Розпад СРСР і втрата Кубою свого головного союзника співпала з посилення американської блокади. 1996 року набрав чинності закон «Про свободу і демократичну солідарність з Кубою», або ж закон Хелмса-

Бертона(за прізвищами авторів законопроекту сенатора Дж.Хелмса і конгресмена Д.Бертона). У відповідності з цим законом президент США отримував право призупиняти надання допомоги будь-якій державі, яка здійснювала економічну співпрацю з Гаваною. Каральні заходи поширювалися на позики, банківські гарантії, преференційні тарифи, скорочення чи списання боргів в обмін на інвестиції. Вашингтон міг оподатковувати підприємства третіх країн, які мали комерційні інтереси на Кубі. Закривався доступ до США всім тим, хто відвідав Кубу. Будь-які зв'язки з Кубою кваліфікувалися як злочинні. Проте практично всі латиноамериканські країни відновили дипломатичні відносини з Кубою.

Так само центр ваги у континентальній політиці адміністрації Б.Клінтона - це зовнішньоекономічна сфера. 1994 року набрав чинності Північноамериканський договір про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою (НАФТА). Щоправда, конгрес США заблокував підключення до НАФТА інших латиноамериканських держав, а також позбавив президента мандата на прискорену процедуру укладення інтеграційних угод («фаст трек»).

Адміністрація Б.Клінтона вирішила реалізувати ідею Дж.Буша-старшого про економічну інтеграцію обох Америк. В грудні 1994 року відбулася в Майамі зустріч 34 голів держав та урядів Західної півкулі. Делегація США виснула на порядок днний питання створення «Зони вільноїї торгівлі двох Америк» (ФТАА). У 1998 році - нова зустріч керівників 34 країн. Домовилися реалізувати запропонований проект у 2005 році.

Адміністрація Дж.Буша-молодшого (2001-2009) - перша в історії США, для якої відносини з латиноамериканськими країнами перестали бути пріоритетними. Але, з іншого боку, у Штатах нині проживає понад 35 млн. латиноамериканців. Це майже стільки ж, скільки і афроамериканців. Одним з головних подразників у відносинах США і низки латиноамериканських держав: виробництво і транзит наркотиків і відмивання наркодоларів. Так, через мекеикано-американський кордон йде 70% наркотичного зілля, через карибські країни 30%. Колумбія постачає 70% світового кокаїну.

Разом з тим Дж.Буш-молодший розкритикував латиноамериканську політику свого попередника, який, на його думку, перебрав дозу у закликах щодо дотримання моральних цінностей і не був цілеспрямованим у забезпеченні інтересів США у цьому регіоні.

Дж.Буш-молодший проголосив принципово прагматичну лінію, спрямовану на: розв'язання конкретних завдань безпеки і стабільності демократичних інституів на південь від Ріо-Гранде; на зміцнення борогтьбиз міжнародним тероризмом і наркотрафіком. Основна економічна мета полягала у реалізації проекту свого батька-президента «Ініціативи для Америк», тобто створення Зони вільної торгівлі Америк (AJIKA, або ФТАА), запланованої на 2005 рік. Це мав би бути найбільший у світі спільний ринок - 800 млн. осіб і 13 млрд. дол. ВВП. Латиноамериканські країни поділяють загалом задекларовані цілі проекту, оскільки доступ на колосальний американський ринок, так само як і доступ до найбільшого джерела нових технологій є надто привабливим для країн регіону, особливо Мексики та країн Центральної Америки і Карибського басейну. Водночас існує серйозна пересторога щодо вірогідності того, що США своєю могутньою економічною потугою задушать господарські системи своїх південних сусідів. Особливо в цьому плані струбована Бразилія, яка прагне зберігти за собою самостійну роль у світовій економіці і політиці і отримати шанс на створення власної зони впливу в регіоні. Звідси, Бразилія пропонує вести переговори з США на колективній основі ( а не індивідуальній) і таким чином збільшити «свій переговорний потенціал» і більш ефективно відстоювати свої позиції. Якщо врахувати, що Бразилія є співголовою з боку ЛКА переговорного процесу, тоо цим мандатом бразильський президент Лула де Сільва повинен скористатися.

Ці перестороги пролунали чітко після подій 11 вересня 2001 року у поміркованому виступі бразильського президента Ф.Е.Кардозо. Тези його промови зводилися до наступного: 1) у боротьбі з міжнародним тероризмом не можна обмежуватися лише силовими методами; 2) необхідна увага світового співтовариства до переборення об'єктивних причин активізації тероризму; 3) причини тероризму криються у колосальному розриві між рівнями економічного розвитку провідних та розвиткових країн.

Більш радикально виступили президент Венесуели Уго Чавес і лідер Куби Ф.Кастро, який, зокрема, нагадав Дж.Бушу його вислови про «держави-парії», про терористичну «вісь зла».

Якщо у більшості випадків латиноамериканські держави підтримали акції США в Афганістані, то при обговоренні в ООН питання щодо превентивної війни проти Іраку Мексика (непостійний член Ради Безпеки ООН), незважаючи на тиск з боку Вашингтона, і те, що 80% її зовнішньоторговельного оббігу припадає на ринки США і Канади, не підтримала резолюцію №1441 РБ ООН. Так само поступили і Чилі, не побоявшись того, що конгрес США може не ратифікувати американо- чилійську угоду про вільну торгівлю.

Загалом країни JIKA сприймають США на початку XXI сторіччя як безумовного арбітра, як лідера Західної півкулі, асиметрично-партнерські відносини з яким не мають альтернативи.

7. Зовнішньополітичні пріоритети нової демократичної адміністрації на чолі з Б. Обамою та перші кроки на міжнародній арені

Зовнішньополітична стратегія нової демократичної адміністрації пропонує гасло «розумної сили» (smart power). Мова йде про те, що на передній план виходять невійськові механізми просування американських інтересів на міжнародній арені. Серед інших зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Обами виділимо такі: 1) оновлення міжнародних союзів та інститутів; 2) підвищення ролі інструментів розвитку у зовнішній політиці США; 3) розвиток громадської дипломатії; 4) економічна інтеграція; 5) увага до технологій та інновацій, особливо в енергетичній та екологічній царинах.

Зрозуміло, Вашингтон не відмовиться від військової сили, але застосовуватися вона буде обмежено й вибірково.

Адміністрація Обами намагатиметься очолити багатосторонні зусилля для зміцнення єдності західного співтовариства, яка ослабла за його попредника. Особлива увага приділятиметься тісній співпраці з американськми союзниками в Європі, насамперед з Німеччиною і Францією, на переборення розходжень з таких питань, як війна в Іраку, розширення НАТО за рахунок колишніх радянських республік, розгортання ПРО у Східній Європі.

Вашингтон також домагатиметься збільшення внеску західноєвропейських держав у зусилля НАТО в Афганістані. Виступаючи першого грудня 2009 року у Вест-Пойнті, Б.Обама звернувся до американської нації із закликом виграти «війну необхідності» в Афганістані. Це історичне рішення. Глава Білого дому усвідомлює, що така політика може йому дорого коштувати. Але це - «війна вибору». Вибору свободи і безпеки своєї країни, союзників та Афганістану. Необхідно зауважити, що, сповідуючи таку політику щодо Афганістану, Обама наражається на ізоляцію серед своєї адміністрації. Впливовий віце-президент Байден категорично не погоджується зі стратегією свого шефа і створив «антивоєнний фронт». Прибічники Байдена посідають чимало ключових посад адмінстрації у сфері безпеки та оборони, зовнішньої політики. Велике представництво цього «фронту» в обох палатах конгресу. І вони готові визнати можливу поразку в афганській війні. Проте Б.Обама та багато американців не готові до визнання такого фінішу.

Ще першого жовтня 2009 року ситуацію у цьому контексті «підірвав» командувач силами союзників в Афганістані Стенлі Маккрістал, який визнав під час свого виступу в лондонському Chattham House, що для Сполучених Штатів війна може закінчитися поразкою. Ранішет на стіл американського президента лягла підписана Маккрісталом доповідь, у якій давалася оцінка того, що відбувається, і пропонувалися заходи, здатні привести союзників до успішного завершення операції «Непохитна свобода». Після цього розпочався тримісячний виснажливий марафон, який закінчився зверненням президента до нації у Вест-Пойнті.

Б.Обама провів десять засідань на найвищому рівні. Значно більше - у вужчому колі. Як зазначається в матеріалах вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, з початку війни в Афганістані було підготовлено п'ять стратегічних оглядів. І тільки документ, на основі якого базувалося звернення президента, визначав засоби та цілі нової стратегії - «Очищення, утримання, побудова і передача» (Clear, Hold, Build and Transfer).

Нова стратегія президента Обами насамперед спрямована на захист афганського населення і свторення умов максимальної безпеки його життя. Вона також визначає своєю ключовою метою регіональну стабільність, яка відкриває перспективи успішної боротьби з ісламським тероризмом в усьому світі, а також нове утвердження США як надійного стратегічного союзника.

Керівництво США має намір діяти рішуче, швидко і жорстко. А це передбачає досягнення серйозних успіхів у південних та східних провінціях Афганістану до початки весни 2010 року, коли повстанці традиційно розгортають свої масштабні бойові кампанії. На середині цього ж року кількість американських солдатівзросте приблизно до ста тисяч. П'ять нових бригад буде послано в найнебезпечніші регіони, де вони з'єднаються з уже розташованими підрозділами.

Особливо важливо те, що у разі потреби обамівська адміністрація може відправити ще понад тридцять тисяч американських вояків. Страт егія дій, згідно з оцінками американських фазівців у сфері проведення антитерористичних і антиповстанських операцій, полягатиме у так званому переміщенні точок: сили, які визволили певну територію, передаватимуть контроль над нею національним силам, а самі перебазуються в інші райони.

Вперше військове командування США віддало наказ про взаємодію з афганськми національними силами безпеки як із партнерами, а не помічниками. Нині афганська армія контролює тільки Кабул. Передбачається спільне планування і проведення лперацій, обмін розвідувальними даними.

Згідно зі стратегією Обами, чисельність афганської армії у 2010 році має сягнути 134 тисяч.

Водночас ключова проблема - це величезний рівень корупції афганської влади і надзвичайно низький рівень довіри населення до її представників. З іншого боку, цілком можлива дестабілізація ситуації в Пакистані або встановлення контролю над цією країною з боку ісламських фундаменталістів. Тоді вся концепція американської адміністрації може виявитися недійовою. Тому 1,5 млрд. дол., які виділяються Вашингтоном як фінансова допомога уряду Пакистану на п'ять років, можуть стати важливим інструментом для підтримки стабільного управління та економічного розвитку.

Політична боротьба з приводу фінансування нової стратегії Обами буде безпрецедентною. Нагадаємо, що 2005 фінансового року витрати на операціюв Афганістані становила 20 млрд. дол., 2009-го - 55,2 млрд., а з 2010-го - заплановано виділення 73 млрд. Додатково у конгресу просять ще 30 млрд. дол. Таким чином, місячні витрати на операцію в Афганістані зросли з 1,7 млрд. у 2005-му до 4,6 млрд. у 2007-му, і в 2010 році сягнуть понад 8 млрд.

Один із найбільш уразливих моментів у новій стратегії - запланований Бараком Обамою вихід із Афганістану в липні 2011 року.З одного боку, встановлення певної дати - свого роду «стимулятор» для Сполучених Штатів, НАТО, ISAF (Міжнародних сил зі сприяннябезпеці в Афганістані).3 іншого, це дає «Талібану», «Аль-Каїді» чітке уявлення про наміри США. Проте вище військове керівництво, включно з міністром оборони Гейтсом, заявляло, що червень 2011-го - це тільки планована дата, і все залежатиме від стратегічного розвитку ситуації. Якщо США, НАТО, ISAF зазнаватимуть поразки, дата виведення вже не матиме значення.

В Азійсько-Тихоокеанському регіоні розвиватиметься співпраця з Японією, Австралією, а також з новим стратегічним партнером США - Індією.

Американо-китайські відносини висуваються на перший план у світовій системі міжнародних відносин. В останні роки склалася економічна взаємозалежність США і КНР, що конкретно віддзеркалилось в умовах нинішньої світової кризи. Китай перетворився не тільки в головного поставщика товарів, але й основного кредитора Америки. Тільки КНР, валютні резерви якої досягли 2,3 трлн. дол. і яка володіє цінними паперами американського казначейства на 860 млрд. дол., може взяти на себе надання нових займів, за рахунок яких забезпчуватиметься пакет економічних стимулів Обами. Міністерство фінансів США повинно продати у 2009 році продати боргові зобов'язання на 2 трлн. дол.

Між тим зберігаються серйозні суперечності між КНР і США (права людини, Тайвань, Тібет). У Вашингтоні стурбовані поступовим нарощуванням китайської військової потуги. Спостерігається також зростання протекціоністських настроїв, що, зокрема, виражається у вимозі ревальвації юаня. Але економічна залежність підштовхує Вашингтон і Пекін до компромісу. Більше того, не можна виключити і створення своєрідного американо-китайського кондомінімума на світовій арені, але така перспектива означала би відмову Сполучених Штатів від претензій на світове лідерство і визнання Китаю рівноправним партнером. Поки що Вашингтон до цього не готовий.

Пріоритетне значення для США буде мати проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В основному це стосується ядерних програм Ірану та Північної Кореї. Найвірогідніше, що адміністрація Обами приділятиме значну увагу дипломатичним ініціативам. Не виключено, що окрім багатосторонніх переговорів (у форматі «шістки) розпочнуться і прямі двосторонні контакти. Зокрема, можна очікувати спроб розпочати преговори між Вашингтоном і Тегераном. При цьому США можуть запевнити Іран, що не домагатимуться «зміни режиму» і готові відмовитися від вимоги припинення збагачення урану як попередньої умови для започаткування прямих переговорів. Гострота переговорів ускладнюється запуском Іраном штучного супутника Землі, що продемонструвало його успіхиу розвитку ракетної технології.

Що стосується КНДР, то з явилися повідомлення про підготовку північнокорейцями нового випробування триступінчатої міжконентальної ракети.

У цій ситуації у США розглядається можливість і нового підходу до Росії. Пропозиція адміністрації Обами здійснити «перезавантаження» американо-російських відносин викликала позитивну реакцію Москви. У Сполучених Штатах зрозуміли, що змусити Росію змінитися внутрішньо за західними лекалами наразі неможливо. Будт-який рух у цьому напрямку лише ради кал ізуватиме російську еліту та суспільство. Зневажати особливу чутливість Москви до дій Заходу на пострадянському просторі також нераціонально - це тільки підштовхує Росію до підтримки режимів, які сьогодні становлять практичну загрозу безпці США та їх союзників. Відтак комадна Обами елементарно вирішила відійти від політики цінностей до політики інтересів і співпрацювати з Росією. Допомога Москви необхідна Білому дому в таких чутливих для нього питаннях, як стабілізація в Афганістані, недопущення отримання Іраном ядерної зброї, контроль над ситуацією на Корейському півострові, відновлення ефективності режиму нерозповсюдження. Нічого унікального в цьому немає — такий саме підхід нова адміністрація демонструє щодо Китаю. Ані заворушення в Тибеті, ані протистояння в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі не завжають Вашингтону вести вкрай важливі для нього переговори з Пекіном щодо координації антикризових заходів тавалютного регулювання.

Свідченням нових підходів до співпраці з Росією є офіційний візит президента США Барака Обами до Москви на початку липня 2009 року. Стрижнем американо-російського «перезавантаження» на зустрічі двох президентів було обрано тему скорочення ядерних арсеналів. Це складне, комлексне питання виявилося одним з небагатьох, щодо якого між США і Росією немає принципових розбіжностей. Головне, що Вашингтон і Москва мають багаторічний досвід співпраці у цій сфері, що дозволило досягти домовленостей зобов'язуючого характеру.

Необхідно наголосити на тому, що росйська еліта переконана, що США зрадили своїм обіцянкам періоду завершення «холодної війни», коли не розпустили НАТО, а потім і санкціонували її розширення на Схід. Натомість у Вашингтоні з підозрою ставляться до російської дружби з Іраном і не вірять, що Росія готова поважати суверенітет сусідів по СНД. Ці взаємні підозри та образи гостро стояли в діалозі Дж. Буша-молодшого та В. Путіна. Не зникли вони й у стосунках Обами з Медведєвим.

Загалом результати візиту Обами до Москви такі:

-Росія погодилася відкрити свій повітряний простір для американських літаків як комерційної, так і військово-транспортної авіації, котрі транспортують озброєння і навіть військовий персонал у напрямку Афганістану. Відповідно до домовленості, американські ВПС матимуть право на 4500 польотів протягом року.

-   Прагнучи підписання нового Договору СНО-2, Обама і Медведєв прийняли так зване спільне розуміння про скорочення арсеналу ядерних боєголовок на 1500 -1675 одиниць. Відповідно, пов'язані з ними носії (бомбардувальники, ракети, підводні човни) підлягають скороченню на рівні 500 до 1100 одиниць.

-   Відроджується міжурядова комісія з економічного та техноогічного співробітництва, котра існувала свого часу й називалася комісією Черномирдін-Гор. Згідно з принциповими домовленостями, її очолять президенти обох країн, а реальну роботу вестимуть Хілларі Клінток і Сергій Лавров.

-  Обама і Медведєв підписали обтічну заяву, відповідно до якої експерти двох країн ще раз детально розглянуть розбіжності, що існують між ними в питанні розміщення елементів американських систем ПРО в Східній Європі.

Глави генеральних штабів підписали угоду про поновлення співробітництва у військовій сфері, а також про поновлення роботи спільної комісії з пошуків військових, зниклих без вісти у воєнних конфліктах останніх 60 років.

- Обидві сторони висловили надію, що угоди стосовно скорочення стратегічних наступальних озброєнь відкриють шлях до принципового зміцнення і розширення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Отже, можна сказати, що «перезавантаження» американо-російських відносин загалом відбулося. Щоправда, всі домовленості не мають конкретних термінів реалізації і є здебільшого декларативними.

Під час виборчої кампанії Барак Обама зобов'язався закінчити іракську війну за 16 місяців. Його попередник підписав у 2008 році угоду, яка предбачала виведення більшої частини американських військ до 2012 року за умови збереження постійної присутності значного контингенту США в Іраку на невизначений термін.

Одразу після інаугурації Обама зібрав керівників Пентагону для розробки нового підходу щодо іракського питання. Експерти прогнозують, що, ймовірно, влітку-восени 2010 року переважна частина американського угруповання залишить Ірак.

Визнавши необхідність завершити іракську війну, 44-й президент США проголосив водночас Афганістан «центральним фронтом» боротьби з тероризмом. Разом з військами союзників США чисельність контингенту НАТО в цій країні до кінця 2009 року може досягти 100 тис. осіб. У цьому контексті важливою є угода, укладена між США і Росією на початку липня 2009 року про транзит американської авіації через Росію.

Так само пріоритетними для нової демократичної адміністрації залишаються питання скорочення військового бюджету, контроль над озброєннями тощо.

Список використаних джерел та літератури

1.                Bideleux R., Taylor R. European Integration and Disintegration. – London, N.-Y., 2003. – 372 p.

2.                Current Issues: Terrorism. – Режим доступа: #"#">#"#">#"#">#"#">#"#">#"#">#"#">http://www.iamik.ru.

38.           Умнов А. Операция "Антитеррор" и перспективы гражданской войны в Афганистане // Центр Карнеги. – М., 2003. – С. 62 – 82.

39.           Цаплин А. Бен Ладен объявил джихад Индии // Профиль. – 1999. – № 36. – С. 65.

40.           Щербина Т. Это зловещее слово «Мир» // Огонек. – 2001. – № 40 (4715). – С. 10 – 13.

41.           Эрлихман В. Конец света вручную // Огонек. – 2001. – № 39 (4714). – С. 11 – 18.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9