Методика вправ розроблена по періодах у залежності від виду захворювання, травми спинного мозку і його корінців, наявності симптомів випадання, загального стану хворого.
В СРСР у практиці відновного лікування широко використовувалися дві групи апаратів механотерапії (заводу ЕМА): 1) апарати, засновані на принципі блоку (функціональний механотерапевтичний стіл, блокова установка стаціонарного типу, портативна блокова установка; (мал. 3, 4), призначені для дозованого зміцнення різних м'язових груп верхньої і нижньої кінцівок; 2) апарати, засновані на принципі маятника, для відновлення рухливості і збільшення обсягу рухів у різних суглобах верхньої і нижньої кінцівок (мал. 5-7).
Рис. 7 Маятниковий апарат для пронації, супінації і ротації передпліччя
Комплект маятникових апаратів механотерапії складається з 10 маятникових апаратів і 2 стійок для їхнього кріплення. Медична промисловість робить наступні апарати:
1) для суглобів пальців - Т-76;
2) для згинання - розгинання і відведення - приведення в лучезапястном суставе-т-61, Т-71;
3) для кругових рухів у лучезапястном суглобі - Т-62;
4) для згинання і розгинання в ліктьовому суглобі- Т-64;
5) для пронації, супінації і ротації передпліччя - Т-63;6) для відведення і приведення в плечовому суглобі - Т-77;
7) для кругових рухів (циркумдукція) у плечовому суглобі - Т-67;
8) для згинання - розгинання і відведення - приведення в гомілковостопному суглобі - Т-68;
9) для згинання - розгинання колінного суглоба - Т-70;
10) для обертання тазостегнового суглоба (ротація) - Т-69.
Конструкція маятникових апаратів надійна в експлуатації, дозволяє кріпити них до стіни або на спеціальній стійці Т-72. Стійки допускають зміна висоти кріплення апарата. На стійці, що складається з підстави, жорстко зв'язаного чотирма направляючими колонками з верхньою кришкою, можна одночасно зміцнити два апарати механотерапії (мал. 8). На колонках розташовуються дві плити, на які встановлюють апарати. Завдяки наявності контргруза апарат легко кріпиться за допомогою стопорного пристрою на потрібній висоті.
Маятникові апарати мають наступні основні деталі: кронштейн із віссю руху маятника, що пересуваються власники (столики), службовці для кріплення кінцівки, штанги (маятники) для кріплення вантажів, власники для підтримки сегмента кінцівки, що вправляється, зчеплені з віссю апарата за допомогою зубцюватої напівмуфти. Зубцювата напівмуфта дає можливість установлювати вантажний маятник під кутом, що змінюється. На штангу кріпляться за допомогою затисків на різній висоті від 1 до 3 вантажів масою 1-5 кг. Кінцівка фіксується до апарата за допомогою м'яких ременів і застібок. При користуванні апаратом хворий робить активні рухи в суглобі, що підсилюються завдяки інерційним силам, що виникають при русі маятника. Дозування навантаження на суглоб і м'язові групи досягаються шляхом зміни величини вантажу і положення його на штанзі (тобто зміною довжини маятника), а також кута, під яким установлений вантажний маятник, частоти змушених коливань його і тривалості процедури.
Оцінюючи усю своєрідність здійснення рухів на апаратах механотерапії, слід зазначити, що вони мають велике значення для розвитку рухів у різних суглобах верхніх і нижніх кінцівок. Апарати можна з успіхом застосовувати в хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи. Однак сама по собі механотерапія без сполучення з лікувальною гімнастикою й іншими формами лікувальної фізичної культури не в змозі забезпечити відбудовний ефект [Мошков В. Н., 1954, 1966]. Механотерапевтичні апарати в лікувальній фізичній культурі використовують у тих випадках, коли потрібно завзяте і тривале застосування спеціальних "локальних" вправ для розвитку рухів у суглобах.
Рис. 8. Маятникові апарати для згинання - розгинання і відведення - приведення в гомілковостопному суглобі і згинання - розгинання колінного суглоба ноги, змонтовані на спеціальній стійці
М. В. Волков і О. В. Оганесян (1972-1975) запропонували для відновлення рухів суглобів кінцівок 5 моделей спеціальних шарнірно-дистракційних апаратів і розробили деякі допоміжні пристосування і методики їх застосування на підставі клінічного вивчення пацієнтів в клініках 126 хворих з 138 ушкодженнями суглобів кінцівок.
Апарати Волкова-Оганесяна дають можливість усунути контрактуру суглоба від повного згинання до повного розгинання в більш короткий час, чим за допомогою лікувальної гімнастики (на 2 мес раніш при формуванні нових суглобних кінців анкілозованих суглобів значної давнини).
Механотерапію варто застосовувати при наявності залишкових порушень функції: поганої рухливості, контрактурах, фіброзному анкілозі.
Відновлення втрачених або порушених функцій опорно-рухового апарата при різних захворюваннях і травмах є важливою задачею сучасної медицини. Для подальшого розвитку й удосконалювання методів відбудовної терапії потрібно високе матеріально-технічне оснащення кабінетів лікувальної фізичної культури, ефективне використання наявної механотерапевтичної апаратури, а також клініко-фізіологічне обґрунтування застосування механотерапії в залежності від особливостей клінічних форм поразки опорно-рухового апарата, уточнення закономірностей безпосереднього і курсового впливу механотерапевтичних процедур, їхнього сполучення з іншими компонентами в комплексному лікуванні хворих з різними травмами і захворюваннями органів опори і рухи.
Історія застосування фізичних вправ та масажу як передумов виникнення механотерапії
Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовувалися ще у стародавні часи. У рукописах, написаних у Китаї та Індії за 3000-2000 років до нашої ери, викладено питання застосування дихальних вправ, пасивних рухів, масажу при захворюваннях внутрішніх органів та опорно-рухового апарату. Індуси визнавали єдність фізичних і психічних функцій організму, взаємозв'язок свідомості та волі з роботою м'язів, серця, легень, шлунку та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йогів.
Лікувальна гімнастика досягла особливо високого розвитку у Стародавній Греції, де вона розглядалася як обов'язковий компонент профілактичної і лікувальної медицини. Творцем медичної гімнастики вважають Геродікуса (484-425 рр. до н.е.), який лікував хворих дозованими пішими прогулянками, бігом, гімнастикою, масажем. Видатний лікар Гіппократ (459-377 рр. до н.е.), якого називають батьком медицини, докладно описав дію фізичних вправ, методику їх застосування при захворюваннях легень, серця, ендокринних, у хірургії і розпочав використовувати масаж як лікувальний засіб. У системі фізичного виховання греків зароджується спортивний масаж.
Римська медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики лікувальної гімнастики та масажу і поширення їх застосування. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж при паралічах, використовуючи апарати з метою пасивного згинання і розгинання кінцівок, які стали прообразом блокових апаратів у механотерапії. Відомий лікар школи гладіаторів Гален (бл. 130 — бл. 200 рр.) виклав методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м'язової системи, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів працетерапію. Римляни широко використовували водолікування, для чого будували комфортабельні лазні (терми) з басейнами та ваннами.
У VI ст. у Китаї вперше у світі був створений державний медичний інститут, де студентам, як обов'язкова дисципліна, викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько-гімнастичні школи, де готували лікарів — «таосе», які використовували масаж та лікарську гімнастику.
В наступних сторіччях, у зв'язку із загальним занепадом природознавчих наук, відомостей про застосування фізичних вправ у лікарській практиці немає. І тільки у XI ст. найвизначніший лікар і філософ Сходу Абу-Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980-1037 рр.) знову почав вивчати вплив фізичних вправ на здоров'я людини. Він класифікував їх з медичної точки зору, наполягав на застосуванні для людей різного віку і довів, що особа, яка займається фізичними вправами, дотримується гігієнічних вимог щодо харчування та сну і загартована, не потребує ніякого лікування.
Епоха Відродження характерна розвитком біологічних наук. Серед численних робіт того часу відзначається трактат італійського вченого Меркуріалюса «Мистецтво гімнастики» (1556), у якому він розглядав фізичні вправи як частину медицини і поділяв гімнастику на три види: істинну (лікувальну), військову і неправдиву (атлетичну). Він поглибив уявлення про лікувальну дію масажу, описав нові прийоми.
У XVIII ст. почали більше уваги приділяти лікуванню рухами, виникла лікарська гімнастика. Було видано значні роботи Фуллера «Медична гімнастика» (1750), Ф. Гофмана «Трактат з ортопедії» (1771) і Ж. Тіссо «Медична та хірургічна гімнастика» (1780). Останньому належить відомий вислів: "Рух, як такий, здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху".
У ці часи в Росії з'являються роботи, що розкривали значення фізичних вправ у боротьбі за здоров'я підростаючого покоління (М.В. Ломоносов, П.М. Максимович-Амбодік, 1.1. Бецькой, А.П. Протасов). Праці С.Г. Зибеліна (1777), Петра Богдановича (1792) обґрунтовували застосування фізичних вправ не тільки з клінічних, а також з гігієнічних і фізіологічних позицій.
XIX ст. відзначилось становленням шведської системи лікарської гімнастики П. Лінга (1776-1839), який заснував у 1813 р. у Стокгольмі перший у Європі інститут гімнастики і масажу, де готували педагогів фізичного виховання та медиків керівників з лікарської гімнастики. Змістом системи було лікування захворювань, переважно опорно-рухового апарату, за допомогою суворо обмежених, дозованих рухів. Однак за механолокальний, вузькобіологічний, одноманітний характер рухів, за невикористання природних вправ спорту та ігор, особливо при лікуванні дітей, її критикував П.Ф. Лесгафт (1837-1909), який є засновником наукової системи фізичного виховання та динамічної анатомії. Він у 1905 р. у Петербурзі організував курси керівників фізичного виховання. Це був перший російський навчальний заклад, у якому готували кадри викладачів фізичної культури. Після 1917 р. на основі курсів був створений інститут фізичної культури, що носить його ім'я.
Незважаючи на недоліки гімнастика П. Лінга сприяла поширенню цього методу лікування і масажу не тільки у Європі, але і на інших континентах, та виникненню нових систем лікарської гімнастики — Брантинга, Картеліуса, Мурея та інших. Співвітчизник П. Лінга лікар Г. Цандер у 1857 р. запропонував механотерапію: лікування фізичними вправами за допомогою спеціальних пристроїв. Він вважав, що вони дають змогу більш точно локалізувати і дозувати рухи. Розробкою механотерапії займались Крукенберг, Тіло, Каро та інші, які запропонували багато пристроїв для фізичних вправ, в тому числі і для вібраційного масажу.
Перший кабінет лікувальної гімнастики у Росії було відкрито у 1830 р. у Москві, а у 1838 р. розпочалась підготовка фахівців з лікувальної гімнастики у заснованому Ортопедичному інституті. Значний внесок у розробку і обґрунтування лікарської гімнастики, масажу, працетерапії та водолікування зробили засновники терапевтичної та хірургічної шкіл М.Я. Мудров, М.І. Пирогов та їх послідовники: С.П. Боткін, В.А. Манассеїн, П.І. Д'яконов та ін.
У 60-80-ті рр. минулого сторіччя наукова думка та практичні дії вітчизняних вчених випереджали зарубіжних в області лікувальної гімнастики. Підтвердженням цього є фундаментальна доповідь учня М.І. Пирогова професора Х.Я. Гюббенета на святковому зібранні Київського університету у 1854 р. "Про значення гімнастики у житті людини і народів"; видання у 1865 р. газети, присвяченої питанням лікувальної гімнастики; заснування у 1870 р. першого у Європі лікарсько-гімнастичного товариства у Петербурзі та першої на континенті поліклініки для лікування поранених солдат лікувальною гімнастикою у 1878 р.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
