Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна владаперебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона моглаздобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якогопрагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чиномпідійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Украї-ні,-- питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спробавідновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економіч-ного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського.В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своємурахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак,змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український заформою, але московський за змістом».
Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли-пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на-віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач-но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя-ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі-генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за-можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, надумку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив-ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як вінназивав національне свідому українську інтелігенцію.
3. Анархія
У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна краї-на не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської бороть-би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різнихармій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анар-хістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронтирозділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок іззовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подава-лися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часомрізні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енер-гію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було лег-ко заволодіти, але неможливо управляти.
Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падаєодна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості при-дбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задоволь-нити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати йогосподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянинусвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по-ставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієїгромадянської війни.
Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття унього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць-ким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків,ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборо-нити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класо-вого ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібнодо китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначесамі собі були законом.
Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, дежили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них -- отаман іМатвій Григор'єв, колишній царський офіцер--очолював сили в 12 тис. чоловікна Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Ін-ший--легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятийанархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комуні-д каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була' влада зброї.
4. Директорія
Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможногоповстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі-нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид-ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики»на зразок Грущевського, а молоді.
26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те,що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд-ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло-жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при-ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я-зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», атакож оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур-жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред-ставницький і законодавчий орган держави.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його зусіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, щочерез нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилосядо того, якою має бути нова влада -- парламентською демократією (як того хотілипомірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалисяліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада-вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе-рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис-кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу-ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен-тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти-тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по-вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції -- чому віддати пріоритет:соціалістичній революції чи національному визволенню -- знову сіяла в її лавах во-рожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморськихпортах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, захід-них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намірнадати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії,що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тимчасом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти наУкраїну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і томубула змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченкозі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час якпомірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе-речку самі більшовики -- в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди-ректорією, червоні війська напали на Харків.
Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військДиректорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим ЦентральнаРада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про-вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку-вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно-українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушеніборотися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того жці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Томуце була злука лише за назвою.
Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз-чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова-ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозудля свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен-денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі-таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому арміяДиректорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши-лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чоліз отаманами,-яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль-шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере-їхала до 'Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримуваланевеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.
І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави -- Франції, військаякої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядатипривабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальних прорадян-ських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, а соціалістич-ний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. ТеперПетлюра був найвплИвовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що. фран-цузи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських«сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії.На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська підтиском отамана Григор'єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий. перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з'явилися.
Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечкисеред українців. Від двох найбільших політичних партій -- соціал-демократів і со-ціалістів-революціонерів -- відділилися невеликі, але впливові фракції радикалів, щопроголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформу й приєдна-лися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зе-лений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Відокремлення в соціал-демокра-тичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від со-ціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти -- фракція, що організуваласянавколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.
Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., сталопоширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшо-вицьких сил -- як українських, так і російських -- підігрівалася поширеною думкоюпро те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв на-справді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до мен-шовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків,зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особ-ливо в Чека -- таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосієвреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5