Перший етап: 30-і р.р. 20 століття. Прийняття перших програм допомоги окремими старопромисловим і слаборозвиненим територіям, необхідність яких визначалася наслідками кризи 1929-1933 р.р. Тоді регіональні заходи були широко розгорнуті тільки у двох державах Великобританії й США, де спад виробництва торкнувся сфери зосередження традиційних галузей і слаборозвинені аграрні райони [19, с. 6].
Другий етап: 40-50-і р.р. 20 ст. У цей час розширюється коло країн, що практикують регіональні заходи. Чергова економічна криза (післявоєнна) знову призвела до спаду в традиційних галузях промисловості й загостренню соціально-економічних проблем в Ельзасі, Лотарингії й Північному районі Франції, Південної Бельгії, Рурі й Саарі у ФРН, Нової Англії й Середньо-Атлантичних штатів у США, ряді районів на півночі й заході Великобританії.
Третій етап: 60-і початок 70-х р. 20 ст. У цей період формується цілісна система регіональної політики країн Заходу. Відбулося затвердження системи регіонального програмування, удосконалюється інструментарій регіональної політики. Поряд з історично першим напрямком регіональної політики, пов'язаним з розвитком проблемних регіонів, починають провадитися заходи щодо розвантаження найбільших міських агломерацій. Збільшення асигнувань на регіональні програми стало можливим завдяки стійким темпам економічного росту.
Четвертий етап: середина 70-х років 1993 р. (рік підписання Маастрихтських угод). Для цього періоду характерна дія двох разнонаправлених тенденцій. З однієї сторони підписання Маастрихтських угод давало потужний імпульс для проведення принципово нової наднаціональної політики з регулювання регіонального розвитку в рамках ЄС. З іншої сторони активізується діяльність місцевих органів влади, спрямована на реалізацію специфічних цілей розвитку місцевих співтовариств, що знаходить своє формальне відбиття в прийнятої ЄС в 1990 р. Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Цей етап розвитку регіональної політики проходив на тлі нової економічної кризи, що охватили країни Заходу після 1974 р. Внаслідок ослаблення інвестиційної діяльності трохи звузився інструментарій регіональної політики, що, однак не змогло зупинити розвиток системи регіонального програмування й у якомусь ступені стимулювало виділення двох вищезгаданих нових напрямків. Так, інтерес до наднаціональної політики багато в чому був пов'язаний із зусиллям макроекономічного компонента в державному антикризовому регулюванні. Умови кризи, у свою чергу, стимулювали збільшення розривів у рівнях соціально-економічного розвитку країн ЄС [19, с. 8-9].
Активізація як специфічного напрямку муніципальної політики, обумовлена прискореними темпами передачі на муніципальний рівень не тільки прав, але й обов'язків, раніше покладених на центральні й регіональні органи влади. При цьому переміщення повноважень найчастіше не підкріплювалося переміщенням на муніципальний рівень адекватних джерел доходів.
П'ятий етап: з 1993 р. по теперішній час. Підписання Маастрихтських угод відкрило дорогу до перетворення Європи національних держав у Європу регіонів. І хоча ці ідеї переважно реалізуються співтовариства, у випадку їхнього успіху, вони знаменують принципово новий рубіж у розвитку регіональної політики в цілому [1, с. 4].
Позитивний і негативний досвід реалізації регіональної політики.
Таким чином, еволюція регіональної політики на Заході в цілому йшла в загальному руслі трансформації ролі контрактної держави в сучасній ринковій економіці. Факторами, що зм'якшують неминучі протиріччя між різнорівневими владними структурами стали специфікація й захист Федеральним Центром прав власності, що виникають на регіональному й місцевому рівні управління, що у свою чергу спирається на чітку специфікацію повноважень у сфері забезпечення населення чистими суспільними й локальними суспільними благами, а також закріплення за територіальними органами влади джерел доходу, достатніх для виконання їхніх повноважень. Важливу роль у підвищенні ефективності роботи різнорівневих органів управління зіграла інституціоналізація норм і правил поведінки, що складаються в процесі їхніх постійних взаємодій. Зокрема в окремі напрямки юридичних наук виділилися муніципальне й регіональне право.
Разом з тим необхідно відзначити, що незважаючи на розширення самостійності територіальних органів влади, кінцеві результати реалізованих заходів у значній мірі визначалися збереженням і розвитком ролі, що конституює, Центр, що виступає гарантом дотримання прав як населення окремих територіальних утворень, так і суспільства в цілому.
Безумовно, діяльність держави в сфері регіональної політики не є апріорно ефективною. До найбільше що часто зустрічаються в цій сфері провалам держави можна віднести:
¾ невідповідність між обсягом закріплених повноважень і джерелами їхнього фінансування для органів влади різних рівнів;
¾ недосконалість критеріїв оцінки ефективності діяльності федеральних, регіональних і місцевих органів влади;
¾ імовірність досягнення результатів, відмінних від поставлених (наприклад, у чинність асиметричності інформації відносно особливостей соціально-економічного розвитку окремих територій країни або навпроти, маніпулюванні на регіональному й місцевому рівнях при виконанні приписань Федерального Центра);
¾ нерівномірний розподіл ресурсів (наприклад, при відсутності або неефективності систем міжбюджетних відносин) [7, с. 98].
Однак рівноцінних субститутів державі в цій сфері поки не існує й подальший розвиток регіональної політики держав з ринковою економікою, мабуть, буде йти в напрямку вдосконалювання вже досягнутих результатів.
1.3 Регіональна політика Європейського Союзу
Історію розвитку регіональної політики Європейського Співтовариства можна розділити на два періоди.
Перший період з 1975 по 1988 р., коли політика Співтовариства базувалася на системі квот спільного фінансування регіональної політики країн-членів. Незважаючи на прийняті зобов'язання проводити регіональну політику, зафіксовані в Римському Договорі, перший специфічний інструмент регіональної політики - Європейський фонд регіонального розвитку - був створений лише в 1975 році після приєднання до Співтовариства З'єднаного Королівства й Данії [7, с. 102].
До кінця 80-х років асигнування ЄС в області регіональної політики використовувалися для фінансування заходів і регіонів, обумовлених національними урядами. Зі збільшенням європейської інтеграції - прийняття Єдиного Європейського Закону й приєднання до Співтовариства Іспанії й Португалії - зростала потреба в більш активних і скоординованих діях, спрямованих на ліквідацію регіональної нерівності. У зв'язку із цим в 1988 році була проведена корінна реформа регіональної політики Співтовариства, що фактично з'явилося початком проведення самостійної й ефективної регіональної політики на рівні ЄС.
Реформа вимагала перегляд составу й способів застосування “інструментів структурної політики” країнами ЄС, спрямованих на регіональний розвиток, забезпечення зайнятості, навчання, а також на розвиток сільськогосподарських районів. Це також привело до істотного збільшення бюджетних асигнувань Структурного Фонду, які зросли вдвічі за період з 1987 по 1993 рік. Після підписання договору Maastricht Treaty, що передував утворенню економічного союзу й створенню єдиної грошової системи, в 1993 році був початий новий перегляд регіональної політики ЄС із метою її наближення до потреб двох скандинавських країн (Швеції й Фінляндії), що приєдналися до ЄС, і забезпечення додатковій підтримці рибальству. Бюджетні ресурси були знову збільшені. До кінця 90-х років на частку “структурної” діяльності ЄС доводилося більше 35% витрат - близько 27,4 млрд. екю в 1999 році - у порівнянні з 7 млрд. екю, або 19% бюджету, в 1987 році [12, с. 14].
Цілі й принципи регіональної політики.
Із часу підписання Римського Договору в 1957 році ЄС прагне скоротити регіональна нерівність. Ця ціль, підтверджена в Договорі про Утворення Європейського Союзу, підписаному в Maastricht в 1991 році, укладається в зменшенні нерівності в рівнях розвитку найбільш розвинених і найбільш відсталих регіонів.
За минулі 25 років доцільність проведеної ЄС регіональної політики неодноразово одержувала підтвердження: соціальна рівність - неприйнятність великого розриву з погляду рівня доходів і зайнятості; продуктивність - здатність ЄС направляти допомогу в найбільш слаборозвинені райони, залучаючи в такий спосіб ресурси, які раніше залишалися невикористаними; ефективність - роль ЄС у координуванні політики, що проводиться ЄС і країнами-членами в інтересах регіонального розвитку; а також інтереси європейської інтеграції - запобігання можливості того, що регіональна або соціальна нерівність поставить під погрозу подальший розвиток процесів інтеграції в Європі. Починаючи із середини 80-х років, цей акцент на інтересах європейської інтеграції як обґрунтування проведеної політики став особливо очевидний. На додаток до більш тісного політичного й економічного союзу, “економічна й соціальна згуртованість” була проголошена в якості однієї із задач, що стоять перед Співтовариством. “Згуртованість” визначалася як економічне забезпечення досить високого рівня доходів, конкурентноздатності й зайнятості, а також соціальна солідарність, що досягає шляхом зменшення нерівності в плані забезпечення зайнятості, соціальних можливостей і ліквідації вбогості [11].
Після реформи Структурних Фондів в 1988 році, їхня діяльність стала базуватися на декількох ключових принципах:
¾ концентрація ресурсів у найбільш нужденних регіонах і групах регіонів - і особливо в регіонах, що ставляться до так називаної Цілі 1 (структурно відсталі регіони). Сюди ж входять і регіони, що ставляться до Цілі 2 ( щоприходять у занепад промислові регіони), Цілі 5 (сільські райони) або Цілі 6 (райони з низькою щільністю населення);
¾ фінансування розглядається скоріше як довгострокова програма, а не як одноразовий проект;
¾ політика здійснюється шляхом установлення відносин партнерства між Європейською Комісією, національним урядом і місцевою й регіональною владою;
¾ принцип додатковості, коли фінансування на рівні ЄС доповнює, а не заміняє собою ресурси, ассигнуємі на ці цілі на національному рівні;
¾ принцип субсидіарності, при якому управління ресурсами здійснюється на самому нижньому залежно від ситуації адміністративному рівні - регіональному, національному або європейському [12, с. 16].
Крім того, істотна увага приділяється контролю й оцінці, що дозволяє забезпечувати ефективне використання фондів.
Регіональна політика побудована на принципах солідарності й спрямована на економічний розвиток найбільш відстаючих регіонів країн Європейського Союзу.
В 2007-2013 р. загальний бюджет у розмірі 313 млрд. EUR спрямований на виконання трьох головних задач. Перша з них - конвергенція. Це найбільш значима із завдань, що отримає 78% загального, що розподіляє через структурні фонди й фонд вирівнювання бюджету для фінансування проектів на розвиток регіонів, у яких ВВП на душу населення становить менш 75% від середнього по ЄС [8].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
