26 липня 1956 року на великому мітингу в Александрії Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Єгипетські збройні сили ввійшли в зону каналу. Міра Насера була справедливою, адже Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. доларів щорічних прибутків від експлуатації каналу. Якщо арабський світ сприйняв це з ентузіазмом, то західні країни та Ізраїль готували військовий акт, а спочатку „заморозили" авуари Єгипту у банках Англії.

США виступили з ідеєю „інтернаціоналізації” каналу через створення Асоціації користувачів каналу. Союзники-Великобританія, Франція та Ізраїль, домовилися про спільні дії, зосередили біля берегів Єгипту величезне військове угрупування, що налічувало 65 тис. солдатів, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців, 6 підводних човнів.

29 жовтня почалися військові дії нападом ізраїльтян на Єгипет. У війну включилися Англія і Франція. Рішуча позиція СРСР в ООН заставила агресорів в ніч з 6 на 7 листопада припинити військові дії. Війська їх були виведені у березні 1967 року. Для контролю над додержанням умов перемир'я на 56 кілометровий відтинок арабо-ізраїльського кордону в секторі Газа та 185 кілометрової лінії розмежування на Синаї уведено 3400 солдат із Норвегії, Швеції, Індії, Югославії, Бразилії та Канади. Окремий пост для забезпечення свободи судноплавства по Арабській затоці розташовано в Шарм аль-Шейху.

У 1958 році на переговорах у Римі колишнім власникам каналу Єгипет зобов'язався виплатити 28,3 млн. ф. ст. Президент Єгипту пішов ще далі завершив націоналізацію майна філії англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бельгійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 року за законом про „єгиптизацію” економіки, конфісковано майно 2,5 тис. британців та 3,5 тис. французів, яких змусили виїхати з країни. Загалом в країні до 1962 року націоналізовано 70% підприємств великого бізнесу.

Авторитет Насера в арабському світі дуже зріс, а сірійське керівництво пішло навіть на об'єднання двох держав, хоча воно виявилось нетривким, а військовий переворот 1961 року у Сирії роз'єднав цю державу на дві знову. До 1967 року Єгипет потроїв свій економічний потенціал.

Удару по Єгипту завдала арабо-ізраїльська війна у червні 1967 р., коли сили Єгипту, Сирії та Йорданії потерпіли поразку Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт вирішили щорічно виділяти Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. Авторитет Насера із-за поразки не зменшився. „Програма 30 березня" 1968 року націлювала країну на нові звершення. До середини 1969 року СРСР Єгипет відмовив в свої збройні сили, а до 1970 року в Єгипті перебувало близько 10 тис. радянських військових.

Г.А. Насер помер 28 вересня 1970 р. залишивши міцну державу з сильним авторитетом як в арабському та і в усьому світі.

Правління Анвара Садата.

Наступником Г.А. Насера став його товариш по організації „вільних офіцерів” Анвар Садат хоча йому бракувало харизми та популярності свого колеги. Був вельми релігійною людиною. Продовжив він і попередній курс у зовнішній політиці, використовуючи допомогу СРСР для підготовки нової війни з Ізраїлем, хоча у липні 1972 року вислав із країни всіх радянських радників. Війна жовтня 1973 р. суттєво не змінила позиції сторін, а вже з листопада 1973 р. були відновлені американо-єгипетські відносини. Єгиптяни відновили в 1975 р. судноплавство по Суецькому каналу. У вересні 1975 р. Єгипет та Ізраїль уклали угоду про взаємне припинення ворожих дій. Відмовляючись від гасел радикального панаарабізму, А. Садат змінив назву країни з ОАР на Арабську республіку Єгипет (АРЄ), відмовився від економічних моделей „арабського соціалізму” і оголосив політику „інфіттаху” („відкритих дверей), пільги інвесторам, гарантії не націоналізувати підприємства з часткою іноземного капіталу. Розвивалася торгівля і фінанси, зате набагато гірше промисловість та сільське господарство, зростає зовнішній борг країни: з 1,7 млрд. Дол. до 14 млрд. В 1979 р. і 20 млрд. У 1981 р. Загострилася продовольча проблема, коли в середині 70-х рр. Єгипет почав ввозити продукти харчування та пшеницю, яка завжди була експортним продуктом. Відбулося розшарування єгипетського суспільства на дуже бідних і дуже багатих. Зростали ціни, відбувся демографічний вибух - зростання населення з 33 млн. в 1970 р. до 39 млн. осіб в 1976 р.

Все це разом взяте викликало зростання напруги в країні Садат запроваджує військовий стан, у зовнішній політиці при посередництві США підписує 25 березня 1979 р. Кемп-Девідську мирну угоду з Ізраїлем. Надіявся на фінансову допомогу США.

Арабські країни бойкотували Єгипет, економіка зазнала суттєвих втрат через їх ембарго, Єгипет вже не міг відігравати роль лідера арабського світу. Активізувалися підпільні організації ісламського спрямування, напади на коптів. Незважаючи на арешт 1536 найактивніших противників уряду, ісламісти вбили А. Садата під час традиційного параду на честь річниці початку війни 1973 р.

Правління Хосні Мубарака.

Наступником вбитого президента став віце-президент Хосні Мубарак (1928 р. н) колишній військовий льотчик, головнокомандувач ВПС країни під час війни 1973 р. У 60-х р.Х. Мубарак навчався в Академії генерального штабу ім. .М. Фрунзе в Москві, але особливих сентиментів до СРСР не виявляв. Ще більш прозахідний політик провів рішучу боротьбу з антиурядовим підпіллям. На парламентських виборах 1984 р. пропрезидентська народно - демократична партія здобула 70% місць, так було і в послідуючі роки виборів. У зовнішній політиці Мубарак виходив із постулату, що економічна та військова слабкість країни не полишають Єгипту іншого вибору, як зберігати союз із США та підтримувати мир з Ізраїлем. За такої політики Єгипет залишився другою в світі країною за обсягами отримуваної із США фінансової допомоги. Протягом 1975-1995 рр. США надали Каїру безоплатну допомогу загальним обсягом 35 млрд. доларів. Ізраїль вивів свої війська із Синайського півострова. Під час Ізраїльської агресії в Лівані 1982-1985 рр. Х. Мубарак не наважився розірвати дипломатичні відносини із Тель-Авівом, хоча і відкликав свого посла після різні палестинців у таборах Сабара і Шатіла поблизу Бейрута.

Заколот 17 тис. працівників поліції у лютому 1986 р. уряд придушив. У 1979 р. Єгипет відновив дипломатичні відносини з більшістю арабських країн, у 1989р. відновлено його членство в ЛАД, а в 1991 р. повернуто її штаб-квартиру в Каїр.

Успіхи в економіці скромніші. Не хватка хліба привела до дотацій бідним верствам населення, які щорічно перевищували прибутки від експлуатації Суецького каналу. Зростало населення (у 19888-1995 рр. з 50 до 60 млн. чол.), а це привело до росту безробіття. Тому майже 2 млн. єгиптян працювали за кордоном, ще декілька мільйонів покидали країну для сезонних заробітків. Неможливість багатьом категоріям населення отримали кваліфіковану медичну допомогу та освіту. Перенаселення міст - у Каїрі проживало 14 млн. жителів, військові видатки складали близько 30% бюджету.

Міжнародний імідж Єгипту зріс завдяки участі країни у війні з Іраком 1991 р. (38 тис. солдат і офіцерів). Західні кредитори пробачили Каїру частину його 50 млрд. боргу. У 1992 р. єгиптянин Бутрос Галі (1992 р. н) став генсеком ООН.

Незважаючи на найвищий відсоток безробіття в 1999 р. та зовнішній борг в 30 млрд. дол. єгиптяни підтримують президента. У 90-х рр. та на початку ХХІ ст. Для Мубарака головна проблема це ісламські терористи із угрупування „Аль Джамаа аль Ісламійя” („Ісламська громада”). Спроба вбивства Мубарака в 1996 р., залякування іноземців терактами в Єгипті щоб скоротити надходження від туризму (у 1996 р. вони склали 7,2 млрд. дол.) Найтрагічнішим був теракт 17 листопада 1997 р. в Храмі Хатшепсут в Луксорі. Загинуло 58 іноземних туристів та 4 єгиптські поліцейські. В останній час зростає єгипетська економіка через фінансові запозичення та відкриття нових покладів нафти і газу. За умов продовження ліберальних реформ Єгипет має всі шанси збудувати модерне та динамічне суспільство.

Судан

Одна з відсталих арабських країн півночі Африки отримала незалежність як унітарна демократична республіка 1 січня 1956 р. Перший уряд незалежної держави очолив Халіль. Він продовжив план реконструкції сільського господарства. На 1958 р. в долині Нілу нараховувалося вже 847 великих плантацій загальною площею 1,5 млн. федданів. У 1957 р. було введено в обіг національну валюту - суданський фунт прирівняний до єгипетського. Але нерівноправне положення південних районів привело до початку громадянської війни в 1958 р.

До 70-х років ситуація в Судані була нестабільною, були військові перевороти, ішла громадянська війна на Півдні, мінялися уряди, у армії діяла група „ Вільних офіцерів". І якраз вони 25.05.1969 р. здійснили державний переворот, який очолив полковник, потім генерал майор Джафар Німейрі. Країна отримала назву Демократична Республіка Судан (ДРС).

Не дивлячись на деякі заходи, ситуація в країні не ставала стабільною, відбувалися виступи народних мас, громадянська війна на Півдні. Все привело до нового військового перевороту і скинення Німейріу в 1985 р. Але і нові власті вже в 90-х р. ХХ ст. і на початку ХХІ ст. не зможуть поки що справлятися з цими проблемами як і з проблемою ісламського фундаменталізму, одним із центрів якого є Судан.

Лівія

Процес завоювання незалежності був непростим для Лівії. Країни антигітлерівської коаліції США, Великобританія, Франція, і СРСР розв'язували питання трьох частин Лівії-Кіренаїку, Триполітанію та Фецуан. Ідею єдиної держави підтримав Єгипет, а у серпні 1949 р. на користь об'єднання висловився Національний конгрес Триполітанії.

Надання незалежності Лівії відбувалося при безпосередній участі ООН.25 листопада 1950 р. з представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії став Ідріс Сенусі, створено уряд, прийнято конституцію.24.12.1951 р. Ідріс Сенусі проголосив створення унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії.

Країна відстала з рядо-пленними порядками. Король більше займався теологією, кланова суперечка. У другій половині 50-х рр. соціально-економічна ситуація в Лівій змінилася в зв'язку з відкриттям на її території покладів нафти і газу. Передавши концесії на вибуток нафти західним, переважно американським компаніям, Лівія почала отримувати значні відрахування.55% лівійської території здано в оренду 14 нафтовидобувним компаніям - це вигідно бо Європа близько і не треба транспортувати нафту через Суецький канал. Протягом 1956-1961 рр. західні компанії вклали в розвиток лівійської нафтовибуткової галузі 800 млн. доларів.

Промисловий видобуток нафти в Лівії почався 8 квітня 1959 р., а з вересня 1961 р. почався її експорт. Упродовж 1961-1969 рр., видобуток нафти в країні збільшився з 0,5 млн. до 150 млн. тон на рік в результаті чого Лівія вийшла на п'яте місце в світі за обсягами нафтовиботку. Прибутки від експортованого „чорного золота” у 1969 р. склали 1 млрд.175 млн. дол. Завдяки цьому ВНП Лівії упродовж 60-х. р. збільшився в понад 4,5 рази. У соціально-політичних перетвореннях різко зростав розрив між бідними та багатими верствами населення. Прибутки від експорту нафти осідали в кишенях заледве 0,9% населення країни. Почалося формування національної інтелігенції, в середовищі якої в наступні роки з'явилася антимонархічна опозиція.

У суспільному житті Лівії особливу роль грала армія, в якій сильними були пронасерівські настрої. У 1964 р. військові створили організацію „Вільні офіцери юніоністи-соціалісти". Її очолив лейтенант Муамар Каддафі (1942 р. н). Організація ставила собі за мету здійснити антимонархічний переворот та соціально-політичні реформи за єгипетським взірцем. Офіцери були незадоволені небажанням короля втручатися в арабо-ізраїльський конфлікт.1 вересня 1969 р. вони вчинили державний переворот, арештували членів королівської родини, (король був у Греції на лікуванні) чинних чиновників. Влада у Ради військового командування, а країну проголошено Лівійською Арабською Республікою. Лідером держави став М. Кадафі, а його партія - Арабський соціалістичний союз (1972 р) єдиним політичним підґрунтям режиму. Головою АСС став М. Каддафі, який виступав за „арабський соціалізм та міжарабську солідарність у зовнішній політиці” Ідеологія АСС „третя теорія” Каддафі, яку він сформував у вигляді „зеленої книги". „Третя теорія” передбачала встановлення в країні „прямого правління народних мас" без посередництва партій та парламентської системи. „Третя теорія” критикувала капіталізм та комунізм і, оголошуючи головними рушіями історії націоналізм та релігію, пропонувала побудувати засноване на канонічних нормах Карану справедливе суспільство.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11