Червень 1967р. означав остаточний крах надій палестинців на ООН і на арабські країни. Тому вони вирішили діяти самі і розгорнули з липня 1967р. партизанську війну на окупованій Ізраїлем території. Витіснені ізраїльтянами на сусідні території, вони продовжували цю війну на лініях перемир'я, тим більше, що Ізраїль теж наносив удари, особливо по Єгипту, через ці лінії. За 1967 - 1969рр. особистий склад політичних кадрів ПРО виріс у 30 разів, чисельність його збройних сил у 150 раз, ступінь їх оснащення зброєю, фінансами та іншим забезпеченням - майже в 300 раз.
Все це відбувалося на фоні небаченого піднесення патріотизму серед палестинців, де б вони не знаходились і ким би вони не були.
Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Володіючи талантом дипломата, Арафат на протязі десятиліть в умовах обстановки, яка дуже часто різко змінювалася, як в середині ОВП так і навколо неї, завжди зумів знаходити оптимальний варіант, який забезпечував підтримку ПРО з боку різних, іноді навіть ворожих одна до одної сил арабського світу.
Піднесення ПРО в 1967 - 1970 рр. араби назвали „палестинською революцією”. Вона була використана арабським урядом для ліквідації наслідків шестидневної війни і включення ПРО в контекст загально арабського протистояння з Ізраїлем. Але подальше посилення ПРО не входило в їхні плани, особливо Йордані та Лівані, де ПРО мав найбільший вплив. Почалися атаки армії Лівану (в 1969 і 1973рр) і Йорданії (в 1970 - 1971рр) в результаті яких ПРО мав важкі втрати. Але ПРО виявився надзвичайно живучим в силу багатьох причин - невирішеності економічних і соціальних проблем, які багато в чому і сприяли виникненню ПРО, постійного збільшення кількості палестинців і симпатій до них серед арабів, соціальні еволюції самих палестинців, серед яких за десятиліття вигнання відсоток інтелігенції, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників став набагато вище, ніж серед інших арабів. Крім того, ПРО залишався козирем у зовнішній політиці майже всіх арабських держав як у їх взаємовідносинах з країнами Заходу так і між собою. Тому всі арабські країни в 1973р. визнали ОВП „єдиним представником арабського народу Палестини і надали їй повні права члена ЛАК, а ГА ООН прийняла в листопаді 1974р. резолюцію про „право палестинської нації на самовизначення", на „національну незалежність і сувернітет”.
Але наступні події сильно ускладнили реалізацію цієї резолюції. З 1975р. ПРО був втягнутий у довгу громадянську війну в Лівані, однією з причин якої було небажання правих кіл християнської буржуазії Лівану терпіти присутність ПРО в країні. В 1982р. Ізраїль почав окупацію півдня Лівану і змусив загони ПРО до евакуації в інші арабські країни. Але і на цей раз військове послаблення ПРО не привело до його політичного послаблення. Більше того, мирний опір палестинців, який почався з 1987р. (інтіфада) на окупованих територіях поставив під питання панування Ізраїлю на захоплених ним територіях. З 1993р. Ізраїль і ОВП визнали одна одну і створену палестинську автономію на Західному березі р. Йордану з столицею у м. Раммаллах (домовленості між головою ОВП Я. Арафатом та прем'єр-міністром Ізраїлю І. Рабіном).
В інтифаді палестинців поряд із ОВП і іншими силами ПРО прийняли участь і організації ісламістів. І це не було випадковістю. Довга, починаючи з 20-х років ХХ ст. боротьба палестинських націоналістів стала на початку 80-х років не давати реальних результатів. А це привело до появи на авансцені боротьби в Палестині різних груп ісламістів, які вважали, що лише допомога всіх мусульман світу допоможе палестинцям. Їх ядро склали активісти організації Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто „Рух ісламського опору”) яку підтримала Лівія і Саудівська Аравія у кінці ХХ ст. Ізраїль вважає Хамас своїм головним противником. І це має свій резон.
60 - 70-ті роки на Сході були одночасно роками появи і посилення молодих національних держав; але також роками розчарувань в дійсності, ефективності ідеології націоналізму. Збереження економічної залежності від Заходу, нездатність націоналістів вирішувати соціальні проблеми які надзвичайно загострились в останній третині ХХ - на поч. ХХІ ст., викликали розчарування у всіх світських ідеологіях. Цей процес особливо зачепив світ ісламу, оскільки у всіх інших країнах Сходу від Японії до Індії, у більшій мірі проявилися інтернаціоналізація господарських виробничих, фінансових, культурних, технологічних, естетичних і людських зв'язків. Вся Східна і Південно-Східна Азія відчула вплив японського „економічного дива", яке навчило підприємців вмілому засвоєнню досвіду США і Західної Європи, а найманих робітників - дисциплінованості і лояльності, працездатності, відданості своєму підприємству, невимогливості до житлових умов, бажання підкорятися. Цьому в певній мірі сприяли і такі релігійні доктрини як буддизм, конфуціанство, індуїзм, християнство. Крім того, якраз у цій зоні розташовані майже всі НІК, які здійснили в 50 - 70-х рр. індустріальний стрибок який покращив життєвий рівень населення - Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Індонезія (до кризи 1997р) у інших країнах зони з'явився шанс і стимул досягти цього ж.
Всього цього не було у країнах ісламу від Пакистану до Марокко. Іслам консервативний, менше схильний до новинок, більш повно регулює і контролює життя віруючих, перешкоджаючи її модернізації, або в крайньому випадку, гальмуючи її. Тому країни ісламу завжди більш твердо протистояли „вестернізації", тобто буржуазній модернізації, яка йшла із Заходу, і більш непримиримо були налаштовані по відношенню воєнно-політичного гегемонізму, економічної і культурної експансії Заходу. В ХІХ - на початку ХХ ст. це вилилося в панісламізмі (тобто прагненні об'єднати всіх мусульман, щоб гідно протистояти невірним), потім - у різних мусульманських вченнях і течіях які суміщали іслам з націоналізмом, а з середини ХХ ст. в ісламському фундаменталізмі. Потім ідеалом останнього є створення в кожній країні „ісламської держави" конституцією якої буде Коран, „господарським ідеалом" - ісламська економіка, яка буде регулюватися шаріатом, а соціальним ідеалом - мусульманська община (умма), яка заснована на солідарності і взаємодопомозі віруючих. Ця утопія стала дуже популярною серед майже 1 млрд. мусульман в 70 - ти країнах, включаючи Росію і чимало республік СНД.
Перші виступи ісламських фундаменталістів мали місце вже в 50-ті роки (Єгипет), в 60 - 70-ті рр. ХХ ст. (Алжир, Сирія). Повсюдно його причиною було прагнення мусульман знайти пояснення своїх лих в талмудах Корана і Шаріата, в засиллі „поганих” („прозахідних”) мусульман, які користувалися „бидча” („погані нововведення”). Найбільш повне втілення ці тенденції знайшли в Ірані під час „ісламської революції" 1978 - 1979рр. Вона завершилася заміною шахської монархії Ісламською Республікою Іран (ІРІ) з подальшим поширенням ісламського фундаменталізму по всьому Сходу - від Марокко і Сенегала до Філіппін і СРСР, де відчувався вплив ісламського буму і через Іран, і через Афганістан. Війна в Афганістані надзвичайно посилила ісламо-екстремістів і в цій країні, і в Пакистані, і серед мільйонів мусульман в Індії. З 80-х років посилився прямий вплив Ірану на шиїтів Лівану, які утворили Хезбола (по араб. „Хизб Аллах”), тобто „Партію Аллаха", з допомогою грошей, зброї і інструкторів із Ірану, яка стала основною силою, яка протистоїть Ізраїлю на півдні Лівану. Ісламісти спробували в ході кривавої підпільної війни в 1977 - 1983рр. скинути владу ПАСВ в Сирії, хоча потерпіли невдачу. ПАСВ і її лідер Хафиз аль-Асад повели рішучу безкомпромісну боротьбу з ісламо-екстремістами, спираючись на армію і силові структури, а також - на солідарність практично всіх інших світських партій країни. Їм також вдалося перехопити у фундаменталістів лозунги соціальної рівності, які з самого утворення входили в доктрину ПАСВ, а вмілою економічною політикою, уряд ліквідував соціальне дно міст, яке і було головною базою екстремізму.
Характерно, що майже те ж саме відбулося в Іраку, де шиїтська більшість населення співчувала Ірану навіть після початку 1980р. війни з ним. Довголітня 8-річна війна, втрати і руйнування ослабили обидві країни. Але досить серйозний рух шиїтів, особливо на півдні Іраку, виявився, як і в Сирії, безсилим навіть в цих умовах проти політики ПАСВ. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979р. (фактично з 1974р). цей лідер, закінчивши війну з Іраном, через два роки почав нову з Кувейтом.
Ісламісти діяли (і діють) практично у всіх країнах Близького Сходу. У 80-ті роки їм вдалося посилити активність „Хамас” в Палестині (як і в 90-х рр), насправді встановити свій ідеологічний контроль над військовими режимами в Йемені і Судані, сильно впливати на близьке до них керівництво Лівії. В Єгипті, де раніше їх діяльність жорстко (і ефективно) переслідувалась Насером, вони отримали можливість легалізуватися і навіть процвітати при президентстві Садаті (1976 - 1981рр), який юнаком сам був ісламістом. Але зближення Садата з Ізраїлем в 1977 - 1979 рр. викликало бурю незадоволення у всьому арабському світі, відштовхнуло від нього фундаменталістів і якраз їх бойовики вбили Садата восени 1981р. Новий президент Х. Мубарак, на якого були теракти бойовиків, повів з ними жорстку боротьбу. Але в Єгипті вони залишилися серйозною силою маючи капітал, таємні склади зброї і широким підпіллям. В їх асоціації („гамаат ісламійя”) об'єднанні мільйони єгиптян. Тому вони легко організовують маніфестації і страйки, теракти в яких гинуть невинні люди. Останній із них, який потряс Єгипет, відбувся в 2001р. в долині фараонів (район м. Луксор).
Майже те ж саме ісламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за „повагою до ісламу” в країні. Тому діяльність багаточисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону. В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників „іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу і тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головної організації „Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991р., з тих пір вплив ісламістів в Тунісі почав зменшуватись.
Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964р. тут була розпущена ісламістська організація „Аль-Киям" („Цінності”), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979р. серед молоді починається рух „братів-мусульман" і „сестер-мусульманок”, які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних „диких” мечетей, вимагали будівництво „ісламської держави". Після 1989р. вони легалізувались і утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах. Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів і 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію „всіх невіруючих на мусульманській землі". За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут „прославлялися” алжирські „ветерани Афганістану", які утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що „Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001р. загиблих більше 3 тис. чоловік).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
