У США, Англії, Франції, Канаді, Німеччині та Польщі створюються реабілітаційні центри, де з лікарями і спеціалістами з лікувальної фізичної культури та фізіотерапевтами працюють психологи, інструктори з професійної підготовки, педагоги, соціологи, юристи. Реабілітація відчутно скоротила терміни лікування, сприяла поверненню хворих до активного життя, зменшила кількість і розміри допомог по інвалідності, у зв'язку з відновленням працездатності частини хворих. За рахунок скорочення соціальних і пенсійних витрат у реабілітаційному центрі Гейдельберга була отримана економія коштів, що у 10 разів перевищувала витрати на реабілітацію. На аналогічний економічний ефект реабілітації вказують результати роботи московського інституту кардіології. Американський досвід свідчить, що кожна 1000 доларів, що витрачена на професійну реабілітацію інвалідів повертається 35000 доларів у вигляді заробітку інваліда протягом свого активного життя, частину цієї суми він повертає державі в вигляді податків. Праця 100 тис. інвалідів у США збільшує обсяг валового національного продукту приблизно на 500 млн. доларів щорічно.
Реабілітація набула всесвітнього визнання і у 1960 р. утворилася міжнародна організація з реабілітації інвалідів, яка охопила близько 60 країн з усіх континентів. Вона співпрацює з ООН, ВООЗ, Всесвітньою організацією праці (ВОП).
На І Всесвітньому конгресі з реабілітації у Нью-Йорку у 1960 р. та конгресах колишніх соцкраїн у Лейпцігу та Дрездені у 1958 та 1962 рр. обговорювалося питання про необхідність реабілітації не тільки інвалідів, а й осіб після різних захворювань і травм. IX конференція міністрів охорони здоров'я соціалістичних країн (Прага, 1967) розглядала реабілітацію не тільки як суто медичну проблему, але й як справу державної ваги.
Реабілітацію почали викладати у вищих медичних закладах. Варшавська медична академія однією з перших у світі відкрила у 1961 р. кафедру і клінікуреабілітації. Спеціалістів-реабілітологів середньої ланки стали готувати в Англії, Данії та інших країнах.
Міжнародна організація з реабілітації інвалідів швидко зростає й інтенсивно працює. Якщо у 1961 р. нараховувалося 1422 регіональних та національних бюро, асоціацій, груп, то у 1971 р. — 2538. Однією з організацій був Комітет експертів соціалістичних країн з реабілітації. Міжнародна організація здійснила особливо важливий і великий захід: 1970-1980 рр. були оголошені "Десятиріччям реабілітації"", впродовж яких багато було зроблено у подальшому поширенні реабілітації. її почали включати у законодавчі акти у деяких країнах. Близько 50 міжнародних медико-біологічних неурядових організацій почали розробляти питання реабілітації як самостійну проблему.
У 1981 р. у Сінгапурі відбувся Всесвітній конгрес товариства інвалідів, результати якого стали основою Всесвітньої десятилітньої (1983-1992) програми дій, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція від грудня 1982 р.) Провідною метою програми стало сприяння ефективним заходам щодо попередження інвалідності, відновлення працездатності та забезпечення повноцінної участі інвалідів у соціальному житті. За висновками ООН (1994) реалізація цієї програми допоможе змінити життя інвалідів і розширити рамки їхньої незалежності.
У республіках колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, було чимало зроблено щодо відновного лікування, організації роботи та допомоги інвалідам і немічним. Робота велась на державному рівні під безпосереднім керівництвом Міністерства охорони здоров'я та Міністерства соціального забезпечення. Профільні науково-дослідні інститути розробляли питання експертизи працездатності і організації праці інвалідів, протезування та протезобудування. У Києві було відкрито унікальний академічний інститут геронтології, найавторитетніший заклад у світі з вивчення проблем старіння та лікування осіб похилого та старечого віку. Для інвалідів війни і праці було створено шпиталі, школи для дітей-калік, будинки-інтернати, спеціалізовані санаторії, протезні заводи, готувалися кадри для роботи у цих закладах. Держава навчала і надавала посильну роботу сліпим, глухонімим та іншим особам з уродженими чи набутими дефектами.
У 1966 р. прийнято рішення про організацію великих відновних центрів для лікування хворих з травматолого-ортопедичними, нейрохірургічними та неврологічними захворюваннями. Під Києвом у 1970 р. відкрито спеціалізований санаторій для реабілітації хворих, оперованих на серце, де через 15-30 днів після операції проводився 30-50-денний курс відновного лікування. На 1 січня 1989 р. реабілітацію в цьому закладі пройшло 19 827 хворих і позитивний результат був досягнутий у 93,7 % випадках. У 1970 р. у Москві створено науково-медичне товариство реабілітації хворих та інвалідів. Г. Юмашев і К. Ренке у 1973 р. видали монографію "Основи реабілітації". Центральний інститут курортології, фізіотерапії і лікувальної фізкультури у 1988 р. реорганізовано у центр медичної реабілітації і фізичної терапії. В Україні у 1971 р. відбувся пленум товариства терапевтів республіки, присвячений питанням реабілітації пацієнтів із серцево-судинними захворюваннями, а у 1973 р. на IX Республіканському з'їзді терапевтів учені доповідали, що реабілітаційні заходи повернули 45-75 % таких хворих до активної праці. Академік М.М. Амосов та професор Я.А. Бендет (1969) після операцій на серці, професор В.Н. Дзяк (1970) при серцево-судинній патології, професор Г.В. Карепов (1985) при травмах спинного мозку розробили методи реабілітації цих хворих. Напрацьовуються санаторні засоби реабілітації у санаторіях України, вивчаються механізми впливу кліматичних чинників, а також фізичних вправ і масажу з метою фізичної реабілітації у Ялтинському науково-дослідному інституті фізичних методів лікування і медичної кліматології ім. І.М. Сєчєнова. Теоретичні проблеми курортної справи та фізіотерапії розробляють ще три спеціалізовані наукові заклади та 18 кафедр фізіотерапії медичних інститутів та інститутів удосконалення лікарів України.
У Києві у 1969 р. відкрився науково-дослідний інститут медичних проблем фізичної культури, що проіснував до 1986 р., а в 1993 р. відновлений та реорганізований у Державний науково-дослідний інститут проблем фізичної культури і спорту. У Київському інституті удосконалення лікарів відкривається кафедра фізичної реабілітації і мануальної терапії, а в областях реабілітаційні лікарні, центри та відділення. Важливим заходом для подальшого розвитку лікувальної фізичної культури, реабілітації в Україні, підготовки висококваліфікованих фахівців було створення у 1994 р. спеціалізованої Ради із захисту докторських дисертацій у Дніпропетровській державній медичній академії і заснування журналу "Медична реабілітація, курортологія, фізіотерапія". У 1992 р. створено Національний комітет спорту інвалідів України, а через рік в усіх областях нашої країни було організовано центри спорту для інвалідів, де 9,1 тис. спортсменів удосконалюються у 27 видах спорту. У 1996 р. команда спортсменів-інвалідів України вперше взяла участь у X Паралімпійських іграх в Атланті і здобула одну золоту, чотири срібних та три бронзові медалі. Це свідчить про високу ефективність роботи спеціалістів, що здійснювали реабілітацію, талант тренерів і мужність спортсменів, які подолали вкорінені стереотипи про нездатність інвалідів займатися спортом.
У 1994 р. в Українському державному університеті фізичного виховання і спорту та фізкультурних інститутах України кафедри лікувальної фізичної культури і лікарського контролю реорганізуються у кафедри фізичної реабілітації, де здійснюється навчання студентів з цієї дисципліни. Це зроблено для удосконалення системи освіти з фізичного виховання і спорту, приведення її у відповідність до міжнародних стандартів освіти та класифікатора спеціальностей, сучасних потреб суспільства у спеціалістах з фізичної реабілітації та спорту інвалідів.
Пропонуємо вашій увазі дослідження рівня знань студентів факультету фізичного виховання. Дослідження проводилося на базі університету, в якому приймали участь 30 студентів, які вивчають «Основи механотерапії». Даний експеримент був проведений на початку вивчення даного курсу та по закінченні вивчення.
Для проведення даного експерименту ми розробили тестові питання (15 питань), які пропонували студентам. Суть тестування полягає в тому, що потрібно вибрати правильну відповідь.
1. Механотерапія – це одна із форм лікувальної фізичної культури.
а) так;
б) ні.
2. Основні механізми дії фізичних вправ були сформульовані:
а) Ухтомським;
б) Анохіним;
в) Добро вольським.
3. Розвиток механотерапії як одного з видів лікувальної фізичної культури починається:
а) в 17 ст.;
б) в 19 ст.;
в) в 21 ст.
4. Нову систему гімнастики створив та назвав машиною....
а) Герц;
б) Цандер;
в) Лінга.
5. Апарати для сприяння рухам з маятником ввів...
б) Крукенберг;
в) Мошков.
6. На першому етапі розвитку механотерапію в Росії застосовували при захворюваннях
а) статевої системи;
б) нервової системи;
в) травної системи.
7. Початок другого етапу розвитку механотерапії характеризується...
а) стрімким розвитком;
б) появою конструкції Степанова;
в) занепадом механотерапії.
8. Певзнер застосовував механотерапію при ураженнях....
а) променевого нерва;
б) колінного суглоба;
в) розтягненні зв`язок.
9. За своєю ефективністю апарати механотерапії поділяються на ..... групи
а) 2;
б) 7;
в) 4.
10. До апаратів першої групи належать:
а) динамометри, кубометри, драбинки з точним заміром сходинок;
б) фіксатори типу валіку Лоренца;
в) паралельні бруси для ходьби, апарат конструкції Минасяна, апарати іграшки;
г) апарат Ляндреса, шарнірно-дистракційний апарат Волкова Оганесяна, апарат Юрченко, блочний апарат Красова.
11. До апаратів другої групи належать:
в) паралельні бруси для ходьби, апарат конструкції Минасяна, апарати-іграшки;
12. До апаратів третьої групи належать:
г) апарат Ляндреса, шарнірно-дистракційний апарат Волкова-Оганесяна, апарат Юрченко, блочний апарат Красова.
13. Прикладами комбінованих апаратів механотерапії являються:
б) паралельні бруси для ходьби, апарат конструкції Минасяна, апарати-іграшки;
в) фіксатори типу валіку Лоренца;
14. Пустовойтенко застосовував розроблену ним методику лікувальної гімнастики для хворих з ураженням спинного мозку використовуючи ...
б) паралельні бруси для ходьби, апарат конструкції Минасяна, апарати іграшки;
в) тренажер для ніг;
15. Механотерапія більш ефективна
а) у комплексі з лікувальною гімнастикою;
б) при самостійному застосуванні;
в) в поєднанні з трудотерапією;
г) при застосуванні разом з електростимуляторами.
Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовуються з давніх часів. Досить значного розвитку лікувальна гімнастика досягла у Стародавній Греції. Вивчення історичних аспектів розвитку лікувального застосування гімнастики дає можливість стверджувати, що вона була досить вагомими чинником і сприяла появі та розвитку механотерапії.
Для перевірки та контролю знань історії розвитку механотерапії раціонально застосовувати тестування з даної теми.
В результаті проведеного нами дослідження серед студентів факультету фізичного виховання ми виявили наступне.
При проведенні тестування за пропонованими в нашій роботі тестовими питаннями на початку вивчення курсу рівень знань серед студентів становив 45 %.
Таблиця 1.
Результати І етапу тестування
Номер питання
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
Кількість правильних відповідей
Графік 1. Результати І етапу тестування
Після вивчення курсу «Основи механотерапії» нами було проведено повторне тестування за тими ж питаннями. Результати були набагато кращі.
Таблиця 2.
Результати ІІ етапу тестування
Графік 2. Результати ІІ етапу тестування
Отже, можемо зробити висновок, що рівень знань студентів підвищився за рахунок вивчення теоретичного матеріалу. Під час проведення І етапу тестування студенти були майже не знайомі з відомостями даної області знань, а в результаті прослухання теоретичного курсу історії механотерапії вже мають значний рівень знань.
Механотерапія як один із видів лікувальної фізичної культури почала розвиватися ще на початку ХІХ століття. Основоположником створення та застосування механічним пристосувань був Цендер. Перший механотерапевтичних інститут був відкритий в 1857 р. і нараховував 27 апаратів. Багато механотерапевтичних апаратів були розроблені Герцом, Крукенбергом.
В Росії розвиток механотерапії починається з середини 19 століття. Розвиток лікувальної фізичної культури включав три етапи. Досить інтенсивного застосування механотерапевтичні апарати набули в роки Великої Вітчизняної війни.
Багато вчених займалися питаннями механотерапії та розробкою апаратів в 70-х роках 20 століття. Особливої уваги заслуговує заслужений лікар професор Г.А.Минасян, який створював та удосконалював апарати. Його апарати одержали позитивну оцінку у багатьох ведучих спеціалістів даної області.
Значних результатів в області розробки методики лікувальної гімнастики досяг В.Т.Пустовойтенко. він розробив методику вправ на тренажерах в поєднанні зі спеціальними та загальноукріплюючими вправами.
Історичні аспекти розвитку механотерапії свідчать про тривалий етап становлення даного виду лікувальної фізкультури.
Застосування механотерапії в комплексі з лікувальною гімнастикою має і історичне підґрунтя.
Проведене дослідження рівня знань студентів історії зародження та розвитку механотерапії вказує на достатній рівень знань в даній області лише після вивчення теоретичного курсу.
1. Гориневская В. В. Основы травматологии, 2-е изд. — М.: Медгиз, 1938. - 667 с.
2. Данилов Ю. Е., Белая Н. А. Актуальные вопросы лечебной физкультуры. Вопр. курорт., 1974, № 4, с. 289 — 296.
3. Добровольский В. К. Механизмы лечебного действия физических упражнений при артритах. — Вопр. курортол., 1967, № 1, с. 39 — 43.
4. Добровольский В. К. Лечебное действие физической культуры. Механизмы влияния.— Л.: Знание, 1968. — 39 с.
5. Добровольский В. К. Врачебный контроль и лечебная физкультура в хирургии. — Л., 1970. — 272 с.
6. Довгань В.И., Темки И.Б. Механотерапія. – М.: Медицина, 1981. – 128 с.
7. Донской Д. Д. Структура спортивных движений в легкой атлетике. — Легкая атлетика, 1958, № 6, с. 20 — 22.
8. Древинг Е. Ф. Лечебная физкультура в травматологии. — М.: Медгиз, 1954 — 202 с.
9. Зимкин Н. В., Сологуб Е. Б. Физиологическое обоснование физической культуры и спорта. — Л., 1972. — 74 с.
10. Иванов С. М. Врачебный контроль и лечебная физкультура. 2-е изд. — М.: Медицина, 1964. — 430 с.
11. Каптелин А. Ф., Ласская Л. А. Трудовая терапия в травматологии и ортопедии. — М.: Медицина, 1979. — 176 с.
12. Карцев Б. И. БУМ. Механотерапия. — СПб., 1892. — 79 с.
13. Крамаренко В. К., Ловейко И. Д. Руководство по корригирующей гимнастике/Под ред. С. М. Иванова. — Киев.: Гос. мед. изд. УССР, 1948. — 140 с.
14. Красов Л. И. Аппарат для лечебной гимнастики. — Вопр. курортол., 1972, № 1, с. 86 — 87.
15. Куничев Л. А. Из истории развития лечебной гимнастики и массажа. — Воен.-мед. журн., 1975, № 2, с. 78.
16. Лыжин А. В. Аппарат для восстановления движений в суставе. — Ортопед, травматол., 1975, № 8, 65 — 66.
17. Минасян Г. А. Аппаратура по лечебной гимнастике. — Ереван: Айастан, 1966. — 77 с.
18. Мошков В. Н., Белая Н. А. Этапы развития лечебной физкультуры за годы Советской власти. — Вопр. курортол., 1977, № 5, с. 15 - 18.
19. Оганесян О. В. Лечение заболеваний суставов с помощью шарнирно-дистракционных аппаратов. - М.: Медицина, 1975 - 183 с.
20. Певзнер М. С. Аппарат для механотерапии при параличе лучевого нерва. Ортопед, травматол., 1955, № 4, с. 49 — 50.
21. Родионова Н. С. К вопросу использования электромиографии для оценки механотерапии. - В кн.: Курортное лечение больных Киев, 1970, с. 303 -304.
22. Соловьев К. Г. Руководство по механотерапии. — М., 1916, ч. 1- 2.
23. Шмигельский М. Е. Механотерапия как лечебный фактор - М., 1968. – 27
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
