Попри війну зі шведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, він продовжував московську традицію винагороди за хрещення, а з іншого -- згідно зі своїм характером, намагався форсувати християнізацію окраїн. 1706-го й 1710 року він видає укази Тобольському митрополиту Філофею Лещинському, якими зобов'язував його силовими методами хрестити туземців.8 Указом від 3 листопада 1713 р. Петро І в ультимативній формі сповіщає татарських мурз (поміщиків) колишнього Казанського царства про те, що дає їм півроку для переходу в православ'я, погрожуючи інакше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не було виконано й Петро 1715 р. видає ще один подібний указ.9 1720 р. видано указ про звільнення новохрещених від подушного податку мінімум на 3 роки, а також про зниження інших податків.10
По смерті Петра І, у неспокійний період «временщиків» (1725--1741) занепадає місіонерська справа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І нової духовної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імператриці Анни Іва-
нівни від 17 березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду посилити місіонерську діяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без насильства.11
Імператриця Єлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенні християнства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 листопада 1722 р., не брати рекрутів з новонаверених. Втішена наверненням багатьох магометан і язичників у Казанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизавета оголосила свою волю такими словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийняти хрещення, звільняються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтві в позикодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою кожного року по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегти чистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в інші місця, заселені християнами, наказано було зламати усі мечеті».12
Політика віротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місіонерській праці. Вже її перше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізнішіх документів. 23 січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралися скарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина дала Сенатові таке розпорядження:
1) Скасувати Контору новохрещенських справ;
2) Зберегти школи для новохрещених за умови, що дітей прийматимуть туди тільки з волі батьків і без примусу;
3) Підпорядкувати місії винятково керівництву відповідних єпархіальних архієреїв, котрі повинні мати всього 13 місіонерів...
Цих місіонерів було розподілено так: у Казані -- 3, у Тобольську, Іркутську, Тамбові -- по 2, у Нижньому Новгороді, В'ятці, Рязані й Астрахані -- по одному13.
В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом'якшує найтвердіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдності громадян».14
Усі наступні укази Катерини ІІ, пов'язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.15
Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.
2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ
Протягом ХVІ--ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості.
Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII--ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськими громадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви.1 Нові території з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення православного люду.2 Всупереч бажанню уряду, навернення в православ'я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.
З якими ж народами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі й у Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їх більш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії, але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття.
Відносна легкість переходу в християнство чувашів, марі, мордви, удмуртів пояснюється тим, що їхнє язичництво було розвиненою формою політеїзму. У ньому сформувалася класифікація богів за ступенями. Верхній ступінь в ієрархії богів займав верховний бог, «верховний» більше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмі були присутні риси монотеїзму, притаманні християнству й ісламу. Це було багатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезний пласт стародавніх вірувань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжя було відносно цілісним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зі специфічними етнічними рисами.
В історичних умовах, які склалися після середини ХVІ століття в Середньому Поволжі, язичництво чувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зберегти свою попередню самостійність і нейтралітет, у зв'язку зі впливом на нього християнства й ісламу. За провидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшла врозріз із глобальним процесом розвитку релігії загалом, і еволюції релігійних поглядів язичників Поволжя зокрема. З появою «світових» релігій кордони національних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд. Певною мірою цим можна пояснити, чому християнізація язичницьких народів Поволжя проходила швидше, хоча й розтягнулася на кілька століть.3
Зовсім інакшою була ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котрі жили в Казанській, Самарській, Симбірській, Саратовській і Астраханській губерніях і сповідували іслам у його сунітській різновидності (Сунізм одна з двох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розповсюдження ісламу прихильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з Кораном визнають суну. При вирішенні питання про вищу мусульманську владу спираються на згоду всієї громади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобто нащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мухамеда).4 Для татар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомості. Весь спосіб їхнього життя будувався на законах шаріату.** Шаріат -- зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошених ісламом вічними незмінними. Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опору християнству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завжди скерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував і підтримував у татар почуття самостійності та згуртованості.5 Крім татар, на Поволжі сповідували іслам Башкири, котрі прийняли його в ХVІ столітті. Башкири належать до тюркської етнічної групи. Вони кочували по-обидва боки південної частини Уральського хребта. Коли російська колонізація в південно-східному напрямку перейшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століття досягла району Оренбурга, російська адміністрація почала православну місію серед башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до осілості призводило до їхніх чисельних повстань. Велике повстання 1755 р. придушили за допомогою війська. В лавах повстанців Пугачова було дуже багато башкирів.
До кочівників належали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності. У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російська адміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками й пішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей було відрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували в степах між Волгою, Доном і Камою.6
У тому ж регіоні проживало плем'я чувашів, яке вважалося нащадками волзьких булгар. За мовою вони належали до тюркських народів. Їхня релігія -- шаманізм з великим домішком ісламу.
Усі народи Сибіру в племінному відношенні поділялися на три головні групи: фінську, монгольську й тюрксько-татарську. Фінські племена -- вогули, остяки й самоїди зосереджувалися на Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена -- киргизи, калмики, буряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різні приамурські племена, а в Західному й Південно-Західному Сибіру -- багато татарських племен.7 Серед чисельних племен Сибіру панувало три форми релігії: шаманство, ламаїзм і магометанство. Прихильниками шаманства** Шаманство (Шаманізм) -- особлива форма вірувань і культу. Для нього характерні наступні риси: широкий круг анімістичних вірувань (тобто віра в існування душ і духів та в можливість спілкування людини з ними); служителі культу здатні публічно доводити себе до екстатичного стану і тим самим впливати на оточуючих, створюючи в них містичний настрій особливий ритуал камлання коли шаман в стані екстазу викрикує безглузді фрази або слова і витворює різні тілесні рухи, що мають, нібито, священний смисл; особливий ритуальний інвентар -- бубен, погремушки, специфічний головний убір для пристрашення і т.п. Віруючі приходили до шамана з метою вилікування хвороб, забезпечення успіху в промислі та інше. у ХVІІ--ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди, західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, мансі, шорці, Ненці, чукчі. Буддизм** Буддизм не признає творця і творіння, але вірить у вічність, і в круговий рух і зміну всіх явищ, признаючи безсмертя душі, буддизм вчить про її переселення, котрі здійснюються в побутовому порядку: спочатку вона втілюється в тварин, потім в людину, генія “будисатву” і вкінці досягає останнього пунтку нірвани, де вічний спокій і де закінчується переселення. у вигляді ламаїзму, сповідувало населення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарські племена були мусульманами.8 Навіть загальний огляд показує, яке розмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українські місіонери мусили обов'язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативним явищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розкол старообрядництва.*** Старообрядцтво -- сукупність релігійних груп і церков в Росії, які не прийняли церковну реформу 17 ст. і стали в опозицію до офіційної православної церквт. Старообрядці діляться на ряд течій (поповці, безпоповці, біглопоповці) і толків.* Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєною протягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквою розкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Боротьбу з розколом Церква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, розпорошуючи майже безплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі завдання пастирського служіння.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
