На початку 2002 рок помічник президента з національної безпеки Кондоліза Райс оприлюднила у серії своїх виступів так звану стратегію зміни режимів, яку стали реалізовувати Штати. Суть стратегії полягала у тому, щоб шляхом заходів тиску, включаючи силові, на ту чи іншу країну домагатися усунення від влади її уряду , мотивуючи тим, що його політика представляє собою загрозу міжнародній безпеці.

Нова концепція являла собою переробку концепції «гуманітарної інтервенції», яка застосовувалася у 1996-1999 роках в Югославії. Там іноземне силове втручання здійснювалося під приводом захисту прав людини і теоретично було обмежене наявністю або відсутністю гуманітарного приводу для інтервенції. Тепер ж, відповідно до американського тлумачення, приводом для втручання необв'язково повинно бути недотримання гуманітарних прав. Достатньо було зробити висновок, що політика тієї чи іншої держави загрожує тому, що у Штатах розуміли під інтересами безпеки.

Спектр приводів для військового втручання виявилися необмеженими, і СИІА претендували на право діяти у питаннях війни та миру самовільно.

Об'єктом застосування стратегії зміни режимів став Ірак. Вашингтон звинувачував режим С.Хусейна не у його репресивному характері, а у наявності в Іраку хімічної та біологічної зброї і ракет, здатних його доставляти, а також прагнення іракського керівництва розробити власну ядерну зброю. Іраку також інкримінували зв'язок з «Аль-Каїдою» та іншими терористичними організаціями.

Незважаючи на те, що Ірак погодився на співпрацю та прибуття восени 2002 року міжнародних спостерігачів для контролю над його роззброєнням, США вимагали застосування сили проти цієї країни. Позицію США підтримували Великобританія, Іспанія, Болгарія, і Польща. Низка інших країн - Франція. Бельгія, Німеччина - погоджуючись з необхідністю роззброєння під наглядом інспекторів ООН, виступали проти застосування проти нього сили.

З літа 2002 року США почали нову концентрацію військ на Близькому Сході. Йорданія, наприклад, передала Штатам для експлуатації два свої аеропорти.

12 вересня 2002 року Дж.Буш, виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН, висунув щодо Іраку умови: ліквідація всіх видів ЗМУ, ракет великої дальності і припинити будь-яку підтримку терористів. Тоді ж президент США висловив бажання співпрацювати в цьому питані з РБ ООН, але не виключав можливості прийняття самостійних рішень щодо початку превентивних дій проти Багдада.

Під час дискусій в РБ ООН (вересень-жовтень 2002 р.) Росія. Франція, Китай виступили проти проведення військової операції проти Іраку без відповідних санкцій Ради Безпеки.

Тим часом 15 жовтня 2002 року в Іраку відбувся референдум, на якому іракці висловилися (брало участь 11,5 млн.осіб і всі вони проголосували «так») за продовження терміну правління Саддама Хусейна ще на сім років (він правив з 1979 р.)

11 жовтня 2002 року, тобто ще до прийняття резолюції № 1441 РБ ООН, обидві палати Конгресу США схвалили рішення про надання повноважень президенту країни розпочати війну проти Іраку навіть без резолюції РБ ООН. А у листопаді цього ж року Дж.Буш затвердив загальний план війни проти Іраку.

Наприкінці жовтня 2002 року після 2-тижневих дискусій Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію №1441 про повернення інспекторів ООН до Іраку. Вони отримали право працювати на всій території, на всіх об'єктах, включаючи і президентські палаци. За цю резолюцію проголосували всі 15 членів РБ ООН. Її підтримала також Ліга арабських держав.

Щоправда, у першому начерку резолюції №1441 американці пропонували інший варіант: в разі, якщо Ірак заборонить повернення інспекторів на свою територію, США автоматично отримують право на військову акцію проти нього. У другий варіант, як бачимо, внесено суттєві зміни.

Іракський парламент відхилив резолюцію РБ ООН, але його рішення носили лише рекомендаційний характер, оскільки все залежало від волі вищого політичного керівництва, тобто С.Хусейна, який погодився на оонівську резолюцію. У грудні 2002 року 100 осіб Комісії ООН за наглядом, інспекцією і контролем (ЮМОВІК) на чолі з головним інспектором ООН з роззброєння Хансом Бліксом приступили до перевірки майже 700 іракських об'єктів, які могли бути пов'язані з програмами у сфері засобів масового ураження (ЗМУ).

26 січня 2003 року Комісія доповідала в РБ ООН про свою роботу в Іраку (обсягом 12 сторінок), але прямих доказів вини Іраку так і не було знайдено. Х.Блікс і директор МАГАТЕ Махаммед аль-Барадеї попросили пролонгувати термін інспектування Іраку.

Тим часом майже одразу після виголошення Комісією звіту в Раді Безпеки Сполучені Штати оприлюднили доповідь, в якій, за даними американської розвідки, стверджувалося, що в Іраку є ЗМУ.

У своєму щорічному зверненні до нації, з яким президент США вступив наприкінці січня 2003 року, він заявив, що війна проти тероризму продовжується. Загрозу Сполученим Штатам становлять, на думку Дж.Буша, диктаторські режими, які мають у своєму розпорядженні ЗМУ - Ірак, Ірані Північна Корея. Він також пообіцяв у найближчий час надати ООН нові докази іракських військових програм. На його думку, С.Хусейн грається зі світовим співтовариством у «кішки-мишки». Дж.Буш перерахував хімічні матеріали і технології подвійного призначення, якими володіє Ірак. Серед іншого були названі: газ азарин, спори сибірської язви, деякі компоненти ядерної зброї, придбаний в Африці уран, алюмінієві труби, які можна використати для виробництва ракет.

Одразу після цього звернення генерал Томмі Френкс, командувач Центральної групи ЗС США, ознайомив Дж. Буша з останнім планом військової операції: до 60 тис. морських піхотинців і вояків спеціального призначення, які дислокувалися у Перській затоці, планувалося перекинути ще 25 тис. Розпочалася передислокація ВПС США (декілька десятків бомбардувальників а винищувачів, які могли брати на борт 24 бомби) у Затоку.

Всього станом на кінець лютого 2003 року у регіоні перебувало 450 американських літаків та гелікоптерів, понад 200 тис. вояків (з них від 35 до 45 тис. британських вояків). У Перській затоці і Середземному морі дислокувалося декілька авіаносців, прибувати підводні човни, ракетні крейсери, есмінці США: всього 110 кораблів різних класів, з них 17 під британським прапором, в тому числі 1 авіаносець.

Наприкінці лютого 2003 року в американських ЗМІ був опублікований

план військової операції проти режиму Саддама Хусейна, який передбачав шість основних етапів: удар з повітря, удар з моря, знищення пускових

ракетних установок, сухопутну операцію і передачу влади після військової кампанії і скинення режиму С.Хусейна тимчасовій військовій адміністрації.

Спроба американської адміністрації отримати санкцію на застосування сили не в ООН, а в НАТО викликала певні труднощі. Три країни Альянсу - Франція, Німеччина і Бельгія - під час обговорення у лютому 2003 року деталей можливої військової операції проти Іраку виступили настільки консолідовано проти американських пропозицій, що вперше за всю історію існування НАТО виникла загроза розколу серед членів з надзвичайно принципового питання. Щоб не провокувати суперечки в Альянсі, Вашингтон вирішив вдатися до формування антиіракської коаліції поза межами НАТО, основою якої мало стати американсько-британська співпраця.

США підтримали лідери 8-й країн: Великобританії, Угорщини, Данії, Італії, Іспанії, Польщі, Португалії і Чехії, які у «листі восьми» висловили повну прихильність до планів Вашингтона. Представники Іспанії, Італії і Болгарії висловили також готовність надати свої військові бази у користування американцям на час війни. Японія загалом підтримала США у боротьбі проти Іраку, але відмовилася фінансувати іракську операцію. Австралія заявила про готовність передислокувати свої сили у регіон Перської затоки. Регіональні країни, такі як Кувейт, Катар, Йорданія також опинилися на боці США. Ізраїль висловився за приєднання до антиіракської коаліції в разі атаки ЗС Іраку їхньої території.

Противниками силового сценарію врегулювання «іракської проблеми» продовжували виступати Франція та Німеччина, які до того ж критикували «лист 8-й». Росія також перманентно заявляла, що причини війни проти Іраку відсутні і під час візиту у лютому 2003 року до Франції і Німеччини російський президент В.Путін підтримав запропонований Ж.Шираком і Г. Шрьодером план врегулювання конфлікту, суть якого зводилася до: 1) збільшення кількості військових інспекторів в Іраку; 2) пролонгація терміну їхніх повноважень в цій країні.

Китай також виступив за дипломатичне врегулювання проблеми. Канада вважала, що війна проти Іраку є крайнім заходом. Саудівська Аравія і Сирія також опинилися у таборі противників війни в Іраку. Туреччина, за рішенням свого парламенту, заборонила розташування на своїй території ЗС США та їхніх союзників. Об'єднані Арабські Емірати виступили з ініціативою, щоб С.Хусейн добровільно покинув країну з гарантією його особистої безпеки.

Офіційна позиція України було оприлюднена президентом Л.Кучмою 7 лютого 2003 року у виступі перед представниками дипломатичного корпусу, суть якої полягала в урегулюванні конфлікту політико-дипломатичними засобами.

24 лютого 2003 року США. Великобританія та Іспанія запропонували проект нової резолюції щодо Іраку, в якій Багдад обвинувачувався у невиконанні резолюції РБ ООН №1441. Натомість Франція і Німеччина виробили свій проект резолюції, який передбачав подальші військові інспекції на іракській території 10 березня Франція та Німеччина оголосили про свою готовність застосувати вето проти американського проекту резолюції, яка надавала Іраку 7 днів на роззброєння.

Прагнучи уникнути обговорення своєї позиції в рамках засідання Ради Безпеки, США вирішили діяти незалежно від ООН. 16 березня Дж.Буш, Т.Блер і Хосе Марія Аснар зустрілися на Азорських островах і назвали дату 17 березня, як останній термін, до якого Рада Безпеки ООН може підтримати запропонований ними «воєнний проект резолюції». Наступного дня американський президент оголосив С.Хусейну ультиматум: або він упродовж 48 годин разом зі синами залишає країну, або США разом зі союзниками (за словами Дж.Буша, їх було 35) розпочинають військову операцію проти Іраку.

Головний пункт антиіракських союзницьких сил дислокувався у Катарі, які очолював Томмі Френкс, командувач Центральним угрупованням збройних сил США і екс-командувач американськими військами під час операції в Афганістані. Союзницькі сили також були розташовані на території Саудівської Аравії, Бахрейні, Омані, Йорданії.

20 березня 2003 року в 4.35 за київським часом, через 1,5 години як збіг термін ультиматуму, ЗС США і Великої Британії нанесли перші ракетно- бомбові удари по Іраку. Так розпочалася військова операція проти режиму Саддама Хусейна під загальною назвою «Шок і трепет». По іракській території було випущено понад 40 крилатих ракет та декілька десятків півтонних бомб. Ця перша фаза операції отримала назву «Обезголовлювання Саддама», тобто метою військових дій був насамперед сам іракський лідер і його найближче оточення.

Ірак до початку американо-британської агресії мав у складі своїх ЗС 320 тис. вояків, 2600 танків, 1800 бронетранспортерів, 4300 гармат, понад 200 бойових літаків.

Через менш ніж годину після початку операції «Шок і трепет» Дж. Буш звернувся до американської нації і запевнив, що Америці потрібна тільки перемога і що іракському мирному населенню не буде завдано шкоди.

У свою чергу, Саддам Хусейн у телезвернення до іракців закликав їх до джихаду (священної війни): «Ви повинні знати, що кожного, хто протистоїть цій операції, очікує рай. Американо-британська коаліція буде розбита».

Згодом через дві дні після ракетно-бомбових ударів розпочалася сухопутна операція, метою якої було взяття Багдада. Зав'язалися сильні бої за Басру, Ен-Насірію, Ен-Наджафу тощо. Війна припинилася несподівано. 8 квітня іракська армія перестала масово чинити опір. Склала зброю навіть віддана С.Хусейну республіканська гвардія. Він сам і його оточення втекли. Після цього американо-британські сухопутні сили майже без єдиного пострілу ввійшли до Багдада, Кербели, Морула, Кірку ку та інших міст, які до цього стійко оборонялися.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9