Улітку 1794 р. місіонери висадилися на острові Кадьяк. Ще в одному листі архімандрита Іосафа розповідається про місіонерські будні. З «24 вересня 1794р. я живу на острові Кадьяк. Слава Богу, більше 7000 американців охрестив, і понад 2000 шлюбів дав. Побудували церкву, а час дозволить,-- зробимо іншу, і дві похідних, а то й п'яту треба зробити. Живемо добре; вони нас люблять, а ми їх. Народ добрий, але бідний. Так старанно приймають хрещення, що всі свої шаманські наряди поламали та спалили... Описав би вам тутешні звичаї, але пробачте, часу ще не вистачає. То хреститися приходять, то вінчатися, а хто навчатися Закону, і нікого засмутити або образити відмовою не хочеться. При ньому й росіяни різні потреби мають: поговорити й посповідатися...12

Початковий розквіт місії, на жаль, був недовгим. Широким планам архімандрита Іосафа не судилося збутися. Викликаний 1797 р. в Іркутськ о. Іосаф був там висвячений на єпископа Кадьякського, але повертаючись до місця свого архипастирського й місіонерського служіння на кораблі «Фелікс», разом зі своїми супутниками загинув у хвилях океану під час бурі (1799).13 З числа членів місії, разом з єпископом Іосафом, загинули обидва Коневські ченці -- ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан. Ще раніше --1796 р. мученицьку смерть прийняв брат Стефана, ревний місіонер ієромонах Ювенарій: коли він вирушив для проповіді на Аляску, його там убили дикі язичники. Так смерть забрала найдіяльніших проповідників, й це призвело до занепаду місії. Та все-таки місія в Північній Америці не припинила свою діяльність і її історія дуже цікава, але, на жаль, виходить за межі нашого дослідження. Не маємо ми підтвердження, хто з указаних членів першої Американської місії був українського походження, але ніщо нам і не заперечує, що й ноги українських місіонерів вперше ступили на землі Північної Америки.

У ХVІІІ столітті Місіонерство почалося й на Північному Кавказі.

Ще в ХVII столітті, а також згодом, при Петрі І, підтримувалися зв'язки з християнською Грузією. Рятуючись від гонінь із боку турків і персів, у ХVІІІ столітті стали частими візити Грузинських єпископів і священиків у Петербург і Москву. 9 лютого 1743 р. грузинський єпископ Йосиф письмово запропонував Святійшому Синоду використати грузинське духовенство, яке проживає в Москві, для місіонерської справи на північному Кавказі. Тоді Святійший Синод із дозволу імператриці Єлизавети заснував Осетинську місію. Тоді на території між Росією і Грузією жили черкеси, чеченці, осетини й інші невеликі кавказькі народності. Першим спробам християнської місії в цих краях з боку Грузинської Церкви (до ХVII століття) поклали край турки й перси, котрі навернули ці народи в іслам, який проник сюди ще в монгольський період. Росія була зацікавлена в християнізації цих неспокійних прикордонних народів. Центром місії стала спочатку фортеця Кизляр на Тереку, а пізніше -- друга фортеця на тій самій річці -- Моздок. Місія називалася Осетинською духовною комісією і з 1748 р. перебувала під наглядом Астраханського єпископа. На початку правління Катерини II на Північному Кавказі нараховувалося 2085 хрещених представників різних народностей, головним чином, осетинів, колишніх мусульман.

1767 р. головою місії був руський священик, а складалася вона з чотирьох священиків, чотирьох дияконів і чотирьох псаломщиків. у 1771--1790 рр. було хрещено близько 6000 чоловік. 1793 р. Астраханський єпископ одержав вікарного єпископа для керівництва місією з резиденцією в Моздоці. Там було засновано типографію для видання богослужбових книг і молитовників осетинською мовою церковнослов'янським шрифтом. До кінця XVIII століття тут було приблизно 9000 новохрещених. 14

Автор не має точних даних, якої національності, крім грузинів, були православні місіонери на Північному Кавказі. Історія цієї місії вимагає окремого, докладнішого дослідження.

Висновки

Розглядаючи історію місіонерства в XVIII столітті, у Російській імперії, неможливо не помітити той могутній поштовх, якого було надано такого роду християнській діяльності. Світські історики, особливо не церковні, пов'язують це з могутньою особистістю Петра І. Але ж не здійснив би своїх реформ імператор Петро й не мало б розвитку місіонерство, якби не використав він могутній духовний та інтелектуальний потенціал тодішньої Української Церкви, яка з історичних обставин входила до складу Московської патріархії.

Поєднання сили державної в особі Петра I й духовної, яку уособлювало українське духовенство, забезпечило справжній вибух і неймовірний розвиток у всіх ділянках суспільного та церковного життя. Щось подібне сталося після хрещення Руси-України 988 року, коли великий князь Київський Володимир, спочатку з прибулим духовенством, а потім і зі своїм, розпочав корінні зміни в житті стародавньої Русі. Місіонерство тієї доби набрало такої динаміки, що призупинилося аж наприкінці XV століття. Як на початку історії Руської Православної Церкви ношу місіонерства несло на собі київське духовенство, так і в XVIII столітті це повторилося.

Якщо поглянемо на історію місіонерства Руської Православної Церкви загалом від X до XVIII століття включно, і порівняємо внесок російських єпископів, священиків і ченців у справу християнізації з внеском українського духовенства, то дійдемо висновку, що християнізація не тільки європейської, а й азіатської території Росії здійснено, переважно, останніми. Не применшуючи вкладу окремих російських місіонерів, їхнього самопожертвування й героїзму, можна з упевненістю сказати, що їхня праця -- це лише фрагменти в історії місіонерства на Русі, творцями якого були українці.

Від X до середини XIII століття Київ відігравав вирішальну роль у поширенні християнства. Після зруйнування Києва найкращі сили, рятуючись від татаро-монголів, пішли на північ, куди змістився центр місіонерства. Напевне, до XV століття церковне життя на півночі, зокрема й місіонерство, перебувало під впливом вихідців із півдня, котрі вже осіли на нових землях.

XVI--XVII століття не відзначились особливим розвитком місіонерства, хоча в цей період московська держава вже затвердилася й завоювала колосальні території Поволжя й Сибіру. Москва була зацікавлена в християнізації підкорених народів і витрачала на це великі кошти, але через неспроможність «великоруського» духовенства й інші внутрішні проблеми місіонерська справа ледь жевріла.

Докорінно змінюється ситуація тоді, коли Петро І, шукаючи виконавців своїх намірів, вирішив спертися на освічених ченців українських монастирів, випускників київської академії, харківського й чернігівського колегіумів. Це були люди європейського рівня освіти, віддані Православ'ю, котрі шанували свої прадідівські традиції. Петро І не помилився у виборі. З напливом українського духовенства в Росію: засновувалися нові школи, реформувались старі, підвищився рівень викладання в них, запрацювали друкарні, розвивалось богослов'я тощо. У раніше байдужих до навчання й навіть вороже налаштованих до всього шкільного росіян, прокидається цікавість до знань. Україна мала стільки обдарованих і високоосвічених людей, що їх вистачило, щоб допомогти російській Церкві вийти з кризи та ще й зайнятися місіонерською справою.

У XVIII столітті найактивніше місіонерська діяльність проводилася в Поволжі й Сибіру. Стараннями українців: священика Федора Раїфського, його сина, архімандрита Олексія, митрополита Сильвестра (Холмського), архієпископа Іларіона (Рогалевського), єпископа Луки (Конашевича), архімандритів Сильвестра (Гловатського), Гавриїла (Кременецького) й інших -- у Поволжі більшість язичників прийняли християнство, а разом з ними велика кількість мусульман. У Сибіру було два великі центри місіонерства -- Тобольськ й Іркутськ. Апостолом Сибіру називають святителя Філофея (Лещинського), котрий, будучи митрополитом Тобольським, з надзвичайною відданістю працював на місіонерській ниві. Продовжували його справу святителі Тобольські Іоанн (Максимович), Павло (Конюшкевич) й інші архієреї та ченці.

Величезна територія Сибіру, бездоріжжя вимагали відкриття нових кафедр. Заснування Іркутської та Нерчинської кафедр допомогло активізувати місіонерську працю в Східному Сибіру. Провидіння Господнє подбало, аби цю архієрейську кафедру займали самовіддані слуги Божі. Багато потрудилися там українці-святителі: Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) і Софроній (Кресталевський) та їхні помічники. У далекому непривітному краї горіло справжнє духовне життя й велася повсякденна копітка праця для навернення язичників і буддистів у віру Христову. Не обійшлося без участі українців місіонерство в далекому Китаї, на Камчатці й у Північній Америці.

Отже, українське духовенство XVIII століття, яке подвизалося на місіонерській ниві, вписало світлу та славну сторінку в історію Української Православної Церкви. У когось може виникнути думка, що вони були звичайними прислужниками тодішньої влади й запопадливо виконували всі її розпорядження. Хтось може звинуватити їх у відсутності патріотизму за те, що залишили свою землю, а служіння своє проводили на чужині. Думки такі та звинувачення безпідставні. Вони любили свою землю та свій народ не менше від тих, котрі залишилися в Україні. Не в їхніх силах було змінити політичну ситуацію, яка склалася на той час. Не можна забувати, що вони були служителями Церкви, для них церковна справа була на чільному місці. Як у людей духовних, у них з'явилася можливість виконати заповідь Христову: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа ...» (Мф. 28. 19). Вони з честю виконали покладену на них місію та допомогли спастися десяткам, сотням тисяч язичників, мусульман, буддистів. Тож їхній подвиг -- це не тільки славна сторінка історії Української Православної Церкви, а й загалом історії Церкви Христової.

Оскільки, обставини життя Православної Церкви у XX столітті призвели до значного розцерковлення, поширення маловірства й марновірства та значного занепаду духовності, розглянуті питання місіонерської діяльності знову стають особливо актуальними. Православному духовенству, людям церковним належить глибоко знати й використовувати багатий досвід українських місіонерів усіх часів, а надто -- XVIII століття. Ми повинні пишатися своїми краянами-місіонерами й намагатися наслідувати їх у власному житті. Потрібно звертатися до них у молитвах, бо багато з них досягли святості, прославилися чудесами й нетлінністю мощів і поповнили сонм святих землі української.

ЗНОСКИ

Вступ

1. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви. // Богословские труды. -- № 28. -- М., 1987. -- С.175.

2. Водопівець І. Еклезіологія. -- Львів, 1994. -- С.162.

3. Иннокентий (Павлов), иером. Мисионерская деятельность... -- С. 175.

Розділ I

1.1.

1. Русская Православная Церковь… -- Издание Московской патриархии, М. 1980. -- С. 9.

2. “Повість временних літ” (ПВЛ), 6496 (988) -- Полное собрание русских летописей, -- т. І. -- стб. 117.; Слово о законе и благодати (Далі СЗБ) митр. Іларіона по изд. А.М.Молдована, -- К., 1984. -- 186 б.

3. ПВЛ, 6496 (988) -- ПСРЛ. -- Т. І. -- стб. 118).

4. ПСР. -- Т. І. -- стб. 126.

5. СЗБ, 1846 і 191а.

6. Хрестоматия Владимирского-Буданова восп. ІСПб. -- С. 229.

7. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. - СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846 -- С. 176.

8. Гальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // Записки Московского археологического института. Под ред. А.И.Успенского. -- Т. ХVІІІ. -- 1913. -- С. 77-83.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22