Політика США в Азійському регіоні
План
1. Азійський вектор зовнішньої політики США. Фактори впливу на формування американської політики в Азії
2. Конфліктно-проблемні питання у стосунках США і КНР: історія і сучасність
3. Американо-японські відносини
4. Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану
Головним фактором, який визначає напрямки політики США в різних регіонах Азії на рубежі XX - початку XXI століття, є відчуття незаперечної могутності та відсутність конкурента. Традиційний суперник часів «холодної війни» (СРСР) зник, Свропейський Союз не має амбіцій, ні сил для активної політики в Азії. Натомість США мобілізувались й активізувались після терактів 11 вересня 2001 року: домоглись легкої перемоги у війни у Перській затоці на початку 1990-х років, бомбардування Сербії також не зустріло серйозної протидії у світі, до того ж під час операції на Балканах США не втратили жодної людини. Економіка країни наприкінці 1990-х років стрімко зростала, біржеві індекси били всі рекорди. США досягли апогею своєї могутності.
Іншим формуючим фактором політики США як у світі, так і Азії, стало усвідомлення ними своєї вразливості. Провідну роль у цьому зіграли терористичні атаки на американські міста у 2001 році. Технологічна революція у поширенні інформації і у комунікаціях, а також глобальна тенденція приватизації цих сфер перерозподілила ролі у світовій політиці - від великих до більш менших країн і від держави до приватних осіб. Цей перерозподіл можливостей впливу на міжнародну політику торкнувся у першу чергу невеликих держав, неурядових організацій (НУО), а інколи і приватних осіб наносити шкоду великим державам і всій системі міжнародної безпеки. У світовій політиці розвивається явище, яке можна назвати «приватизацією права на застосування сили», або, за висловом Дж.Ная, «приватизація війни».
Третім фактором стало відчуття американцями своєї винятковості і, як це не парадоксально, самотності у світі. ООН є все менш ефективною організацією і є затісною для єдиної наддержави. Союзники в Свропі і Азії мало що можуть запропонувати у якості допомоги військово-політичній машині США. До того ж їхнє бачення сучасного світопорядку розходиться з американським. Нові регіональні держави поки що не виглядають в очах США рівними та гідними партнерами.
Четвертим фактором, який впливає на формування зовнішньополітичної діяльності США в Азії, є інтенсивна ідеологізація їхньої зовнішньої політики. Йдеться про американський месіанізм, який фактично з'явився з часу появи США на міжнародній арені, він мав місце під час «холодної війни» і особливо набрав сили з початком 1990-х років. З приходом до влади Б.Клінтона американці остаточно утвердились в тому, що розповсюдження ідеалів свободи і демократії у світі - найкращий гарантія захисту різноаспектних американських інтересів, у тому числі і інтересів національної безпеки.
Необхідно виділити ще один фактор, який дав адміністрації Буша більшу свободу у визначенні американської зовнішньої політики. Йдеться про втрату пересічними американцями наприкінці 1990-х років інтересу до зовнішньополітичної проблематики. Про це свідчать опитування громадської думки. Прикладом цього твердження може слугувати і те, що упродовж 1990- 2000 років провідні американські телекомпанії на дві третини скоротили свою кореспондентську мережу за кордоном. Інша тенденція, яка окреслилась в американському суспільстві, стосується його зростаючої зверхності. Все більше американців мають непохитну впевненість у всемогутності і невразливості своєї країни і тому, з їхньої точки зору, співпраця з іншими країнами не є вкрай важливою.
Світоглядні основи і пріоритети політики США в Азії. Американське бачення сучасного світу значною мірою базується на теоретичних концепціях світової конфліктності (так звані алармістські концепції), яка наступила після завершення «холодної війни», висунутими американськими експертами, політологами і соціологами. Найбільш впливові моделі конфліктності були розроблені такими відомими вченими, як Ф. Фукуяма, С. Хантінгтон, Т.Фрідмен, П.Кеннеді, Р.Каплан та іншими.
Ф.Фукуяма у своїй теорії «кінця історії» вважає, що з розпадом СРСР завершився один період історії, для якого було характерним існування тоталітарних держав, і розпочався новий, політичною вершиною якого є перехід держав до ліберально-демократичного устрою, характерного для країн сучасного Заходу. Джерелом конфліктності у нову епоху, за Фукуямою, буде протистояння «історичних» країн (ті, які ще йдуть по шляху історичного розвитку) і «пості сторичних» (ліберальних демократій). Американський вчений вважає, що з переходом всіх країн до ліберальних демократій припиниться конфліктність у світі.
В основі концепції «зіткнення цивілізацій», запропонованій С.Хантінгтоном, лежить визнання того, що сучасний світ не є єдиним і універсальним, а, навпаки, складається з декількох чітко окреслених цивілізацій. Лінії, які розділяють ці цивілізації, є, за С. Хантінгтоном, основними лініями конфліктів.
За Т.Фрідменом, основне джерело конфліктності у сучасному світі полягає у зіткненні інтересів тих країн, які скористались плодами глобалізації, і тими, які залишились на узбіччі сучасного технологічного розвитку. Він вважає, що конфлікти будуть відбуватись між «швидким» (постіндустріальним) світом і «повільним» світом.
П.Кеннеді і Р.Каплан запропонували теорію анархії, яка незабаром, на їхню думку, може охопити чимало країн Півдня, де існують неефективні державні моделі і відсутні умови для економічного розвитку. На їхню думку, основна лінія розколу сучасного світу проходить між бідним Півднем, який до того ж втрачає керованість, і багатою і самовдоволеною Північчю («золотим мільярдом»).
США, виходячи з цих теорій, вважають, що конфліктний потенціал Азії зростатиме і їм необхідно бути готовими до розв'язання найрізноманітніших проблем, незважаючи на те, що Азійський континент віддалений від американського.
Взагалі американці сповідують манихейське розуміння природи формування міжнародних відносин, тобто як результату протистояння двох абсолютів - сил зла і добра (Р.Рейган - СРСР-«імперія зла»; Дж.Буш- молодший - «вісь зла» (Ірак, Іран, Північна Корея).Так само на протязі десятиріч у США існує дві школи вивчення міжнародних відносин. Одна із них ліберальна, яка постулює систему міжнародних відносин як похідну від внутрішнього устрою держави. Яскравим прикладом цього підходу може слугувати вислів Б.Клінтона про те, що «демократії не воюють одна з одною» і звідси концепція його зовнішньополітичної діяльності « розширення і залучення до демократії».
Інша школа - реалістична, яка джерело міжнародної стабільності вбачає насамперед у у балансі сил і легітимності гравців на міжнародній арені (прикладом може слугувати зовнішня політика Ніксона-Кіссінджера).
На ставленні США до азійських країн типу Ірану позначається неприйняття ними «нецивілізованої», як вважають американці, поведінки таких країн, які не дотримуються загальноприйнятих правил гри. Головне, що викликає відторгнення з боку США, це девіантна поведінка країн, які попали до категорії «проблемних». В одному випадку це може бути побудова ісламської держави в Ірані, в іншому - спроби Іраку змінити нафтовий статус-кво у Перській затоці. Типова реакція США на такі випадки зводилась до того, що поведінки таких держав повинна бути змінена і повернена у русло «загальноприйнятої», тобто прийнятної для США, практики.
У списку зовнішньополітичних пріоритетів США Азія займає друге місце після Європи, випередивши таким чином і Латинську Америку і Африку. Щоправда, термін «Азія» американці тлумачать по - своєму, їхнє бачення різниться від класичного географічного поділу. Під «Азією» американські політики розуміють насамперед Північно-Східну Азію, в центрі якої лежить американо-японський союз, американо-китайські відносини і конфлікт довкола Тайваню. До Близького Сходу США залучають не тільки власне Близький Схід, але й частину Середнього Сходу (Іран, Афганістан), частину Південної Азії (Пакистан) і частину Африки (Магриб, Судан). Центральна Азія, на їхню думку, включає не тільки колишню радянську Середню Азію, але і Монголію. Скажімо Перську затоку американці, як правило, виділяють в окремий геополітичний регіон зі своєю проблематикою. Південна Азія традиційно володіє порівняно нижчим пріоритетом в американській політиці на азійському напрямку. Але сьогодні цей регіон привертає більш активну увагу США з трьох причин: через протистояння Індії та Пакистану і наявність у ньому ядерного фактору; через використання Пакистану як союзника у боротьбі проти талібів в Афганістані і пошуку Усами бен Ладена; через активізацію співпраці з Індією як одного із важливих союзників.
Регіональні пріоритети американської зовнішньої політики в Азії час від часу змінюються. Так, у 1990-х роках найважливішою для США була тайванська проблема; після ядерних випробувань в Індії і Пакистані у 1998 році цей регіон на деякий час став головним для США. Інший приклад. Після початку війни проти Іраку у 2003 році, розгортання партизанської війни та критики Білого дому проблема ядерної програми КНДР відійшла на другий план.
Проте всі напрямки американської політики в Азії необхідно розглядати комплексно, оскільки Штати застосовують єдину стратегію. У період діяльності першої адміністрації Буша ця стратегія називалась як «стримування проблемних країн», пізніше вона була розширена і поглиблена і стала базуватись на ідеях розповсюдження в Азії свободи і демократії.
«Проблемні країни»- термін, запроваджений адміністрацією Буша у 2001-2002 роках для визначення країн «третього світу», які своїми діями або бездіяльністю створюють загрозу безпеці глобальним інтересам США. До «проблемних» відносяться як країни з репресивними режимами, які проводять антиамериканську політику і прагнуть отримати доступ до зброї масового знищення, насамперед ядерної, так і «країни-банкроти», які втратили керованість через розвал державного апарату чи громадянських війн, в деяких випадках і нові ядерні держави, особливо ті, що втягнуті в регіональні конфлікти і де існує можливість застосування ядерної зброї. Саме така ситуація неодноразово виникала в Південній Азії між новими регіональними державами.
Відносини США - КНР: боротьба за лідерство. Обговорення китайського фактору і проблеми інтеграції КНР у планетарну систему відносин як гравця глобального чи регіонального масштабу — важлива складова світової сучасної дискусії щодо лідерства. Наукова спільнота розділилася на прихильників однополярного світу і багатополярного ( мається на увазі, якщо не зараз світ багатополярний, то у майбутньому він таким стане). Мало хто сьогодні заперечує домінуючу роль США, як і їхній наддержавний статус. Враховуючи наявність нині єдиної наддержави, є всі підстави стверджувати , що на даному етапі існую якась перехідна система міжнародних відносин, яку можна умовно назвати «несиметричною багатополярністю», «плюралістичною монополярністю». Рано чи пізно повинно відбутися «вирівнювання» системи з урахуванням бурхливого, передовсім економічного, розвитку АТР і нового етапу розвитку Європи.
Китай не вписується в ієрархію монополярності сучасних міжнародних відносин і навряд чи погодиться на роль другого плану, придатка чи, тим більше, сателіта групи найрозвиненіших країн світу. Китай має всі параметри, які характерні для лідера: територія, населення, вигідне географічне розташування, ядерний статус, обсяг ВВП у 2004 році становив 7,2 трлн. дол., що відповідало приблизно 5600 дол. на душу населення (для порівняння: США - 11,7 трлн. дол.. і 40600 дол. відповідно). За доходами на душу населення Китай перебуває приблизно на 100 місці. Його вплив на світову фінансову і валютну систему залишається відносно обмеженим.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14
