Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії буловажливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- тасхідноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванніміж ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагодапересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.
Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишаласянадія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,--української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в бояхвійська, що змушувало рахуватися з таким суперником.
На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- 'торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності вуправлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, щонаселення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директоріяпроводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру
відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати двіумови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.
Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія булавсеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління йтому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидвауряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався наліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментомна комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялисявисокою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-хідними українцями протягом століть.
Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо-виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертийопір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиноювідходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москвізагрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет-роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли арміїгенерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре-жим, здавалося, от-от мав упасти. '
ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, аДиректорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того жЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали-чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявлявпро відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили --на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво-лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет-люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто буловже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажанийконфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук-раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.
Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль-ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа-лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів»майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва-жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловивїхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ:«Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра-їна».-- Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні передзрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв ускладі більшовицького Чека).
Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірносамовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюроюпропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція булаодною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве-ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців,створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість,яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою міроюспричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способівпідірвати Директорію,-- Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна-вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо,відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.
До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їхатакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивніполяки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву-жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан-ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве-лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою.Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складіналічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців.Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.
6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійцівпід командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українціві що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічникамидістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди-ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти-занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двохукраїнських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.
Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за неза-лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен-зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет-люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків..'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со-бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою наУкраїні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного протибільшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со-[юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи^ Києвом.
І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет-і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційнуІ неприязнь до його союзників -- польських «панів». У червні більшовики вдалися доІ контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів іІ розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про-іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму-сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території,зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове-дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті*скінчилася.
8. Перемога більшовиків
Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля-нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили згострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі-кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз-винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не-охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе-редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, якийвизнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико-руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.
Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності --ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі-заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона малана меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен-ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат-ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук-раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ-ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Українськоїсоціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при-значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівкипри можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн-ської культури.
Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію,що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн-ської радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи,які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівшибезнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовикиузялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі.Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів неза-можних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.
Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забез-печило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 191Я р. у Червоній ар-мії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.-- майже 3,5 млн під командуванням50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську.Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами по-вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навітьпісля того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білоїармій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом.Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом ко-мунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшови-ками.
Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий бать-ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєнимизагонами у 1--2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тю-тюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославшипроти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовикизмогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджу-вати, що не -тільки завоювали Україну^а й підпорядкували її.
Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, вклю-чаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці,завоювали незалежність, а ЗО-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Цепитання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежністьбільшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.
Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внут-рішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точкизору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) поля-гала в тому,-- тут ми повторимо цей важливий момент,-- що вони були змушені по-чинати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й не-розвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слаб-кої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп ікласів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництвідержави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2--3 % усього на-селення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьохїї представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою,було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня не-рішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. На-решті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентівніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визво-лення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних,патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніжті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.
Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала надопомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправ-дав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого вінне хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, щовін трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицькоїпропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національноїнезалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освіченихселян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоюваннянезалежності була втрачена.
Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати йогодля такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактнихгруп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступнихдля більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхід-ності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенціївиявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією таселянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах(це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розра-ховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний пер-сонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах -- цих осе-редках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальноїбази українського руху 1917--1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справиввеликий вплив на результати боротьби.
За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирі-шальними в його поразці стали зовнішні чинники.-Що стосується західних україн-ців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейськимкраїнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючоюсилою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицькаРосія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії ЛевТроцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір(і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів іЧервоної армії».
Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву йпрекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових,адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розра-ховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що да-вало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці малиіншого запеклого ворога -- білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалосябільше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.
Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромог-лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через якіАнтанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибіль-шовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національнимдержавам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища наУкраїні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносиниЦентральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Ди-ректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважавхаос, Що панував на Україні в 1917--1921 рр.
9. Висновок
Поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям іздобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що про-демонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненістьу власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури^вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, появаукраїнських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихосьчотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед.У цьому розумінні події 1917--1921 рр. були революцією не лише соціально-еконо-мічною, а й національною.
Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси укра-їнської революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросій-ською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старийлад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому,хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підставивважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того,чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобут-ками революції.
10. Список використаної літератури
1. Історія України: Посібник / Г. Д. Темко, Л. С. Тупчієнко, Н. В. Бем, В. Д. Боєчко. -- К.: Академія, 2001.
2. Історія України: Навч. посібник / В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін. -- К.:МАУП, 2001
3. История Украинь»: Курс лекций / Н. Олейник, В. Духопельников, М. Бердута, С. Наумов. -- Харьков: Консум, 2002
4. История Украиньї: Учебн. пособие для студ. неистор. спец. / Р. Лях, В. Изюмов, Ю. Красноносов й др. -- Донецк: Центр подгот. абитур., 1999.
5. Історія України / В. К. Баран, Я. Й. Грицак, Я. Д. Ісаєвич та ін. -- 2-е вид.. зі змінами. -- Львів: Світ, 1998.
6. Коваль М. В. Історія України. / М. В. Коваль, С. 3. Кульчицькик Ю. О. Курносов. -- К.: Радуга, 1992
7. Кормич Л. І. Історія України від найдавніших часів і до XXI ст. Навчальний посібник. 2-е вид., доп. і перероб. / Л. І. Корм»ич, В. В. Багацький. -- Харків: Одіссей, 2000. -- 2001.
8. Крип'якевич І. П. Історія України / Упорядж. тексту, приміт, комент. Б. 3. Якимович. Передмова Я. Р. Дашкевича; художн. Л. А. Лобода -- 2-е вид., перер. і доп. --Львів: Світ, 1992.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5