ку досить стримано зустрінуті ортодоксальними рабинами. Вважаючи, що зібрання народу Ізраїля на святій землі має здійснитися не людськими, а Божими зусиллями, вони не поспішали простягнути руку першим сіоністам.
На першу половину XIX ст. припадає активна інтелекту-альна діяльність представників галицької таскали (просвіти). Вона пов'язана з іменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки іудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 --1867), який розробив критичний метод дослідження єврей-ської історії та літератури, а також Нахман Крохмаль (1785-- 1849), який простежив витоки єврейської традиції у своїй зна-менитій праці "Путівник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву відмінність від німецької; друга відзначалася потужним асиміляційним компонентом. Висо-ка концентрація єврейського населення в Галичині (12% всіх мешканців), дуже високий релігійно-філософський рівень рабинів скерували гас калу тут по шляху збереження й роз-витку традиційних релігійних цінностей.
Водночас реформізм в іудаїзмі не набув помітного поши-рення в Україні, хоча чимало єврейської інтелігенції вислов-лювалося на його користь досить рішуче. "Внутрішня релігій-но-побутова реформа, -- писав С.Дубнов, -- становить кричу-щу необхідність".[2.,170]
1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського єврейства. Іудаїзм після 1917р.
1917 рік дощенту потряс сталий побут єврейських місте-чок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуванні того, що так чи інакше асоцію-валося з межею осілості. Руйнації піддавалися й освячені релігією традиції та звичаї. Вона набувала специфічних для перших післяжовтневих років форм: активна антирабиністична кампанія, демонстративні виходи на роботу в суботу і в дні найбільш шанованих релігійних свят, влаштування в си-нагогах робітничих гуртків і світських шкіл. Комсомольці організовують показові суди над релігією, носять на Паску опудала рабинів, з ентузіазмом перелицьовують на новий лад тисячолітні свята.
Після громадянської війни, яка призвела до значних жертв (втрати українського єврейства досягли, за деякими підрахун-ками, 75 тисяч осіб) єврейські містечка було знекровлене. Євреї діставали до того ж можливість селитися у великих містах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому місті України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. -- 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширен-ня змішані шлюби -- явище до революції серед євреїв в Україні вкрай рідкісне. Досить згадати, що вимога Закону, згідно з яким за жінкою, котра вийшла заміж за не єврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послідовно.
У 1925 р. змішані шлюби становили 4,2% всіх шлюбних союзів, які укладали на Україні євреї-чоловіки, і 4,7% -- євреї-жінки, а вже в 1927 р. відповідно 5 і 5,5% . Це набагато мен-ше змішаних шлюбів, укладали в цей час євреї РСФСР, котрі проживали в основному у великих промислових і культур-них центрах, але більше, ніж у Білорусії, де емансипація євреїв від форм буття, що склалися в рамках межі осілості, відбува-лася складніше.[10.,25]
Життєва перспектива більшості мешканців містечок, об-межена колом так званих "єврейських професій", перестала бути фатальною. До середини 20-х років, наприклад, істотно зростає частка робітників і службовців серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України і Білорусії зай-нялися сільським господарством. З'являються єврейські сільськогосподарські поселення в Північному Криму, побли-зу Кривого Рога і Херсона, в інших краях України. Між 1924 і 1930 роками 9526 єврейських сімей заснували 162 аграр-них поселення.
Важливим секуляризуючим фактором, який справив над-звичайно складний і суперечливий вплив на світогляд ук-раїнського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партійно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партійних і державних функціонерів, 26,7% від загальної кількості службовців в економічних і фінансо-вих органах. Високою була частка євреїв також у науці й культурі.
В Україні досить активно відкриваються культурно-освітні єврейські заклади. У 1924/25 навчальному році в УСРР працю-вало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. -- вже 786. Діяли три автономних райони; єврейські ради функціонували в 77 селах і 69 містечках (1929); 46 судів розбирали справи на ідиш. Водночас дуже жорстко викорі-нюються традиційні осередки єврейської культури, освіти й виховання -- хедери і талмуд-тори, не кажучи вже про при-ватні училища й гімназії. Викорінюється навіть підґрунтя єврейської традиції -- з початку 20-х років відбувається по-силена дегебраїзація, тобто витіснення мови іврит, богослуж-бової мови, що, разом із тим, єднала євреїв різних країн і в той час уже почала відроджуватися як мова спілкування. "Ма-теринською мовою єврейської маси визнається ідиш, а не іврит (староєврейська мова), -- наголошувалося в постанові нарком-освіти УСРР (серпень 1920 р.). -- Ідиш є мова викладова по всіх єврейських школах всіх типів на всій території УСРР. Викладання на мові іврит... забороняється".[10.,45]
Особливо наполегливими у викорінюванні "вогнищ мра-кобісся" були єврейські секції при партійних комітетах. Вони наполягали на закритті хоральних синагог, вимагали нещад-ного придушення "дрібної єврейської буржуазії, яка підняла голову і згуртовується навколо релігійних установ".
Оцінюючи ставлення партійно-державних структур того періоду до іудаїзму, слід визнати, що в цілому воно визнача-лося загальним підходом до релігії, тобто спрямованістю на її викорінення. Однак, підкреслюючи необхідність боротьби з "єврейським клерикалізмом", "подолання впливу рабинів на трудящі єврейські маси", комітети КП(б)У, особливо її керівні органи, тоді усвідомлювали, що у випадках, коли ет-нічні й конфесійні рамки практично повністю збігаються, антирелігійна кампанія може досить глибоко зачіпати націо-нальні почуття. Ставлення до конфесій, до яких належали національні меншості у Україні у першій половині 20-х років, ще визначалося необхідністю забезпечення підтримки в бо-ротьбі з "православною контрреволюцією", а також сприят-ливого міжнародного реноме радянської держави в очах "сві-тового пролетаріату". Тому відомо кілька випадків толеран-тного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову за фак-том реквізиції молитовного приміщення в Золотоноші (нині Черкаської обл.). У ній містилася вимога повернення при-міщення віруючим і негативна оцінка самого факту рекві-зиції, який на фоні збереження сакральних об'єктів інших релігій міг образити не тільки релігійні, а й національні по-чуття громадян.
Втім, у такій самій ситуації громада просила повернути відібрану в 1923 р. харківську синагогу -- політбюро ЦК КП(б)У відмовило віруючим. І вже в той період релігійні організації, в тому числі й іудейські, потрапляють під жорст-ку опіку "органів", що націлюються на "розкладання і роз-шарування громад", вкорінення в них інформаторів (найчас-тіше вони вербувалися з числа парафіян), маніпуляцію гру-пами віруючих для досягнення конкретної політичної мети.
У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республіці зареєстро-вано 1026 іудейських громад, які об'єднували 138583 вірую-чих. Звичайно, дані ці дають надто приблизне уявлення про релігійність єврейського населення. Викликає сумнів і сама можливість перелічити релігійних людей "по головах", най-скоріше до офіційних паперів потрапили лише засновники релігійних товариств. У кожному разі дослідження, здійснені етнографами в кордонах колишньої межі осілості (1923 р.), дали такі результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релігійними, 18,6 -- напіврелігійними і 52,7% -- нерелігійними. Цікаво, що водночас тільки для 8,7% днем відпочин-ку була неділя, для решти -- субота.
Наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення до релігії з боку партійно-державного керівництва різко стає жорсткі-шим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синаго-ги. Проблема набуває забарвлення, яке відповідає псевдотеорії "загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму". Ось лише одна оцінка із сотень їй подібних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубіжна буржуазія, -- писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", -- нама-гається насадити в СРСР єшиботи, сенс організації яких для них полягає в тому, що ці рабинські училища готовлять фа-натично відданих завданням буржуазії агентів, проповідників націоналістичних тенденцій, що розладнують всілякими спо-собами соціалістичне будівництво".; По осередках іудаїзму завдається нищівних ударів, а протягом другої половини 30-х років розгрому піддається й світська єврейська культура, скасовуються національні райони. Про захланність винищен-ня пам'яток матеріальної й духовної культури засвідчують численні факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б і цьо-го: працівники Артемівського обласного архівного управлі-ння просили дозволу на передання кількох сувоїв Тори, які пишуться на пергаменті, місцевим організаціям для виго-товлення піонерських барабанів.
Деяке пожвавлення релігійного і взагалі єврейського жит-тя в Україні настало після приєднання до СРСР Західної України (1939 р.), Бессарабії та Північної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейські організації, навчальні й нау-кові заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так зва-них "ненадійних елементів", заарештовано або вислано до Сибіру та Казахстану.
Катастрофа європейського єврейства в часи Другої світової війни
Друга світова війна призвела до величезної трагедії ук-раїнського єврейства. В Галичині було знищено близько 98% євреїв, які залишалися там протягом гітлерівської окупації. Серед євреїв, котрі мешкали в східних окупованих регіонах, у живих лишилося не більше як 1% (деякий виняток -- так звана Трансністрія, де визволення дочекалися 15--20 тис. з 185 тис. місцевих євреїв, та Чернівці, де гітлерівці не встигли знищити до приходу Червоної Армії 16 тис. євреїв). Май-же повністю знищено таку самобутню єврейську етнолінгвістичну й етноконфесійну групу, як кримчаки; попри нама-гання експертів допомогти іншій єврейській етнолігвінстичній й етноконфесійній групі -- караїмам і довести Берлінові їхнє начебто "неєврейське" походження, їх також було розст-ріляно.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
