Стратегія бізнесу – це образ дій, що обумовлює цілком визначену і відносно стійку лінію поводження виробничо-комерційної організації на досить тривалому історичному інтервалі. Такий образ дій складається в рамках визначеної системи принципів, правил і пріоритетів, що обумовлюють обставини місця (де), часу (коли), причини (чому), способу (як) і мети (для чого) дії [9, c. 102].
Зіштовхуючись з будь-якою ситуацією, що вимагає ухвалення рішення, менеджер насамперед розглядає її через призму тієї системи принципів, правил і пріоритетів, що діють у його організації. Це допомагає йому діяти в напрямку стратегічної лінії поводження організації, виявляючи при цьому максимум самостійності і спритності. Це дозволяє максимально спростити організаційну структуру керування, перейшовши до децентралізованої системи прийняття оперативних рішень і тим самим максимально підвищити гнучкість і стійкість усієї виробничо-комерційної системи.
Розробка системи принципів, правил і пріоритетів, що визначають образ дій виробничо-комерційної організації, складає суть стратегічного бізнес-планування.
Вибір стратегії має на увазі множинність ліній поводження виробничо-комерційної організації. Більш того, як свідчить практика стратегічного планування, набагато складніше визначити варіанти вибору, чим зробити сам вибір. Класична технологія стратегічного планування взагалі намагається не брати до уваги цю проблему, воліючи будувати свої підходи на базі емпіричних залежностей між кількісними і якісними параметрами бізнесу, з одного боку, і вимірниками ділового успіху, з іншої. Саме сумне, що при цьому за рамками проблемної області стратегічного бізнес-планування залишається системна природа будь-якої виробничо-комерційної організації, що, по-істоті, і є основним, якщо не єдиним, джерелом тієї множинності ліній поводження, що повинна знаходитися в центрі уваги аналітика в процесі стратегічного аналізу і планування.
Незважаючи на те, що системний підхід як методологія наукових досліджень має вже майже вікову історію, беручи свій початок з робіт Богданова і Людвіга фон Берталанфи, він поки ще досить рідко і на превелику силу одержує реальне практичне застосування в соціально-економічних дослідженнях, хоча майже завжди декларується. Не є виключенням у цьому змісті і теорія стратегічного бізнес-планування і керування. Проста декларація системного підходу до стратегічного планування і керування, по суті, нічого не дає, якщо основними науковими принципами при цьому залишаються експертиза й емпіризм. Не применшуючи цінності експертних знань і емпіричних висновків для прийняття стратегічних рішень, необхідно разом з тим чітко розуміти всю їхню обмеженість і суперечливість у рамках системного підходу. Вони достатні для того, щоб назвати, що може відбутися в тих чи інших умовах. Однак їх зовсім недостатньо для того, щоб пояснити, чому це відбувається, а головне, як можна на це вплинути.
Класичний підхід до стратегічного планування припускає оцінку сильних і слабких сторін підприємства тільки на основі експертних знань і емпіричних залежностей. Очевидно, що такий підхід не розкриває, та й не може розкрити причин як слабості, так і сили підприємства. Про це можна говорити тільки в рамках системного підходу, розглядаючи підприємство як відкриту систему, описуючи відповідним чином її склад, структуру, внутрішні відносини і процеси організації і процеси обміну між організацією і навколишньою її середовищем. Однак, саме в тім, як це зробити і як на основі системного підходу будувати висновки, що мають стратегічне значення для організації, і полягає сьогодні головна методологічна проблема стратегічного планування.
Не можна сформувати ані правову державу, ані ефективну економіку без забезпечення чіткого громадського господарського порядку. Ще у давнину існував вислів: «Там, де немає порядку, неможливо створити нічого путнього».
Забезпечити поєднання свободи і порядку в економіці – означає відмовитися в економічній політиці від ідеології ринкового фундаменталізму, радикального лібералізму і замінити її на ідеологію забезпечення соціально-економічного зростання шляхом розумного поєднання ринкового саморегулювання і державного регулювання. Судячи з наукової літератури і виступів державних діячів, останнім часом такого висновку дійшла більшість тих, хто причетний до вироблення економічної політики. Питання у тому, як саме можна забезпечити таке поєднання.
Для розробки стратегічних планів необхідно насамперед проаналізувати світовий досвід стратегічного планування. Уроки реформ показують, що неможливо досягти успіху і вийти на рівень європейських країн з розвиненою економікою, не маючи добре продуманої системи планування соціально-економічного розвитку країни. Передусім – планування стратегічного.
Негативне ставлення до планування – це нова ідеологічна зацикленість в економічній політиці. Потрібен прагматичний підхід. Адже, не маючи робочого плану досягнення мети, ніколи її не реалізувати. Однак найголовніше – визначити мету, оскільки якщо не знаєш, куди пливти, жоден вітер не буде попутним.
У ряді статей Конституції (ст. 85, 116, 119, 143) йдеться про необхідність планування соціально-економічного розвитку на всіх рівнях. У березні 2000 р. прийнято Закон «Про державне прогнозування та розробку програм економічного та соціального розвитку України». Це крок уперед. Але чимало питань, які стосуються забезпечення збалансованості галузевих і регіональних програм, їхньої реальної робочої ролі та реалізації, досі не вирішені. Тому неможливо стверджувати, що Україна вже має систему планування, зокрема стратегічного. Проте таке планування є в інших державах. Тому, не маючи власних справді стратегічних планів соціально-економічного розвитку, ми опиняємося у становищі, коли наша поведінка чималою мірою визначається стратегічними планами інших держав, які дбають, звісно, про власні, а не про наші інтереси.
З книги З. Бжезинського «Велика шахівниця» зрозуміло, що в американській геостратегії Україні відведено роль пішака. Це підтвердили і уроки минулого десятиліття. США не зацікавлені у сильній Україні, ні як в члені Європейського Союзу, ні як в члені СНД. І те, й інше може підвищити міць інших центрів сили, а США прагнуть бути єдиним, монопольним центром. Якщо ми хочемо вийти на рівень розвитку, досягнутий передовими європейськими державами, то стратегічне планування повинно бути пов'язане з концепцією європеїзації країни, а не з підпорядкуванням її американській геополітиці. Щодо цього Україні як державі, розташованій на схід від Європейського Союзу, доцільно було б використати досвід Великої Британії, розташованої на його західній окраїні. Ця країна, як відомо, не одразу стала членом ЄС. Її досвід показує, що і прагнення до членства в ЄС, і саме це членство можна вдало поєднувати із забезпеченням міцних позицій в іншій спільноті держав і з особливими відносинами з великою країною, яка не входить до складу ЄС.
У Великої Британії це Британська Співдружність націй і США. У нас це може бути СНД та Російська Федерація. Розвиток же за сценарієм США – це не шлях європеїзації.
Надія на те, що Америка допоможе Україні, наївна, і це підтверджено практикою. Тим часом замість плану мобілізації і повного використання величезних власних ресурсів ми продовжуємо домагатися кредитів МВФ, які жодної користі для модернізації економіки не принесли, лише зумовили величезні борги країни. Деякі наші доброзичливі закордонні спонсори (таких, щоправда, небагато) починають запитувати, скільки ж років нам треба допомагати?
Чому країна, яка має величезні ресурси, вже протягом десятиліття ніяк не може налагодити їх використання? Очевидно, саме тому, що досі відсутні продуманий план і стабільні «правила гри» в економіці.
Стратегічні плани мають бути покладені передусім в основу внутрішньої політики соціально-економічного розвитку, причому важливо, щоб вони підкріплювалися і розвивали ся галузевими і регіональними програмами. Водночас необхідно, щоб стратегічні плани спрямовували і зовнішньоекономічну діяльність, передбачаючи активну участь уряду як у виробленні, так і у здійсненні відповідної політики. На світовому ринку треба пробиватися загальнодержавними силами.
Стратегічний план повинен бути планом прориву, завоювання нових ринків, економічної експансії.
Стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності не може зводитися до випрошування інвестицій на тих чи інших вигідних для іноземців умовах. Сприятливий інвестиційний клімат – це передусім впевненість у стабільності держави і законодавства. МВФ та його українські агенти навмисно цей клімат псують. Приклад: кампанія проти вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку. Потрібен саме прорив на ринки, тобто заробляння, а не випрошування грошей. Урядові органи, у тому числі МЗС, повинні активно відстоювати інтереси наших підприємств за кордоном, як це робить, наприклад, уряд США. Постійно з'являються повідомлення про багатомісячні затримки наших морських суден – залишків Чорноморського морського пароплавства – у закордонних портах, розпочинаються надумані антидемпінгові розслідування щодо українського експорту, зокрема у США проти наших металургів. Якщо у 1995 р. під антидемпінгові розслідування потрапило 28% українського експорту, то у 2003 – вже 35%. Ефективної ж допомоги з боку МЗС не спостерігається.
Останнім часом зроблено певні кроки для забезпечення стратегічного планування і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Створено Інститут економічного прогнозування НАН України, а також інститути стратегічних досліджень у віданні Ради національної безпеки та оборони. Але цього не досить – плани повинні бути робочими, а не лише концептуальними. Потрібен робочий механізм їх послідовної реалізації, який спирався б на відповідну правову основу. Необхідно закріпити законом порядок розробки планів, їх рекомендаційне (індикативне) значення для одних суб'єктів господарювання й обов'язкове для інших (державних структур).
У нас чомусь стали боятися самого поняття «планування». Мовляв, воно неринкове. Це помилкова думка. Планування є в усіх країнах з розвиненою економікою. Тому вона у них і розвинена, що вони працюють за стратегічними планами, а не навмання. Міжнародна асоціація стратегічного планування видає журнал, який користується попитом на всіх континентах. Для нас особливо цікаво було б вивчити досвід планування у Франції, Японії, Південній Кореї, КНР, на Тайвані. Та й з нашого минулого досвіду можна дещо використати у нових умовах.
Таким чином, ціль розробки стратегічного плану і бізнес-плану – спланувати господарську діяльність фірми на найближчий і віддалений періоди відповідно до потреб ринку і можливостями одержання необхідних ресурсів.
Задачами стратегічними плану і бізнес – плану є:
- сформулювати довгострокові і короткострокові цілі фірми, стратегію і тактику їхнього досягнення;
- визначити конкретні напрямки діяльності фірми, цільові ринки і місце фірми на цих ринках
- вибрати асортимент і визначити показники товарів і послуг, що будуть запропоновані фірмою споживачам;
- оцінити виробничі і невиробничі витрати;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
