Рис. 3. Пристосування до рухів з опором для колінного суглоба
Передові російські лікарі, що застосовували апарати механотерапії ще на початку XX століття, прийшли до наступних важливих висновків [Заблудовський І. В. і ін., 1903]:
1. Початкове положення хворого повинне бути правильним. Апарат повинний бути улаштований таким чином, щоб початкове положення хворого було зручно і відповідало виконуваному рухові. Там, де важливо початкове положення хворого при рухах з опором при безпосередніх м'язових скороченнях (рухах), особливо доцільно повинні бути улаштовані опорне і фіксаційне пристосування, що спрямовані по можливості обмежити м'язові скорочення (мал. 3). Необхідно підкреслити цей важливий пункт, тому що він у недостатній мері приймається до уваги при виготовленні нових апаратів, видаваних за поліпшену конструкцію колишніх апаратів механотерапії.
2. Рух повинний бути правильним не тільки в анатомічному і фізіологічному, але й у лікувально-гімнастичному відношенні. Отже, апарати повинні бути побудовані так, щоб відповідні рухи були по можливості простіше: так, наприклад, апарат опору повинний бути улаштований тільки для роботи визначеної м'язової групи, що, звичайно, не заважає застосуванню того самого апарата для різних рухів, одного слідом за іншим.
3. Вплив повинний бути дозований і контрольований, а саме: опір при рухах з опором, амплітуда при сприятливих і пасивних рухах, сила впливу при маніпуляціях масажу.
4. Опір в апаратах з опором повинний видозмінюватися під час руху відповідно до законів механіки і фізіології. Для цього необхідно було досліджувати експериментально найбільшу силу, що розвивається в різних фазах при різних, що зустрічаються в лікувальній гімнастиці формах руху. Подібні дослідження проводилися також Крукенбергом і Герцом, але за таких умов досвіду, при яких результати не можна вважати достовірними.
З часом цандерівська механотерапія і її розвиток зайшли в тупик, оскільки механічні конструкції для розробки суглобів не могли задовольнити запитів клініки, що протестувала проти зведення складної біологічної потреби людини в рухах (кінезофілія) до простих механічних законів.
У методичних посібниках того часу по застосуванню механотерапії в основному описані і зображені лише апарати механотерапії, приведені вказівки до їх використання для відновлення функції суглобів при контрактурах. Усе-таки слід зазначити, що в літературі кінця XІ і початку XX століття приділялася велика увага механотерапії як методові, що має важливе значення при захворюваннях опорно-рухового апарата. Надалі її сталі застосовувати також при захворюваннях нервової системи. У цей період були початі спроби дозувати вправи на механотерапевтичних апаратах [Заблудовський І. В. і ін., 1903], однак спеціальних робіт, що обґрунтовують ці методичні вказівки, ще не було. Не було також чіткості і визначеності в механотерапевтичної термінології. Наприклад, у "Посібнику з механотерапії" К. Г. Соловйова (1916) дві частини присвячені масажеві і лікарській гімнастиці і немає опису механотерапії.
На першому етапі (1917-1930 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в СРСР сталі застосовувати механотерапію при захворюваннях нервової системи, тоді ж уперше була відзначена її значна роль і підвищенні працездатності і відновленні працездатності в хворих людей. На початку другого етапу (1931-1941 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в нашій країні з'явилися апарати конструкції Степанова, що застосовувалися для відновлення функцій уражених суглобів, але в цілому увага практичних лікарів і вчених до механотерапії зменшилося.
У третій період розвитку лікувальної фізичної культури (роки Великої Вітчизняної війни) механотерапія знову одержала широке поширення але всі евакогоспіталі. Вже в грудні 1942 р. на першій науковій конференції працівників евакогоспіталів Вірменської РСР (у м. Єревані) була організована виставка оригінальної апаратури по лікувальній фізичній культурі (портативний блоковий апарат, апарат полегшеної ходьби, універсальний ртутно-пневматичний динамометр і ін.). В ці роки з'явилася велика кількість наукових праць Давидов В. Г., 1942; Франфельд Я. А., 1942; Шехтман С. Г., 1945, і ін., що відбили ефективність застосування механотерапії в комплексному лікуванні поранених бійців Радянської Армії. При цьому автори особливо підкреслювали важливість систематичного, регулярного застосування процедур механотерапії. Немаловажним було і те, що вони вказували на необхідність комплексного застосування механотерапії з фізіобальнеотерапією Шехтман С. Г., 1945. З застосуванням механотерапії число хворих, що одержувала процедури лікувальної фізичної культури при найменшій втраті сил медичного персоналу, різко зросло.
С. Ф. Федоров (1946) вважав механотерапію обов'язковим компонентом комплексного лікування хворих з контрактурами суглобів. М. С. Певзнер (1955) з досить позитивними результатами застосовував механотерапію при поразці променевого нерва. Під її впливом відзначене поліпшення функції руки, зменшення згинальної контрактури, підвищення динамічної сили кисті.
В післявоєнні роки (четвертий етап розвитку лікувальної фізичної культури) механотерапії перестали приділяти увагу і, незважаючи на триваючий випуск апаратів механотерапії нашою промисловістю, їхнє використання в клініках різко скоротилося. Цей важливий метод лікування травматологічних і ортопедичних хворих незаслужено забули, що безумовно знижує цінність лікувальної фізичної культури Гандельсман А. Б., 1952; Минасян Г. А., 1966, 1969; Витенко П. П., 1971; Ніколаєнко Н. К.., 1972; Родіонова Н. З, 1972, і ін.
Однак у 70-х роках, особливо в зв'язку з досвідом радянської медицини в період Великої Вітчизняної війни, виник і зміцнився раціональний напрямок у використанні механотерапії в системі лікувальної фізичної культури, що цілком відповідає інтересам сучасної клініки. Цей напрямок полягає в тім, що при проведенні занять по лікувальній фізичній культурі апарати повинні бути завжди допоміжними і не повинні викликати насильницьких рухів, тобто бути добре керованими лікуючим лікарем і педагогом, що враховують індивідуальну реакцію організму хворого на запропоновану йому дозоване навантаження. Крім того, механотерапія повинна допомагати рішенню конкретних задач комплексного відбудовного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи.
В області розробки і застосування апаратів лікувальної фізичної культури показовий досвід лікарів Вірменської РСР і насамперед заслуженого лікаря республіки професори Г. А. Минасяна, що ще до початку Великої Вітчизняної війни почав створювати й удосконалювати такі апарати. Багато хто з по пропозицій успішно застосовувалися у військових госпіталях і інших медичних установах наший грани. У результаті цього полегшилося відновлення диигательных функцій опорно-рухового апарата, стала можливої ефективна корекція дефектів постави. Крім універсального блокового апарата, Г. Л. Минасян створив пристеночную блокову установку, корреляторы, комбіновану похилу площину, що коригують валики, медичні табуретки, контурограф, качалки, прилад для розведення пальців рук, велосипед з установкою дозованого опору, шезлонг-велосипед, коляску-каталку, апарат полегшеної ходьби й інші апарати лікувальної фізичної культури.
Апарати конструкції Минасяна одержали позитивну оцінку провідних спеціалістів з рекомендаціями з реалізації в практиці лікувально-профілактичних установ, лікарсько-фізкультурних диспансерів, загальноосвітніх шкіл, кабінетів лікувальної фізичної культури, клінік і установ травматології, ортопедії, нейрохірургії і неврології. Їх можна широко й ефективно використовувати при ушкодженнях головного і спинного мозку, травмах і захворюваннях периферичної нервової системи, опорно-рухового апарата в залежності від загального стану хворого.
По своїй ефективності апарати механотерапії можуть бути підрозділені на наступні групи:
1) що допомагають враховувати і точно оцінювати успіх рухового відновлення - "діагностичні" апарати;
2) що допомагають виділяти окремі фази довільних рухів - підтримуючі, фіксуючі апарати;
3) що допомагають дозувати механічне навантаження при рухах - тренувальні апарати;
4) комбіновані апарати (з перших трьох груп).
Добре відомі в практиці лікувальної фізичної культури апарати першої діагностичної групи. Це різні кутоміри, динамометри, драбинки з точним виміром висоти сходинок і ін.
Рис. 4. Блокові пристосування (а, б) для виділення рухів в окремих суглобах кисті руки
Прикладом апаратів другої групи, що допомагають виділяти окремі фази довільних рухів, можуть служити фіксатори типу валика Лоренца, що застосовується при асиметричних вправах для тулуба з метою локалізувати рух на розтягування в області вершини сколіотичного скривлення хребта. Для фіксації різних частин кінцівок при виділенні рухів в окремих суглобах можуть служити різні фіксатори, пристосування Лижин А. В., 1975; Bens D. E. et. al., 1974, і ін., зображені на мал. 4.
Апаратами третьої групи є установки, що підтримують хворого з порушеною локомоцією при ходьбі: наприклад, рівнобіжні бруси для ходьби, апарат конструкції Минасяна для тренування в ходьбі з дозованим навантаженням на ноги; апарати іграшки для розробки рухів і підвісна дорога для навчання ходьбі конструкції Штеренгерца, гімнастичний тренажер Пустовойтенко, опорний апарат Лі-Джонстона й ін.
Рис. 5. Маятникові апарати для суглобів пальців і кисті
Прикладами комбінованих апаратів механотерапії є апарат Ляндреса, шарнірно-дистракційний апарат Волкова - Оганесяна, апарат Юрченко, блоковий апарат для активної механотерапії Красова.
Відновлення рухової функції в хворих з осередковими захворюваннями нервової системи і, зокрема, із травматичними поразками спинного мозку залишається актуальною і найбільш важкою задачею сучасної травматології. Існуючі і широко застосовувані пристосування і пристрої, що полегшують заняття лікувальною гімнастикою і тренування в ходьбі, такі, як рівнобіжні бруси, різні манежі, вертикальна і горизонтальна сход, підвісна рейкова дорога, а також басейн не можуть забезпечити весь комплекс фізичних вправ, необхідних для більш повного відновлення органів руху.
Сила м'язів може бути збільшена тільки за допомогою рухів, виконуваних шляхом активного скорочення, тобто коли хворий переміщає частина тіла без допомоги методиста, але вправи при цьому повинні бути доступні для що займається і представлені у відповідній послідовності. Тренування в полегшених умовах, з постійним підвищенням навантаження особливо сприятливі для відновлення уражених м'язів, тому що при цьому не виникає значного стомлення. Л. И. Красовим (1972) запропонований блоковий апарат для механотерапії, за допомогою якого можна значно розширити комплекс активних рухів. При цьому хворий сам стає активним учасником лікувального процесу і його можливості по відновленню і компенсації утрачених функцій значно зростають.
-
Рис. 6. Маятниковий апарат для згинання і розгинання руки в ліктьовому суглобі
Лікувальна гімнастика за допомогою апаратів показана і хворим з порізами кінцівок або окремих м'язових груп.
З 1971 р. В. Т. Пустовойтенко застосовував розроблену ним методику лікувальної гімнастики для хворих з ураженнями спинного мозку і його корінців, використовуючи гімнастичний тренажер для ніг. Методика включає систему фізичних вправ на тренажері в сполученні зі спеціальними і загальзміцнювальними вправами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
