Призначивши митрополита Тихона Воїнова (1699--1724) на Казанську кафедру, Петро І поставив перед ним завдання почати місіонерську працю серед іновірців. Першими місіонерами були українці: священик Федір Раїфський і його син -- молодий ієромонах Олексій. Обидва вони володіли мовою черемисів. У 1701--1705 рр. місіонерам вдалося біля Казані хрестити 3500 черемисів, для котрих було споруджено 7 храмів. 1709 р. в Казані засновано школу для синів новохрещених, яку відвідували 32 учні, у більшості своїй чуваші.1 У період управління цього митрополита Раїфським було хрещено 438 чермисів.

Для підкріплення місіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновив занедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрів місіонерської діяльності. Він також сповістив Святійший Синод, що 30000 старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях, не мали ні священиків, ані храмів, через що багато родин відпали від православ'я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи, приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Він також пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне -- державна влада повинна підтримувати місіонерство всіма засобами.2

Наступником митрополита Тихона став українець митрополит Сільвестр Холмський (1725--1731). У свому звіті від 30 січня 1730 р. він песимістично оцінював становище новохрещених у Казанській єпархії, котрих офіційно нараховувалося наприкінці 20-их років ХVІІІ століття 40000. Митрополит Сільвестр доповідав про брак священиків і храмів, без яких утримати новохрещених у православ'ї було неможливо.3

В 1734 р. стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святійший Синод дозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і виділив для цього 2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але він задумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до його заслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який у майбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Академію.4

У 1735--1738 рр. Казанську митрополію очолив малограмотний росіянин Гавриїл Руський, з вини якого відкриті школи занепали, як і вся місіонерська діяльність.5 Комісію було розпущено.

Тільки з приходом на Казанську кафедру українця єпископа Луки Конашевича (1738--1755) ситуація докорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона про створення спеціальних шкіл для новохрещених дітей. Такими школами були Федорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межах Казанської митрополії в нових містах -- Ставрополі й Оренбурзі.6 Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яка займалася справами православної місії на території тодішніх губерній: казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя. Контору очолив молодий архімандрит Димитрій Сеченов (1740--1742).7 Його помічником був українець Сільвестр Гловацький, котрий згодом стане митрополитом Тобольським.

Після Димитрія Сеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очолювали: архімандрит Свіязького монастиря Сільвестр Гловацький (1742--1749) і архімандрит Євменій Скаловський (1750--1767).

Їхніми помічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаського монастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741--1743) (висвячений на єпископа нижньогородського, він займав кафедри: нижньогородську -- 5 років, тверську -- 5 років, псковську -- 3 роки, петербурзьку -- 1 рік, з липня 1762 р. -- кафедру Казанську, на якій і впокоївся.) Далі були -- архімандрит Казанського Спаського монастиря Феофіл Ігнатович (1754--1765); ієромонах Леонід Кременський, префект Казанської семінарії; протопіп Іван Орловський.8

Наступником Луки Конашевича на Казанській кафедрі знову став українець, Гавриїл Кременецький (1755--1762)9, при котрому спротив іновірців до хрещення значно зменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про духовне оформлення новохрещених, ніж про кількість навернених у православ'я.

Останнім архієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (Пуцек-Григорович) (1762--1775)** Митрополит Веніамін (Пуцек-Григорович) висвячений на єпископа Нижньогородського. Він займав кафедри: Нижньогородську -- 5 р., Тверську -- 5 р., Псковську -- 3 р., Петербурзьку -- 1 р. З липня 1762 р. -- кафедру Казанську, на якій і упокоївся, перебуваючи на відпочинку в 1785 р.. Його діяльність тут збіглася з початком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практично неможливим продовження місіонерської праці. За таких обставин, необхідно було по-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробити митрополит Веніамін.

Говорячи про засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанську єпархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також успішно працювало багато українських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окремі племінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні роки правління Петро І особливо цікавився прикордонними областями Каспійського моря й Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тоді єпископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723--1727).10 1724 р. один із найвпливовіших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з'явився в Петербурзі й у присутності Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом, одержавши ім'я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість -- а результат праці українця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів до калмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшою складністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод послав ієромонаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цю мову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просувалось вивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомив про 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим залишився у калмиків до 1731 р. й охрестив 1655 чоловік.11

Після Никодима Лінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей Андрій Чубовський, який знав калмицьку мову. Кількість новохрещених в Астраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745 р. -- їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічої статі близько 8 тис. осіб. Не тільки Астраханська орда, а й із Зюнгарії калмики цілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі між Волгою, Соном і Черемшалом. У Ставрополі відкрили училище для дітей новохрещених калмиків.12

Деякі дослідники,** Мова йде про радянських істориків. відзначаючи особливі успіхи місіонерської діяльності на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежність від державної політики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним з іновірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століття не була пасивним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор Петро І не раз підтверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета також була прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну підтримку місіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави не припинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. У попередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутного результату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської справи високоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зрушила з місця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийняли християнство, а разом із ними, велика кількість мусульман.

РОЗДІЛ IV.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ

МІСІЇ

4.1 Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії, як

форпосту місіонерства в Сибіру

1562 р. отаман Єрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибірське ханство** Сибірське царство -- феодальна держава, що виникла в кінні 15 ст. в результаті розпаду Золотої орди. Центр -- Чингі-Тура (тепер м.Тюмень), згодом Кашлик. В другій половині ХVІ ст. в цьому царстві (ханстві), що носило тоді назву “Сибір”, з'явився діяльний хан Кучум. Він не давав спокою клану Строганових, які віддавна вели колонізацію за Уралом. Там, за Уралом .руські (новгородські) люди бували ще з ХІV ст. Строганови вирішили знищити Кучума. Вони запросили до себе на службу вільних козаків з “поля” на чолі з отаманом Єрмаком Тимофієвим. Єрмак добрався з Ками до р. Іртиш з загоном 840 чоловік, розбив Кучума, взяв його місто Сибір і покорив все ханство., розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії.1 Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які завершили завоювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московська держава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фортеці, а також каплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечка Чингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. -- Тобольськ, 1592 р. -- Обдорськ, 1593 р. -- Березов, Тара, Телим; 1594 р. -- Сургут, 1596 р. -- Нарим, і т. д. При кожному місті-облозі будували фортечне укріплення й церкву.2

Водночас у Сибіру почали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир у Тобольську, 1604 р. -- Покровський монастир у Туринську й Миколаївський у Верхотур'ї, 1616 р. -- Преображенський монастир у Тюмені та інші.

Разом з укріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну** Ясак (тюрк.) -- податок у Російській державі. Стягувався у неросійських народів, які займалися мисливським промислом у ХVІІ -- початку XX століття в Сибіру. політику, пов'язану зі збиранням з туземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередження ясака, або так звані «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорних пунктів розповсюдження в Сибіру християнства.3

1603 р. хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вже у Верхотур'ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За царською грамотою туди відправили Богослужбові книги.

1620 р. в Тобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим архієпископом призначили Кіпріана -- ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. Патріарх Філарет (1619--1633) наказав йому займатися освітою серед язичників. Він хрестив багатьох туземців, побудував кілька монастирів у своїй єпархії, приміром: в Алапаєві -- Нев'янський-Богоявленський, у Тарі -- Спаський, у Томську -- Знаменський, у Тагілі -- Христорождественський, у Тобольську -- Миколаївський.4

Відомо про місіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку проводили монахи Далмацького монастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Західному Сибіру.5

При патріархові Ніконі (1635--1658) п'ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві прохання від 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вони могли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Конді збудовано монастир з причтом для насадження віри серед місцевих жителів.6

Брак грамотних священиків був вагомою причиною млявої місіонерської діяльності в Сибіру в XVII столітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, у збагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з підкорених народів. Ті, що прийняли православ'я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись від сплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило б надходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від його продажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусове навернення язичників у православ'я. Про це свідчать укази, направлені в різні роки сибірським воєводам і церковним ієрархам.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22