ВСТУП
1.1 Легка атлетика
1.2 Плавання
1.3 Важка атлетика
1.4 Гімнастика
1.5 Боротьба
1.6 Баскетбол
РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РІВНІЯ ПРИДАТНОСТІ ДО ЗАНЯТЬ СПОРТОМ
2.1 Тестування в діагностиці фізичної роботоспроможності і функційної готовності спортсменів
2.2 Лікарсько-педагогічний контроль
2.3 Медичний контроль за дітьми, підлітками, юнаками і дівчатами у масовому спорті
РОЗДІЛ 3. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ВИНИКНЕННЯ ТРАВМАТИЗМУ ТА СПОСОБИ ЙОГО ПРОФІЛАКТИКИ
3.1 Загальна характеристика спортивного травматизму
3.2 Аналіз причин, механізмів і профілактика спортивних травм у різних видах спорту
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
Спортивна медицина – порівняно нова область медичної науки. Вона досить інтенсивно розвивається, вдосконалюються, розробляються нові методи функціональної діагностики.
Проблема: при занятті спортом досить часто виникають травми дітей та дорослих.
Актуальність: аналіз практики роботи вчителів та тренерів показує, що існують проблеми в якості фізичного виховання та спорту пов`язані з травмуванням.
Проблема практичної роботи полягає в організації забезпечення виконання запланованих завдань визначеної інтенсивності та розраховані на їх певний вік.
Робоча гіпотеза: можна думати, що впровадження в практику роботи вчителів та тренерів фізичної культури організаційних і дидактичних вимог, використання строго дозованого навантаження і науково-педагогічного контролю дозволить підвищити ефективність занять та знизити рівень травматизму.
Метою дослідження є обґрунтування напрямків зниження травматизму.
Задачі дослідження.
1. З`ясувати особливості фізичного розвитку організму в залежності від занять певними видом спорту.
2. Охарактеризувати підходи щодо визначення рівня придатності до занять спортом.
3. Проаналізувати причини виникнення травматизму та виявити способи його профілактики.
Методи і організація дослідження:
1. Вивчення наукової і науково-методичної літератури.
2. Аналіз і синтез даних отриманих з літературних джерел.
Організація дослідження включала аналіз наукової інформації щодо фізіологічних та фізичних змін в організмі під час занять фізичною культурою та причин виникнення травматизму.
На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:
- відомості наукової і науково-методичної літератури;
- досвід провідних спеціалістів в області профілактики травматизму;
- порівняння фізичного розвитку та статури при заняттях різними видами спорту.
На захист виносяться: результати проведеного дослідження та важливість використання тренувальних навантажень при плануванні програм занять спортом з метою досягнення максимально низького рівня травматизму.
Наукова новизна: представлені узагальнені сучасні дані про деякі аспекти травматизму при заняттях спортом в системі тренування і дозування навантаження на організм.
Практична значимість: Для встановлення оптимального співвідношення інтенсивності та обсягу тренувального навантаження необхідно керуватися метою, з якою виконується та чи інша вправа, а також враховувати вікові і статеві особливості та рівень фізичної підготовленості тих, кому вона пропонується. У дітей та підлітків спостерігається велика неузгодженість відновлення окремих функцій, тому досить важливим є коригування навантажень в тренувальному процесі. В результаті передозування та неправильної організації навчання та занять спортом зростає рівень травматизму.
На спортивні досягнення в легкій атлетиці насамперед впливають тотальні розміри тіла (ріст і вага).
Таннер, що проводив дослідження учасників багатьох олімпійських ігор, показав, наприклад, що серед бігунів найбільший ріст у бар’єристів, що спеціалізуються на дистанції 100 м — 184 см; що в бігунів, що спеціалізуються на "малих" дистанціях, ріст тим менше, чим довша дистанція: у бігунів на 400 м — 180 см, на 800 м — 178,5, на 1500 м — 178 см, на 5000 м — 173 см, на 10000 м — 172, у марафонців — 167 см.
В міру подовження дистанції бігу в спортсменів падає вагово-ростовой індекс (від 401 до 320 г/см), зменшується величина абсолютної поверхні тіла і збільшується значення відносної ваги тіла.
Стрибуни у висоту мають середній ріст 189 см, дискоболи — 189, а штовхальники ядра — 196 см. Такий ріст у штовхальників ядра пояснюється тим, що дальність польоту ядра (за інших рівних умов) тим більше, чим вище від землі знаходиться точка вильоту ядра, тобто чим вище спортсмен. Поряд з цим велике значення для високих досягнень у легкій атлетиці мають пропорції тіла. Так, у спринті особливу роль грає не довжина тіла, а відносна довжина ніг. Найбільша довжина ніг стосовно довжини тіла в стрибунів складає 51,5%, у спринтерів 49, у ходків 48%. Цікаво відзначити, що в олімпійського чемпіона в бігу на короткі дистанції В. Борзова цей показник дорівнює 55%.
Біомеханічні дослідження свідчать про те, що метальники повинні мати високі показники м'язової сили і мати довгі руки, що збільшують час додачі сили до снаряда. Дійсно, метальники володіють добре розвитою мускулатурою, великою силою, мають довгі ноги та руки, широкі плечі і таз. Це зв'язано з тим, що дальність польоту диска, наприклад, залежить від величини кутової швидкості при вильоті снаряда, а остання — від довжини плеча, руки, що посилає диск, тобто чим довші руки і ширші плечі в спортсмена, тим з більш високою початковою швидкістю метається диск і тим більшу відстань він долає.
Дослідження м'язової системи олімпійців, проведені за допомогою рентгенографічного методу, виявили, що найбільші показники обхвату м'язів визначаються в спринтерів; зі збільшенням довжини дистанції вона закономірно зменшується.
Е. Г. Мартиросов досліджував марафонців, і показав, що спортивні результати в них зростають зі збільшенням довжини тіла і його абсолютної і відносної поверхні, зі зменшенням обхвату стегна, ваги підшкірного, внутрішнього і загального жиру. Підшкірний жировий шар у них виражений дуже слабко і рівномірно розподілений по всій поверхні тіла.
Таким чином, в одних легкоатлетів (у залежності від спеціалізації) вирішальним фактором результативності є тотальні розміри тіла, в інших — пропорції його окремих частин, у третіх — такі конституціональні особливості, як ступінь розвитку і специфіка розподілу м'язової і жирової тканин, відносна вага тіла й ін.
Плавцям міжнародного класу властиві атлетична статура, вище середньої довжина тіла, невелика вага. Це забезпечує ефективне подолання опору водного середовища. У високорослих плавців зі значними тотальними розмірами тіла гідродинамічний опір зростає в трохи меншому ступені, ніж у низькорослих. Спринтери вірогідно вище і важчі стаєрів.
Добре розвита мускулатура пояса верхніх кінцівок і грудної клітки, вузький таз і стрункі, довгі ноги обумовлюють своєрідну каплеподібну форму тіла, що зменшує вихровий опір води і сприяє подовженню "кроку" при плаванні
Великий інтерес являють дані про пропорції тіла плавців. При великій довжині тіла плавці мають укорочений тулуб, довгі ноги, широкі плечі, звужений стосовно них таз, сплющену грудну клітку і короткі руки. Лише спортсмени, що спеціалізуються в кролі (спринтери) і в плаванні на спині, відрізняються довгими руками. Найбільш широкі плечі відзначаються в спринтерів, що плавають кролем і дельфіном [11,115].
У плавців рівномірно розподілене підшкірний жировий шар (середнє значення 3,77 мм). Головною морфологічною особливістю їх вважається знижена питома вага.
Великі жирові запаси і відповідно велика плавучість властиві плавцям на довгі дистанції. Стаєри займають більш горизонтальне положення при плаванні. Таким чином, плавучість досить інформативно характеризується питомою вагою тіла плавця.
При відборі дітей у секції плавання доцільно віддавати перевагу індивідам з великими тотальними розмірами тіла, широкими долонями, великими стопами, гнучким тулубом, стрункими ногами.
Вага тіла важкоатлетів у межах кожної вагової категорії обмежується правилами змагань. Тому довжина тіла стає найбільше інформативним показником із трьох основних тотальних розмірів (довжина тіла, вага, окружність грудної клітки). Наприклад, середня довжина тіла у видатних важкоатлетів — учасників Олімпійських ігор у Мехіко складала: у вагової категорії до 60 кг — 162 см, до 67 кг — 164 см, до 75 кг — 167, до 82 кг — 172, до 90 кг — 175, понад 90 кг — 182 см.
Більшість авторів характеризують важкоатлетів як широкоплечих, з великим обхватом грудної клітки, короткоруких і коротконогих. Нерідко в них визначаються порушення постави: неправильне положення голови і надмірний лордоз у поперековому відділі хребетного стовпа.
В міру збільшення довжини тіла у важкоатлетів збільшується відносна довжина тулуба і знижується відносна довжина кінцівок. Аналіз абсолютних значень компонентів ваги тіла виявляє значну різницю в представників різних вагових категорій. Якщо м'язовий і кістковий компоненти найбільші в легковаговиків (до 48,3 і 18% відповідно проти 38,4 і 14,3% у великовагових поїздів), то жировий компонент, навпаки, у важкоатлетів 22,2% проти 9,0% у легковаговиків. Однак чим нижче кваліфікація спортсменів, тим вище величини підшкірного жирового шару. Головними особливостями будівлі тіла в них є відносна низькорослість, ширококостність і значний розвиток м'язів [19,117].
Гімнасти відрізняються середньою довжиною тіла, обхватом грудей трохи вище за середнє і порівняно невеликою вагою тіла. У середньому ріст гімнастів міжнародного класу близько 165 см, а вага тіла близько 60 кг. Для гімнасток характерні середній і низький ріст, широкі плечі, вузький таз і деяка мускулінізація. Середній ріст висококваліфікованих гімнасток — 159 см, вага 47 кг (вагово-ростовий індекс 300 кг/см).
Динамічні спостереження за гімнастами показують, що до моменту досягнення високого рівня майстерності частіше відсіваються спортсменки з крайніми значеннями вагово-ростових показників. Тренерам, що працюють з дитячими групами, варто враховувати, що приріст тотальних розмірів тіла за період з 12 до 16 років у низькорослих гімнастів менший, а у високорослих — більший.
Якщо порівняти гімнастів і гімнасток II, I розрядів і майстрів спорту, то в міру росту спортивної майстерності відзначається зменшенням довжини і ваги тіла (у чоловіків), периметрів талії, сідниць, стегна і плеча (у жінок). Обхват грудної клітки в гімнасток при цьому збільшується.
Пропорції тіла гімнастів характеризуються досить коротким тулубом, вузькою талією, трохи звуженим тазом, короткими руками.
Для гімнасток характерні: відносно короткі кінцівки і більш довгий тулуб, невеликий обхват талії, стегон, вузький таз і тонкі ноги.
У гімнастів сильно розвинуті м'язи верхніх кінцівок, грудної клітки і спини, ноги стрункі з невеликим мускульним рельєфом. У загальній вазі тіла велику частку складають активні тканини; середня питома вага тіла— 1,0434. Гімнасти мають невеликий підшкірний жировий шар, рівномірно розподілений по всій поверхні тіла. М'язова тканина в чоловіків складає 48,99%, у жінок—47,9% від загальної ваги тіла (у не спортсменів —42,18%). У гімнастів краще постава, чим у представників інших видів спорту.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
