Напад 11 вересня було оголошено актом війни. Американці самі признають, що «це дивний тип війни, в якій відсутні лінії фронту, концентрація військ, вона провадиться ніби у сутінках, проти невидимого противника, без чіткої спрямованості дій, без уяви про те, чим ця війна завершиться». Разом з тим, Захід оголосив війну тероризму, який завтра може перетворитись в еквівалент Третьої світової війни. Президент США Дж.Буш-молодший назвав вересневу трагедію «першою війною XXI століття». Але «війна» - це легальний, юридичний термін, який стосується відносин між державами. Отже, оголошувати війну явищу, а не державі, безглуздо, тому термін «війна» стосовно тероризму має емоційно- пропагандистську основу.
28 вересня 2001 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію щодо стратегії боротьби з міжнародним тероризмом. Водночас конгрес США прийняв закон про надання президентові Дж.Бушу повноважень на застосування збройних сил США без попереднього узгодження щодо цього із законодавчими органами країни. Далі - США проінформували РБ ООН, що військова операція в Афганістані здійснюватиметься відповідно до статті 51 Статут ООН у порядку реалізації їх невід'ємного права на індивідуальну та колективну самооборону.
Так США отримали легітимне право на застосування щодо Афганістану воєнної сили. Підготовка антитерористичної операції розпочалася з 28 вересня 2001 року.
7 жовтня 2001 року - початок операції під умовною назвою «Непохитна свобода». Головні військові цілі США в Афганістані були наступними: усунення руху «Талібан» від влади; захоплення в полон чи знищення керівництва і членів терористичного угруповання «Аль Каїди»; формування в країна підконтрольного Вашингтону уряду і створення умов, за якого терористи не могли б використовувати афганську територію.
Окрім цього, США переслідували власні національні інтереси у цьому регіоні: 1). Політичний розгром ісламського фундаменталізму як перепони на шляху встановлення американського світового порядку; 2). Посилення контролю над нафтоносними регіонами Каспійського басейну та Перської затоки, а також забезпечення безпеки маршрутів транспортування енергоносіїв; 3). Зниження політичного впливу в регіоні Середнього Сходу трьох найбільш ядерних держав - Росії, Китаю та Індії.
Реалізація операції «Незборима свобода» передбачалася у два етапи: 1. нанесення ракетно-авіаційних ударів (через повітряний простір Пакистану) із зони Індійського океану по об'єктах військової інфраструктури руху «Талібан» (аеродроми, командні пункти, системи ППО,мости, місця дислокації підрозділів у районах Кабула, Кандагару і Джелалабаду) та таборах «Аль-Каїди»; 2.Після усунення від політичної влади руху «Талібан» проведення збройними силами США та їх союзників обмежених операцій - розвідувально-пошукових рейдів та окремих спец операцій з метою пошуку У.бен Ладена та його соратників, а також виявлення і знищення баз терористів і інфраструктури наркобізнесу.
Нагадаю ще одну особливість анти терористичної війни: на відміну від війни 1980-х років, коли проти радянських військ боролися багато численні формування місцевого населення, на цей раз більшість афганців не підтримували талібів.
Отже, загальна операція «Незборима свобода» розпочалася 28 вересня, а її військова фаза 7 жовтня 2001 року. Завершити операцію планувалось до 13 листопада цього ж року, тобто до початку мусульманського свята Рамадан.
У «Незборимій свободі» брало участь тією чи іншою мірою 40 країн: контингент військ нараховував 15 тис. вояків, з них 7,5 тис. американські військовики. Безпосередню участь брали Великобританія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада, Туреччина і Франція. Австралія, Йорданія, Пакистан, Філіппіни, Оман та інші не брали у бойових діях коаліції. Казахстан, Узбекистан, Киргиз стан, Таджикистан, Туркменистан дали згоду на розташування на своїй території підрозділів збройних сил коаліції. Україна дозволила використовувати свій повітряний простір. Росія підтримала анти терористичну операцію.
Окрім цього, було сформовано у складі міжнародних сил поліційний підрозділ чисельністю в 5,5 тис. вояків (20 країн) для підтримання порядку в Афганістані. З технічних засобів коаліція мала 140 стратегічних бомбардувальників, 320 одиниць крилатих ракет, 51 корабель.
Загальне керівництво здійснював Верховний головнокомандувач збройними силами СІЛА президент Дж.Буш, безпосереднє командування здійснював головнокомандувач Об'єднаного Центрального командування збройних сил США генерал Т.Френк.
У розпорядженні талібів було 80-85 тис. вояків, 160 танків, 250 БТР та БМП, 200 гармат та мінометів, 22 винищувачі МІГ-21, 300 зеніток, 200 зенітно-ракетних комплексів типу «Стріла» та «Стінг».
7-8 жовтня по об'єктах на території Афганістану було випущено до 70 крилатих ракет морського базування. Удари завдавалися з кораблів та підводних атомних човнів ВМС США і Британії з району Аравійського моря та з допомогою стратегічних бомбардувальників. Характеристики ракетно- бомбових ударів: вони мали вибіркове спрямування; цілі поражались практично одночасно по всій території країни; удари наносились вночі з метою зниження загрози застосування переносних зенітно-ракетних комплексів противника.
8 листопада розпочалася наземна операція Північного альянсу та інших антиталібських сил (генерал Дустум та інші). 12 листопада таліби залишили Кабул. Наступного дня союзники зайняли Джелалабад. Коаліціанти контролювали понад 70 відсотків території Афганістану. Духовний глава талібів мулла М. Омар рятується втечею до Пакистану. Останнім притулком керівництва руху «Талібан» стало місто Кандагар: тут залишилось приблизно 17 тис. вояків, в тому числі до 5 тис. іноземних найманців - пакистанців, арабів, чеченців, бангладешців тощо. Таліби перейшли до партизанської війни.
Результати антитерористичної операції: 1. юридичне усунення руху «Талібан» від політичної влади в Афганістані відбулося 5 грудня 2001 року згідно з підписанням у Бонні представниками всіх 24 етнічних та політичних груп країни рамкової Угоди про між афганське врегулювання; 2. військової мети в цілому досягнено: загони талібів та бойовиків «Аль-Каїди» (на час операції, за даними експертів, Усама Бен Ладен мав у своєму розпорядженні 12 тис. бойовиків, після війни - декілька сотень) позбавлені можливості використання Афганістану як бази для організації та ведення терористичної діяльності; 3.12 таборів «Аль-Каїди» з підготовки терористів знищені; 4. не вдалося ліквідувати представників організації «Талібан» і «Аль-Каїди». Вони відмовились від відкритої збройної боротьби з США на території Афганістану і перейшли до тактики партизанської боротьби; 5. Головний висновок, який випливає з аналізу цієї операції, полягає у тому, що світ зіткнувся на початку XXI століття з новим типом воєн - війною проти міжнародного антидержавного тероризму, що має релігійно-національну основу.
У грудні 2001 року В Афганістані була створена тимчасова адміністрація (тимчасовий уряд країни) на чолі з Хамідом Карзаєм, яка отримала всі повноваження щодо управління країною У червні 2002 року була скликана
Лойя джирга - все афганська нарада найбільш впливових релігійних, племінних і громадських діячів, під час роботи якої Х.Карзая було обрано президентом країни.
В січні 2004 року Лойя джирга прийняла нову Конституцію країни, за якою Афганістан проголошувався президентською республікою, з іншого боку, в Основному законі стверджується верховенство норм ісламу. Стаття З проголошує, що жоден закон не може суперечити священній релігії Ісламу.
У жовтні 2004 року відбулися перші легітимні президентські вибори, на яких перемогу отримав ставленик США пуштун Хамід Карзай. Парламентські вибори було перенесено на осінь 2005 року через те, що ні ООН, ні НАТО не змогли забезпечити безпеку населенню під час виборів.
У грудні 2001 року РБ ООН на основі Боннської угоди прийняла спеціальну резолюцію, яка вперше санкціонувала розгортання в Афганістані (переважно в Кабулі та його околицях) Міжнародних д сил безпеки (МСБ), тобто поліційних сил чисельністю 5 тис. вояків з двадцяти країн світу. З серпня 2003 року керівництво, комплектування і забезпечення МСБ взяла на себе НАТО.
На вересень 2004 року кількість американських військ в Афганістані склала 16 тис. осіб, а чисельність МСБ - 7300; у 2005 році - вже чисельність американських військових частин дорівнювала 18 тис. осіб. Зараз США висловлюють гостре незадоволення партнерами по НАТО та своїми союзниками, які не прагнуть пропорційно нести тягар умиротворення в Афганістані. У 2007 році в цій країні дислокувалося 41 тисяча військовослужбовців НАТО, з них 26 тис. - зі США, але їх не вистачає для придушення опору Талібану. З 1 листопада 2007 року Японія, яка постачала пальне військам антитерористичної коаліції, призупинила свою участь у цій місії.
У грудня 2007 роу відбувся міні-саміт НАТО в Единбурзі, на якому домовилися про попередій план дій в Афганістані тільки на три-п'ять наступних років.
5. Друга іракська війна 2003 року: причини, перебіг та результати
Після завершення першої іракської війни у Перській затоці 1991 року ООН запровадила жорсткі санкції проти режиму Саддама Хусейна: заборонено поставки до Іраку, вивіз з нього сировини, в тому числі нафти, готових виробів; продаж або передачу озброєнь та військової техніки. Найдраматичнішим було те, що було жорстко лімітовано ввіз продовольства та медикаментів, що спричинило великі страждання іракського народу, який звинувачував у своїх бідах не С.Хусейна, а США.
Згодом ООН дещо послабила санкції щодо імпорту Іраком продовольства. Так у травні 2002 року РБ ООН відновила програму «Нафта в обмін на продовольство», яка була започаткована ще у 1996 році і передбачала право Іраку поставляти на експорт сиру нафту і купляти за ці кошти продукти, медикаменти та інші споживчі товари. За травневим дозволом 2002 року РБ ООН дозволялося Іраку імпортувати комп'ютери, трактори, рентгенівське обладнання для лікарень тощо.
Упродовж 1990-х років США здійснювали жорсткий контроль над військовою промисловістю Іраку і разом з тим звинувачували саддамівський режим у порушення директив резолюцій ООН. Наприкінці 1997 року конфлікт між США та Іраком вибухнув з новою силою: причиною слугувала заява С.Хусейна про намір вислати з країни всіх американців - членів експертної групи спеціальної місії ООН з роззброєння. На початку 1998 року всі вони були вислані з Іраку. Воєнне зіткнення тоді вдалося з допомогою ООН попередити, але США знову почали нарощувати свою присутність у Затоці. Звіти аспект орів ООН в квітні 1998 року засвідчили, що Ірак не виконує вимоги ООН, які стосуються знищення хімічної та біологічної зброї. Тому з грудня 1998 року військова авіація США та Великобританії здійснили без санкції РБ ООН операцію «Лис в пустелі» - масоване бомбардування (було випущено понад 420 крилатих ракет) території Іраку (за даними американців, райони збереження засобів масового ураження). Війна, бомбардування, економічні санкції ООН доконали економіку Іраку: державний борг склав 200 млрд. дол. Так іракська криза знову перемістилася у центр уваги світової спільноти.
29 січня 2002 року президент США Дж.Буш-молодший у посланні до конгресу вперше застосував термін «вісь зла», до якої він відніс країни, які, за даними американських розвідувальних структур, займаються виробництвом хімічної зброї, підтримкою тероризму, мають зв'язки з терористичною організацією «Аль-Каїда» і шантажують світове співтовариство. 1 червня 2002 року, виступаючи у Військовій академії США у Вест-Пойнті, він сформулював положення про можливість здійснення «оборонної інтервенції і попереджувального удару» як засобу захисту американських інтересів, тому числі у будь-яких віддалених районах планети. На думку американського президента, при цьому можна застосовувати ядерну зброю, наприклад, для знищення об'єктів біологічної зброї на території недружніх країн. Згодом США опублікували список «недружніх» країн. У переліку були Ірак, Іран, Північна Корея, Судан.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
