Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження „французького Алжиру”. ОАС розпочала компанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФАЛ та прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок спровокованого терором ОАС, загострення національного протистояння лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів.

Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х ррр.70% населення Алжиру не мало роботи.

В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем'єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А Бен Белла став її першим президентом.

Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення нагальних проблем економіки. Бракувало фахівців у промисловості із-за від'їзду європейців, багато вільних земель із-за цієї ж причини. Уряд дозволив селянам займати покинуті землі, а це становило майже 2 млн. га. орної землі. Єдина галузь, яка працювала і приносила країні валютні надходження була нафтовидобувна промисловість, яку продовжували контролювати французи.

Нестабільним було і політичне становище: прикордонний конфлікт з Марокко, заколот в Кабілії, поява опозиції, авторитаризм президента. 19 червня 1965 року відбувся безкровний переворот, який змістив Бен Беллу.

Новим президентом став Хуарі Бумедьєн (1927-1978), який отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги. У 1969 р. Алжир став членом ОПЕК. Уряд продовжував підтримувати добрі відносини із Францією, налагодив співпрацю із СРСР.

27 грудня 1978 р. Х. Бунедьєн помер і став президентом міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р. н) Він взяв курс на зближення з США у 1986 р., нормалізував відносини з Лівією, 1988 р. з Марокко за Західну Сахару, це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Maгрібу до якої крім Алжиру увійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія.

У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося із-за падіння цін на нафту. У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму.

Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол. .

Вже президент Абд ель-Aзіз Бутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в'язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянська війна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступок уряду, в Алжирі миру ще не має.

Марокко.

Ситуація в Марокко була схожа на ситуацію в Алжирі. Французький уряд не бажав надавати незалежності своєму протекторату. Активно за неї боровся султан М. Бен Юсуф, якого французи арештували і вислали на Мадагаскар. Використовувались, міжетнічні протиріччя. Національно-патріотичний рух очолила партія "Істікляль". Почався індивідуальний терор бойовиків із таємної Марокканської організації "Чорний півмісяць", а європейські колоністи створили свою таємну організацію "Союз боротьби за Французьку присутність". З серпні 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу.

Загострення марокканського конфлікту змусило Париж піти на поступки.5 листопада 1955 р. Французький уряд офіційно визнав М. Бен Юсуфа визнав законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Повернувшись з переговорів з Франції до Рабата султан 16 листопада створив уряд до якого ввійшли представники "Істіклялю" та Демократичної партії Незалежності. Звільнено політв'язнів, розширено права профспілок. Повномасштабну угоду Франція-Марокко, яка підтвердила незалежність підписану 2 березня 1956 р. Іспанія визнала Марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У січні 1957 р. султан М. Бен Юсуф прийняв титул короля під іменем Мухаммед V (1957-1961 рр)

Король проводив помірковану політику відкидаючи радикальні заклики націоналістів із „Істиклялю". У травні 1960 р. король остаточно позбувся представників опозиційних партій в уряді і призначив самого себе прем'єр - міністром, заступником прем'єра став син короля Хасан Мулай (1929-1999 рр). Саме він фактично виконував обов'язки керівника уряду аж до самої смерті Мухаммеда V (1961 р)

Молодий король вступив на престол у березні 1961 р. під іменем Хасан ІІ (1961-1999 рр) і зберіг за собою крісло прем'єра аж до парламентських виборів у листопаді 1963 р. Програма поміркованих реформ не сподобалась військовим і вони організували два замахи на Хасана ІІ (1971-1972 рр) і тільки стальні нерви врятували короля.

У роки правління Хасана ІІ у зовнішній політиці Марокко відбулися важливі зміни з 70-х років Марокко почало проводити більш агресивну політику. Марокканські підрозділи брали учать у арабо-ізраїльській війні в жовтні 1973 р., а в листопаді 1975 р. загони армії вступили на територію Західної Сахари, потім її поділили з Мавританією. Кочове населення з допомогою Лівії та Алжиру створило військо-політичну організацію Народний Фронт визволення Сахари і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО). Він у лютому 1976 р. оголосив незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яку ніхто не визнав. Перемир'я підписано 1991 р. проблеми економіки, інфляція, зовнішня заборгованість, безробіття все це викликало виступи у різних містах. У 90-х роках почалася приватизація, дещо скорочено зовнішній борг хоча і так великий - 15,2 млрд. дол. За участь у анти іракській коаліції захід пробачив Марокко 3,5 млрд. дол.

23 липня 1999 р. Хасан помер і новим королем під іменем Мухаммеда VI (1963р) проголошено його сина. Всі проблеми попередньої влади залишилися, добивалися і в сільському господарстві: у 80-90 роках було після сильних посух. Покращилася ситуація з правами людини, що засвідчили демократично проведені у вересні 2002 р. парламентські вибори.

Ізраїль

Після закінчення Другої світової війни ситуація в Палестині різко загострилася, єврейські воєнізовані формування почали нападати на англійські війська, вчиняти терористичні акти, вибух в готелі "Цар Давид". Терор англійців нічого не дав. До вирішення Палестинської проблеми з серпня 1945 р. активно підключилися США. У вересні 1946 р. Лондон запропонував розділити Палестину на чотири частини, округи Негев та Єрусалим під прямим британським контролем і дві (єврейську та арабську) автономні держави під загальним британським правлінням. Обидві сторони цей план відкинули.

Тоді Англія передала питання Палестини на розгляд ООН. Комісія з 11 держав наполягала на поділі країни на дві держави із збереженням міжнародного статусу Єрусалима.29 листопада 1947 р. ООН прийняла рішення №181 про припинення Британського мандату під Палестиною і поділ країни на дві самостійні держави. За проголосувало 33 держави, проти 13 та ще 10 утрималося.

Згідно з прийнятою резолюцією арабську державу планувалося створити на території 11,1 тис. кв.км. (42,88% Палестини), де на початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів (у т. ч.22000 бедуїнів-кочовників) і 9520 євреїв, а єврейську на 14,1 кв.км. (56,47%) з 499 тис євреїв і 510 тис. арабів (у т. ч.105 тис. кочівників-бедуїнів). Єрусалим з околицями (0,65 території Палестини) з населенням 105,5 тис. арабів 99,7 тис. євреїв виділявся в спеціальну зону під міжнародним контролем. Планувалося співробітництво двох держав, а Лондон виведе війська з Палестини не пізніше 1 серпня 1948 р. а незалежність обох держав буде проголошено одночасно не пізніше 1 жовтня 1948 р. Тимчасова державна рада (уряд) євреїв з 14 на 15 травня 1948 р. проголосила незалежність держави Ізраїль.

Перший уряд з 13 міністрів очолив лідер партії МАПАЙ голова Палестинського виконкому ВСО і "Єврейського агентства" Давид Бен Гуріон (1966-1973 рр.) через два дні президентом держави обрано лідера партії загальних сіоністів Хаїма Вейцмана (1874-1952). Створення незалежної єврейської держави стало можливо завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення британських впливів на Близькому Сході. Потім почалося арабо-ізраїльське протистояння.

Перші парламентські вибори в Ізраїлі відбулися 25 січня 1949 р. За 120 депутатських місць внесених у виборчих перегонах змагалася двадцять одна партія. Найбільше голосів здобула Партія робітників Ізраїлю (МАПАЙ) - 46 депутатських мандатів. Ще одна робітнича партія (МАПАМ) виборола 19 мандатів і т.д. Майже тридцять років в країні встановлювалося домінування однієї робітничої партії МАПАЙ.

У 1950 р. Ізраїль оголосив Західний Єрусалим своєю столицею, куди переїхали всі міністерства за винятком міністерства закордонних справ, яке змушене було залишитися Тель-Авіві, щоб підтримувати контакт з закордонними посольствами. Міжнародне співтовариство не визнало цього одностороннього кроку ізраїльського уряду, продовжуючи вважати столицею Тель-Авів.

Війна 1948-1949 рр. коштувала ізраїльтянам досить значних жертв. Знищено більшість насаджень цитрусових, сильно постраждали хімічні підприємства Мертвого моря. У боях з арабами загинуло близько 6000 осіб, що склало майже 1% тогочасного єврейського населення країни, але це компенсувалося еміграцією. В 1950 р. кнесет прийняв "Закон про повернення" за яким до країни мав право повертатися будь-який єврей світу. До кінця 1951 р. до Ізраїлю пересилилися 687 тис. осіб. в т. ч. понад 300 тис. із арабських та мусульманських країн. До Ізраїлю повністю пересилилося єврейське населення Ємену - 44,5 тис. Іраку - 130 тис. Лівії - 33 тис. осіб. У 1958 р. населення Ізраїлю сягнуло 2 млн. осіб. За станом на 1961 р., 69% приросту населення країни складали переселенці, й тільки 31% діти, які народилися в єврейській державі.

Країна була мала, бідна, економічно відстала. Соціальну напругу створювала конкуренцію між євреями із африканських та азійських країн (сефардами) та репатріантами із Західної та Східної Європи (ашкеназі). Приріст населення серед сафардів був значно більшим, але ашкеназі домінували в уряді та адміністративних органах. До 1974 р. всі прем'єр-міністри та президент Ізраїлю були ашкеназі, походили з України, Білорусії, Польщі та Росії. Все це викликало соціальну напругу в країні.

Пішов процес відродження івриту, щоб прискорити інтеграцію репатріантів. У 1953 р. було створено Академію івриту.

У перші роки незалежності економіка країни трималася, головним чином завдяки зарубіжним фінансовим вливанням. Міжнародні єврейські організації надавали Тель-Авіву щорічні субсидії в 250 млн. дол. Німеччина в 1953 р. почала виплачувати ізраїльтянам значну фінансову допомогу, як компенсації за геноцид євреїв нацистами. За 1948 - 1952 р.р. Ізраїль отримав величезну суму допомоги 2,5 млн. дол. Навколишнє оточення Ізраїлю створювало свої проблеми, торгівля не розвивалася, нафти немає і т.д.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11