Прийнято вважати, що центральні райони лежать переважно на території північних країн ЄС, у той час як периферійні, аграрні й аграрно-індустріальні, райони найбільш характерні для південних країн ЄС - Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Такий розподіл на центральну північ і периферійний південь досить умовно. По-перше, більш дрібні центральні райони розташовуються на території південних країн і навпаки. По-друге, останнє розширення союзу за рахунок Фінляндії й Швеції обумовило появу в північних країнах віддалених периферійних районів, хоча це периферійність іншого роду, пов'язана не з аграрною спеціалізацією, а з їхньою орієнтацією на використання природних ресурсів. У цей час на території Західної Європи зоною, займаною центральними районами, можна вважати смугу між двома найважливішими транспортними магістралями: Глазго - Манчестер - Лондон - Париж - Ліон - Марсель і Ранстад/Холланд - Рейн/Рур - Цюріх - Рим - Неаполь. Тут в основному зосереджені райони, очолювані найбільшими міськими центрами або містами столичного типу, хоча присутні й невеликі ареали, займані внутрішньою периферією. Центральні райони відрізняє високий рівень доходу на душу населення, поліфункціональність і динамічність розвитку, виражений акцент на інноваційні сфери діяльності й стикування внутрішніх зв'язків із зовнішніми й міжнародними. Центральні райони виділяє й підвищена й постійно зростаюча частка зайнятих у невиробничій сфері. Центральні райони центральні ще й у тому розумінні, що саме тут приймаються рішення, що стосуються інших територій. Для периферійних районів, навпроти, характерний відносно низький доход на душу населення, високий рівень безробіття й висока частка зайнятих у сільському господарстві, низька частка населення з вищим утворенням. Наявність цих характеристик є свідоцтво низької здатності до освоєння інновацій і стійкому росту. Периферійні райони залежать від зовнішніх центрів прийняття рішень, на їхній території мало штаб-квартир фірм й, навпроти, багато філій. Ці характеристики дозволили ЄС розробити індекс периферійності. Так, райони, що лежать поза центром ЄС, це ті, чий валовий внутрішній продукт на душу населення становить менш 70% середнього по союзі. Ці периферійні райони можна розділити на дві групи. Ірландія й більшість районів Іспанії й Італії близькі до оцінки 70%. З іншого боку, у Греції й майже всіх районах Португалії рівень ВВП на душу населення не перевищує 50% від середнього по ЄС. При аналізі периферійних районів ЄС мова майже завжди йде про неадекватну застарілу інфраструктуру, як транспортної, так і комунікаційної [16, с. 209-211].
Тим часом відстань у часі може ставити проблеми більш серйозні, ніж відстань у кілометрах. На території ЄС присутні райони, де проблема неадекватної інфраструктури, проблема доступу в ці райони стоїть особливо гостро. Це грецькі острови, західні райони Ірландії, райони Півдня Італії.
В 80-і роки XX сторіччя в розвинених країнах Західної Європи почалася фундаментальна трансформація економічної організації суспільства - від індустріального суспільства до інформаційного. Територіальний аспект цієї трансформації в районах накладається на процеси, викликані інтеграцією.
Можна виділити три основних процеси регіональної економічної перебудови в 80-і - 90-і роки XX в.: деіндустриалізація, реіндустріалізація й тертіаризація (швидкий розвиток туризму й рекреації, а також самих різних видів послуг). Процес деіндустриалізації охоплює в основному старопромислові райони ЄС і проявляється в значному скороченні зайнятості в традиційних галузях обробної промисловості в результаті скорочення попиту, жорсткості конкуренції й впровадження нових технологій. Реіндустріалізація - процес більше різнобічний, що включає створення нових дрібних фірм у непромислових районах "сонячного поясу", зростання зайнятості в наукомістких галузях, впровадження нових технологій у промисловість, приплив іноземних інвестицій - насамперед зі США і Японії - на ринки ЄС. Ці процеси розвиваються почасти в районах зосередження традиційних галузей промисловості через розвиток малих і середніх підприємств (МСП), як правило, там, де ці галузі вже організовані в МСП. В основному ж реіндустріалізація охоплює так називані нові індустріальні райони [15, с. 6].
80-і роки ХХ ст. характеризувалися збільшенням нових індустріальних регіонів, розташованих в "сонячному поясі", на деякій відстані від традиційних промислових центрів. Це, насамперед, Блакитний берег і Лангедок-Руссільон у Франції, Баварія й Баден-Вюртемберг у Німеччині, Східна Англія. Сюди мігрували високооплачувані кваліфіковані фахівці і їхні родини, притягнуті, насамперед гарними екологічними умовами. Сама по собі міграція -результат розширення ступенів свободи при виборі місця проживання через зростання реальних доходів, рівня забезпеченості особистим транспортом і поліпшення інфраструктури [15, с. 7].
Розвиток нових технологій у промисловості й секторі послуг - ще один важливий компонент у процесі створення нових індустріальних просторів у Європі, у районах високої якості життя. На території ЄС можна виділити два типи екологічно престижних районів: менш індустріалізовані райони "сонячного" й "лижного" поясів -французька Рив'єра, Монпелье, Гренобль, Кембріджшир. Ці райони характеризуються в основному розосередженим розселенням; деякі зовнішні зони центральних районів або столиць - до півдня від Парижа, до півночі від Мілана, на захід від Лондона. Це райони зосередження компаній, що працюють у сфері НІОКР.
Перераховані вище складності (а вони величезні) проте не можуть стати підставою для відмови від проведення РП, що прекрасно демонструють підсумки РП ЄС. Правда, динаміку міжрегіональних диспропорцій у ЄС не можна порівнювати однозначно, оскільки результати залежать від тих типів регіонів, по яких проводяться дослідження: тобто завжди виявляються типи регіонів, по яких відбувається конвергенція, і навпроти, регіони розбіжні. У самому ж загальному вигляді можна констатувати, що РП вдавалося й вдається тримати диспропорції приблизно на одному рівні, не даючи їм «розповзатися». Здавалося б, результат не дуже втішливий, однак при подібного роду оцінках завжди варто задаватися питанням: а що було б без заходів РП?
Зміна підходу до РП відчувається насамперед у різкому збільшенні виділення фінансових коштів (у цей час витрати на проведення РП у бюджеті Союзу поступаються лише витратам на проведення загальної сільськогосподарської політики); диверсифікованості форм і методів РП; спроби ЄС зайнятися «профілактикою», тобто вже на етапі вироблення рішень взяти до уваги їхній вплив на регіональний розвиток.
Який же досвід в області проведення комунітарної РП може виявитися корисним? Я бачу принаймні п'ять основних напрямків.
Перше. На досвіді ЄС Україна може оцінити переваги й недоліки того або іншого концептуального підходу до сутності регіонального розвитку. Очевидно, що найбільш оптимальним для сьогоднішньої України був би підхід стимулювання внутрішнього потенціалу регіонів, до якого ЄС перейшов після криз 70-80-х років. До цього превалював перерозподільний підхід, коли РП тісно замикалася із цілями соціальної політики.
Однак тут Україна виявляється в деякій «пастці». З одного боку, перерозподільний підхід країна явно не може собі дозволити, підхід стимулювання внутрішнього потенціалу набагато ефективніше. Але з іншого боку, специфічні українські умови й українська історія (відсутність традицій проведення повноцінної регіональної політики) об'єктивно ведуть до того, що завдання РП замикаються із завданнями соціальної політики настільки тісно, що перша стає як би територіальним розворотом другої.
Друге. Тексти ЄС, присвячені РП, дозволяють одержати прекрасне подання про понятійний апарат, яким Союз користується в цій області. Взагалі питання про дефініції представляється вкрай актуальним для України - без його рішення навряд чи можливо подальший розвиток РП. На сьогоднішній день ситуація, на жаль, така, що практично кожен пишучий або мовець про РП, має на увазі якесь своє визначення, не завжди зрозуміле навіть самому авторові. Зараз в Україні «ходить» щонайменше 8 визначень регіональної політики. Таким чином, необхідно терміново виробити домовленість із цього приводу.
Третє. Визначення принципів і пріоритетів РП. Можливо, принципи РП, якими керується ЄС, не зовсім годяться для України, однак ключовий момент у цьому випадку укладається в тім, що ці чітких й однакові для всіх регіонів принципи обов'язково повинні існувати й неухильно дотримуватися. В Україні ж сьогодні коштів виділяються залежно від близькості того або іншого регіону до «верхів», що просто неприпустимо.
Четверте. Нарешті, важливим моментом є вивчення українського регіонального розвитку, українських регіонів, і наступне опублікування цих результатів. Дані регіональних досліджень довгий час уважалися секретними, сьогодні ж невивченість регіональних проблем веде до того, що ми просто не знаємо як треба, що відбувається в країні на рівні регіонів, не говорячи вже про місцевий рівень.
Суперечки про те, якими повинні бути основні принципи регіональної політики України, йдуть досить давно й, мабуть, тут дотепер залишається досить велика кількість невирішених питань, може бути, їх навіть більше, ніж вирішених. Проміжним підсумком дискусій про те, яким державою повинна бути Україна - унітарн або федеративним - стало прийняття Конституції, у якій був визначено унітарний устрій держави (правда, деяким протиріччям із цим положенням є наявність Кримської автономії).
Сьогодні сутність проблеми визначається тим, що повинна бути сформована чітка модель взаємин центральної влади й регіональних эліт і знайдені шляхи для її реального функціонування.
РОЗДІЛ 2. СЬОМА РАМКОВА ПРОГРАМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Тематика сьомої рамкової програми
Сьома рамкова програма Євросоюзу присвячена дослідженням, технологічному розвитку й демонстраційній діяльності в 2007- 2013 р.
Знання становлять ядро порядку денного лісабонської конференції й фундамент всіх її елементів. Дослідження й технології, разом з освітою й інноваціями, становлять компоненти "трикутника знань".
Для того, щоб перетворитися в "найбільш динамічну й конкурентноздатну, засновану на знаннях економіку у світі", що має на увазі "європейська модель", Європа повинна збільшити внесок у свої дослідження до 3% європейського валового доходу й поліпшити використання можливостей в області передачі (трансформування) наукових результатів у нові продукти, процеси й послуги. Разом із країнами-членами й у тісній кооперації з ними Євросоюз повинен мобілізувати свої правові й фінансові кошти для досягнення цієї цілі, починаючи з досліджень по Рамковій Програмі.
При підготовці дійсних пропозицій Комісія враховувала результати численних опитувань і консультацій з організаціями Євросоюзу, у першу чергу Європарламентом, і організаціями країн-членів співтовариства, а також представниками наукових кіл, промисловості й всіх виконавців дослідницьких робіт у Європі. Ураховувалися також оцінки імпакт-фактора, що визначались як основними учасниками досліджень, так і незалежними експертами.
Сьома рамкова програма, хоча і є продовженням попередніх програм, повинна стати по своєму змісті, структурі, характеру впровадження й способам управління ключовим елементом здійснення лісабонської стратегії. Важливою особливістю програми є значне спрощення в схемах фінансування, оформленні й забезпеченні виконання робіт.
Сьома рамкова програма складається із чотирьох програм, що відповідають основних складових європейських досліджень:
1. Кооперація. Підтримка всіх видів досліджень, виконуваних міжнаціональними колективами європейських країн, а також співробітництво між ЄС і країнами, що розвиваються.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
