Аналізуючи наведені дані, можна стверджувати, що маастрихтські критерії для вступу до валютного союзу щодо дефіциту бюджету і державного боргу Греція виконала до 1 січня 2000 p., а щодо участі в механізмі обмінних курсів ЄВС, то їх вона досягла 16 березня 2000 р. Відповідність критеріям щодо рівня інфляції та процентних ставок по довгострокових кредитах може бути забезпечена до 1 січня 2001 р. за умови збереження поточних тенденцій. Таким чином, можна зробити висновок, що номінальне всі вимоги, визначені маастрихтськими критеріями економічної конвергенції, Греція зможе виконати до 1 січня 2001 p., що відповідатиме даті можливого розширення валютного союзу. [5; 83]
Звичайно, номінальне виконання маастрихтських критеріїв саме по собі не розв'язує інших економічних проблем у Греції. Адже сьогодні ВВП на душу населення тут приблизно в 1,6 разу нижчий, ніж у середньому по ЄС, значно нижча продуктивність праці у промисловості, існує велика та неефективна армія чиновників. Тож уряду Греції доведеться ще чимало зробити для того, щоб досягти економічного рівня провідних країн Європи.
2. Інтеграційні процеси та значення ЄС у розвитку Західноєвропейського регіону
Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому господарстві. На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4–5%. Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за межами ЄС.
Від кінця 50-х років у західноєвропейському регіоні почали переважати доцентрові сили. Змінюється співвідношення між ними та відцентровими силами у світовому господарстві в цілому, починається довгий і неоднозначний період підриву монопольного становища США у сфері міжнародних економічних і політичних відносин. Головною формою взаємоспівробітництва західноєвропейських країн стали динамічна інтеграція, утворення «Спільного ринку», розширення його на початку 70-х років і формування ядра західноєвропейського регіону – країн, що входять до ЄС. Інтеграція сприяла певному нівелюванню економічного й соціального розвитку західноєвропейських держав. Це виражається не стільки у зближенні їхніх рівнів промислового виробництва, скільки у найбільш загальних показниках, що визначають розвиток економіки та її характер загалом. Найважливішими серед них є: зростання продуктивності праці, якісний склад продуктивних сил, доцільне співвідношення різноманітних сфер економіки, загальні напрями змін у структурі господарств і особливостях процесу відтворення під впливом НТР (розширення, модернізація, оновлення), у механізмі розподілу доходів, життєвому рівні й, зрештою, в розвиткові демократії і прав людини.
Для інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що інтеграція розвивається в різних формах і не однаково у різних частинах Західної Європи. Про це свідчить одночасне існування кількох інтеграційних об'єднань, які охоплюють різні галузі (економічні області) й різні угруповання держав. Починаючи від 50-х років, у західноєвропейському регіоні були утворені різні об'єднання. Так, на базі індустріальних центрів металургійної та вугільної промисловості деяких країн було утворено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у сфері виробництва ядерної енергії виник «Євроатом»; з'являються регіональні (локальні) об'єднання і в інших галузях, таких як транспорт, пошта, зв'язок, засоби інформації і т.д. Дещо пізніше виникло широке інтеграційне угруповання – Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яка у зв'язку зі вступом Англії, Данії та Ірландії в ЄС і появою зони вільної торгівлі промисловими товарами у 1977 р. певною мірою втратила своє значення. Європейське співтовариство зайняло ключові позиції в Західній Європі, незважаючи на існування таких об'єднань держав, як Бенілюкс, Північна рада.
Характерною особливістю інтеграційних процесів, які рішуче впливають на формування західноєвропейського регіону, є відмінності та взаємопереплетіння двох шляхів інтеграції. Перший з них виражає її поглиблення, тобто підвищення рівня координації, взаємопроникнення, «сплавлення» економічних процесів у різних сферах суспільного виробництва, які беруть участь в інтеграційному процесі. Другий шлях означає поступове збільшення сфер економіки і кількості держав, охоплених інтеграцією.
Взаємодія і взаємопереплетіння цих двох шляхів розвитку до поглиблення і поширення – призводять до певних труднощів та суперечностей. До цього ще додамо, що вони відбуваються на двох рівнях інтеграційного процесу – мікро- та макрорівнях, тобто відображають рух і переплетення капіталів на рівні підприємств (промислових фірм, монополій, банків тощо), що мають свої прагматичні цілі, а також виражають глобальні економічні (і не тільки) інтереси, закріплені в угодах західноєвропейських держав і урядів. Тому часто цілі приватних підприємств (концернів, монополій) далеко не збігаються зі спільною кон'юнктурною політикою, яку проводять західноєвропейські уряди.
Третя особливість інтеграції в західноєвропейському регіоні полягає в її багатоступеневій структурі, що охоплює сфери виробництва й обігу, інфраструктуру, політику (процеси та інститути регулювання на міжурядовому рівні). Суперечність, а іноді й конфліктність даної структури в тому, що зазначені сфери, з одного боку, представляють окремі ланки загального інтеграційного процесу, а з іншого – вони національне організовані. Іншими словами, такі, що охоплюють території окремих країн, сфери виробництва, ринки товарів, капіталів, робочої сили тощо.
Незважаючи на велику кількість суперечностей і конфліктів, ЄС вишукує компроміси, створює умови для консолідації намагань країн-учасниць співдружності, зміцнює митний союз, вдосконалює єдину аграрну політику, розвиває економічний союз і просувається по шляху до економічного валютного союзу, єдиної валюти. Таким чином, при всіх особливостях і суперечностях інтеграційного процесу в Західній Європі він стає незворотним, є провідною тенденцією для всього континенту, а не тільки регіону. ЄС – привабливе інтеграційне угруповання і для постсоціалістичних країн Східної Європи в плані формування більш широкого континентального утворення.
Визначаючи місце країн ЄС щодо інших країн регіону, підкреслимо, що його економічна могутність перевищує потенціал решти Західної Європи загалом. Так, на ЄС припадає 3/4 імпорту і більшість експорту регіону.
Така економічна могутність ЄС у Західній Європі не могла не сприяти його лідируючому політичному становищу та ролі у світовій політиці. На перших етапах розвитку «Спільного ринку» і аж до середини 70-х років зовнішньополітична сфера мало охоплювалась процесом інтеграції. Ця проблема постала після вступу до співдружності Англії, Данії та Ірландії. Це надало діяльності ЄС нового розмаху і зробило можливим пошук спільного зовнішньополітичного курсу західноєвропейського масштабу, дало могутні імпульси розвиткові політичної інтеграції, прийняттю важливих спільних рішень у галузі зовнішньої політики, її активізації на світовій політичній арені.
Для розстановки політичних сил у європейському регіоні, на значній частині якого до 90-х років існували соціалістичні країни, а також для міжнародної арени виникнення західноєвропейського центру політичної інтеграції означало, що Західна Європа перетворилась на особливий регіон у системі сучасних міжнародних відносин. І незважаючи на складність взаємовідносин між її окремими країнами, всі ці держави так чи інакше охоплені процесами інтеграції, тяжіють до ядра – ЄС, більше чи менше залежать від нього, що й сприяє єдності регіону. Це мало істотне значення для Європи не тільки доти, поки існували країни соціалізму, а й для розстановки політичних сил на міжнародній арені в цілому. Особливо це важливо як у плані тих політичних процесів, що відбуваються в постсоціалістичних країнах, так і з позицій взаємовідносин «трьох китів» у світовому господарстві (Західна Європа, США, Японія). Діяльність ЄС – наочний приклад узгодження дій урядів і держав, об'єднаних спільною метою – безпека та процвітання країн-учасниць. Незважаючи на певні відмінності у рівнях економічного розвитку та державному устрої (шість республік і шість конституційних монархій), ці країни проводять спільну політику в таких найважливіших сферах, як сільське господарство, рибальство, транспорт, охорона природи, енергетика, зовнішньоекономічна діяльність. Крім того, вони діють спільно в програмах науково-дослідної та експериментально-конструкторської роботи (НДЕКР), телекомунікаціях, соціальній сфері. Найважливішими досягненнями ЄС вважають:
– досягнення довгострокового миру між країнами, що протягом століть були в стані війни одна з одною;
– демократичні принципи участі, завдяки чому країни-учасниці не втрачають національних особливостей.
Головними факторами успіху ЄС вважають:
1) економічну базу, що сприяє взаємозалежності та солідарності;
2) правову базу – чіткість та обов'язковий характер угод із завдань та компетенції інститутів ЄС, наявність Євросуду;
3) демократизм прийняття рішень на базі консенсусу та компромісів. [10; 315]
Незважаючи на велику роль, яку відіграє ЄС у житті Європи та світу, його діяльність поки що обмежується Західною Європою. Участь п'яти постсоціалістичних країн на правах асоційованих учасників – це скоріше політичний крок, ніж реальність економічної взаємодії. Наявність інститутів ЄС свідчить, що співтовариство має окремі риси наддержави – законодавчі та виконавчі органи, зокрема тому, участь у його діяльності можуть здійснювати країни, що відповідають певним вимогам, мають певні можливості, бо отримують від цієї участі значні пільги.
«Для того, щоб Європа могла відповідати місії, що накладає на неї сучасна міжнародна обстановка, необхідно усунути розбіжності, що підривають її єдність. Треба, щоб Співтовариство просувалося вперед так само швидко, як змінюється сучасний світ», – підкреслив президент Грецької Республіки К. Караманліс, один з головних архітекторів і ідеологів об'єднаної Європи.
У європейській політиці Греції, спрямованій на сприяння процесу об'єднання Європи й участь у цьому процесі, можна виділити три періоди.
Перший почався в 1929–1930 рр. Як відомо, 5 вересня 1929 р. французький прем'єр-міністр А. Бріан у промові на десятому конгресі Ліги Націй виклав проект створення європейської конфедерації. Небагато пізніше він представив 27 європейським урядам, серед яких був і грецький, меморандум «Про утворення державного конфедеративного Європейського союзу». В офіційній відповіді Греції серед іншого відзначалося: «Грецький уряд думає, що ідея організації європейськими державами законодавчо оформленого, тривалого і постійного співробітництва, відповідає самим шляхетним сподіванням і реальним інтересам народів континенту».
Другий період відкрило створення Європейського економічного співтовариства в 1957 р. У 1959 р. Греція подає прохання про асоціацію зі Співтовариством, а в 1962 р. асоціація стає реальністю. Для цього періоду характерний сильний вплив політичних подій і ідеологічного тягаря, що дісталися в спадщину від громадянської війни і міжнародної напруженості епохи «холодної війни». «При такому кліматі, – підкреслював грецький фахівець П. Іоакімідіс, – втрата європейською політикою елемента згоди була неминучою».
Страницы: 1, 2, 3, 4
