Нинішні відносини США і КНР, тобто на початку XXI століття, все більше сприймаються як головні системоутворюючі елементи перехідної системи м/в і як такі, які мають найпотужніший вплив на динаміку міжнародних відносин. Це стосується практично всіх вимірів цих відносин - геостратегічного, військово-силового, політичного, економічного, культурно- цивілізаційного, ресурсно-екологічного тощо.
Варто нагадати пріоритети зовнішньої політики КНР, які зводяться до наступного: мир і розвиток, відмова від використання сили у розв'язанні міжнародних конфліктів, не втручання у внутрішні справи інших держав, оборонний характер китайської військової стратегії, зобов'язання першими не застосовувати ядерну зброю, підтримання статусу зон, вільних від ядерної зброї, відмова від розміщення своїх збройних сил на іноземній території. Разом з тим, необхідно враховувати амбіційний характер китайської програми розвитку і модернізації, а також підхід Китаю до використання сили, спрямований скоріше на превентивний удар, аніж на пасивну оборону.
Корені сучасних американо-китайських відносин відносять до давніх часів: перший двосторонні договір було підписано у 1844 році. Точкою відліку сучасних відносин можна вважати 1972 рік - втаємничений візит Р.Ніксона до Пекіна («шок Ніксона»). З того часу і до 1979 року підтримувались міждержавні відносини без формального дипломатичного визнання. У 1979 році ці відносини стали і дипломатичними. Період з 1979 по 1989 роки прийнято називати «золотим десятиріччям» чи «медовим періодом» у відносинах США і КНР. Нагадаю, що Китай був тоді найбільше стурбований небезпекою з боку СРСР, і не заперечував жодних позицій США у регіоні. Це було закріплено у Шанхайському комюніке, підписаному Мао Цзедуном і Ніксоном у лютому 1972 року. Китай запевнив тоді, що не вдаватиметься до дій, які дестабілізують ситуацію в Індокитаї, фактично погодився з присутністю американських військ у регіоні. Так само США і КНР домовились « спільно протидіяти спробам будь-якої держави встановити світове панування». Скоріше всього «медовий період» у стосунках США і КНР - це міф. Прикладом може стати одномісячна китайсько-в'єтнамська війна (17 лютого - 17 березня 1979 року).США не підтримали Китай і навіть зажадали виведення в'єтнамських військ з
Камбоджі, а китайських з В'єтнаму. Треба пригадати реакцію США на події у квітні 1989 року на головній площі китайської столиці Тяньаньмень (розстріл студентів, які вимагали лібералізації політичної системи): Штати призупинили політичний діалог і виплату кредиту на суму в 1,3 млрд.. дол.
Загалом для американо-китайських відносин другої половини XX століття характерна «рвана» динаміка розвитку двосторонніх відносин переважно за схемою «від максимум до мінімуму» чи «вперед - назад».
Після завершення холодної війни і руйнації тристоронньої конфігурації СРСР-США-КНР Сполученим Штатам довелося проаналізувати свою стратегію в цьому регіоні. Тодішні американські адміністрації не могли дати однозначної відповіді на питання:»Що представляє собою сучасний Китай і що очікувати від його бурхливого розвитку?». Звідси відсутність єдиної лінії поведінки щодо Китаю. У різних джерелах КНР називали країною «дружньою для США», «вірогідним стратегічним партнером США», «потенційним противником», «можливим стратегічним суперником».
У 1992 році Пентагоном було підготовлено для слухання у конгресі чотири доповіді, одна з яких «Стратегічні орієнтири для Азійсько- Тихоокеанського регіону». В ній зазначалось, що уже упродовж двох століть інтереси США в Азії залишаються незмінними: економічний доступ до регіону, свобода мореплавства, недопущення появи в Азії держави-гегемона чи коаліції таких держав. Загалом можна констатувати, що урядування демократичного уряду Б.Клінтона американські стратегічні настанови в АТР на початку 1990-х років суттєво не змінились. США зберігали в АТР свою військову структуру і військові союзи з п'ятьма державами (Японія, Республіка Корея, Австралія, Філіппіни і Таїланд), як, за висловом пентагонівських очільників, є становим хребтом американської регіональної стратегії безпеки і головним елементом стабільності в АТР.
Нагадаю, що Тихоокеанське командування є одним з найбільших у США. Зона його відповідальності тягнеться від американського західного узбережжя до східного узбережжя Африки площею понад 1699 млн. кв.км. У розпорядженні цього командування перебуває 300 тис. вояків, з яких 100 тис. - війська передової присутності, чотири повітряні армії, два оперативних флоти, одна сухопутна армія, понад 800 бойових літаків, 320 гармат і мінометів, до 150 танків, 100 бойових кораблів, включаючи 6 авіаносців.
З приходом до влади республіканців на чолі з Дж.Бушем-молодшим окреслились нові підходи до військової стратегії в АТР. Головна причина і водночас звідси головна тенденція - зростання значення китайського фактору у військово-політичній стратегії США в регіоні. Але під час першої каденції Дж.Буша-молодшого прихильники силових варіантів щодо КНР залишались у тіні. Причини цього: 1. на перше місце висунулась боротьба проти міжнародного тероризму, яку очолив Вашингтон і який потребував підтримки Пекіна цій боротьбі; 2.Китай став третім за обсягом торговельним партнером США, відтіснивши з цього місця Японію; 3. побутувала думка про значне відставання Китаю від США як у військовому, так і економічному плані. Експерти переконували, що китайські збройні сили відстають від штатівських принаймні на 20 років. Водночас ще на початку 2001 року на засіданні Об'єднаного комітету начальників штабів ЗС США Китай вперше був офіційно віднесений до категорії «вірогідних противників.»
Проте з початком другої каденції Дж.Буша посилюється антикитайська риторика у виступах цивільних та військових чільників США. 16 лютого 2005 року директор ЦРУ П.Гровс заявив, шо «зростаючі військові можливості Китаю представляють загрозу американським ЗС в регіоні.» Цього ж року поставили під сумнів тезу про значне військове відставання Китаю від США. Почали говорити про недоліки і промахи американської розвідки, яка «проґавила» низку моментів щодо КНР: по-перше, розробку Китаєм нової крилатої ракети великої дальності; 2. спуск з трапів нових бойових кораблів; 3. будівництво нового підводного човна; 4.розробку нової високоточної зброї, включаючи ракети класу «повітря-земля» з вдосконаленою боєголовкою; 5. що Китай врахував досвід останніх бойових кампаній на Балканах і у Ірані і усвідомив, як багато важить від розвитку ВМС, тобто від здатності авіаносної групи морського базування вийти на ударну позицію ( як у Іраку) і випустити ракети по цілях у глибині країни;
6. щоКитай попереджає про можливість ним застосування ядерної зброї проти США, якщо вони втрутяться в їхній внутрішній конфлікт з Тайванем;
7. За свідченням експертів Пентагону, у військових колах Китаю різко негативно поставились до агресії США в Іраку, яка продемонструвала беззастережну перевагу Америки у військово-технологічному плані. Ефективні безконтактні бойові дії США під час операції «Буря у пустелі», які можна назвати «революцією у воєнній сфері», стимулювали внутрішні дебати в Народно-визвольній армії Китаю про наслідки «революції у воєнній справі» (нинішня китайська армія за структурою, технічною оснащеністю і доктринальними принципами нагадує розгромлену саддамівську армію). Керівництвом КНР визначено заходи: необхідність якісного підвищення управління, контролю, комунікації, комп'ютеризації, отримання надійних розвідданих, розвиток засобів і можливостей ведення інформаційної війни, вдосконалення засобів ПРО, високоточної зброї і воєнної логістики. Не дивно, що витрати на армію у КНР зросли майже у шість разів за період 2000 по 2006 рік - з 14 млрд. до 81 млрд. дол..
Так само необхідно наголосити, що США не налаштовані апріорі на конфронтацію з Китаєм. Багато залежатиме, на думку американців, від самих китайців, якщо вони прозоро пояснюватимуть необхідність нарощування своєї військової потуги, витрати, доктрини, мету військових навчань тощо.
Разом з тим, американське керівництво поводиться досить обережно стосовно Китаю, не допускаючи прямого чи побічного зіткнення інтересів. І США і Китай прекрасно розуміють ціну військового конфлікту між ними. Серед причин цього можна назвати наявність у Китаю ядерної зброї, значної сухопутної армії (понад 1 млн. осіб). Рівень політичного впливу Китаю на світовій арені надто малий, щоб він спеціально загострював стосунки з такою державою, як США.
Але найважливіше у такій поведінці США щодо КНР полягає насамперед в економічних інтересах. США не можуть пожертвувати таким економічним партнером заради збереження всіх своїх політичних інтересів. У 2001 році товарообіг між обома країнами становив 116 млрд. дол., прямі американські інвестиції в Китай на цей же рік дорівнюють 26 млрд. дол.; на початок 1990-х років Китай стабільно 4-е місце серед експортерів товарів в США. Імпорт США з КНР в 1999 році становив 75 млрд. дол.., а експорт з США в Китай - 15 млрд.дол., тобто США мав дефіцит у торгівлі з КНР у 60 млрд. дол.. На Китай припадає 7,8% американського імпорту і понад 2% експорту. Незважаючи на ці цифри, все ж Китай є одним з найбільших експортних ринків США, який до того ж має тенденцію до розширення. Безперечно, у сфері торгівлі у США і КНР існують проблеми. Так, американську керівництво звинувачує Китай в демпінговій політиці. Штати втрачають робочі місця для американців у результаті напливу дешевого китайського імпорту. Незважаючи на це, у 2000 році в США після тривалих суперечок був все-таки прийнятий закон про надання Китаю режиму нормальних торговельних відносин.
Нині, у 2010 році, знову прогнозують повномасштабну торговельну війну США і КНР. Америка звинувачує Піднебесну, що та штучно занижує вартість своєї національної валюти - юаня, щоб таким нехитрим способом сприяти власним експортерам (лише у червні 2007 року американський торговельний дефіцит з Китаєм становив майже 27 млрд. дол.). Китай не залишається у боргу і погрожує Вашингтону: якщо він запровадить санкції, щоб Пекін підняв вартість юаня, то Китай почне розпродажу американських державних боргових зобов'язань. Погрози Пекіна китайські ЗМІ вже охрестили «китайським ядерним варіантом», а Вашингтоні - «борговим тероризмом». Річ у тому, що станом на березнь 2010 рік Китай володіє валютними резервами у розмірі понад 2 трлн.дол. США і майже 1 трлн. дол. - у вигляді американських державних боргових зобов'язань ( нагадаємо, що загальні боргові зобов'язання американської економіки з урахуванням корпоративних боргів становить 31 трлн. дол. або 230% ВВП; державний борг США станом на березень 2009 року дорівнював 11 трлн. дол. або 77% ВВП).
Якщо китайці реалізують свою погрозу і швидко розпродадуть фінансові зобов'язання Америки, то долар, який і нині перебуває на спаді, перетвориться на зовсім безвартісну валюту. Щоправда, подібні дії Китаю маловірогідні, оскільки наслідки будуть несприятливими для нього: 1. економічна криза у США загальмує продаж китайських товарів на американському ринку; 2. падіння долара зменшить вартість американських зобов'язань, якими володіють китайці.
Сподівання, що фінансово-економічна криза 2008-2009 років сповільнить темпи розвитку КНР не справдились. Більше того, ця криза дала Пекіну новий шанс. Річ у тім, що під час кризи країни світу продемонстрували неспроможність діяти спільно у подоланні спільних загроз, котрі, як у випадку з фінансовою кризою, позначилися на чималій частині всього людства. Китай, де проживає його шоста частина, вирішив діяти самостійно, вважаючи, що чекати, коли за ним підтягнуться інші, означає загибель для країни. У міру поглиблення кризи, китайська влада чіткіше почала усвідомлювати площини, у яких містяться національні інтереси країни, і напрями, з яких виходять або потенційно можуть виходити загрози. Так, орієнтований на експорт китайський виробничий сектор виввився найбільш незахищеним перед кризовими явищами через падіння світового споживання , насамперед у США. В цих умовах китайці за короткий термін переорієнтували частину свого експорту на нові ринки, а надлишки т овару, що не пішов за кордон, спрямували на внутрішній ринок. Цим розв'язали проблему стимулювання внутрішнього споживання з метою збереження високих темпів економічного зростання.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
