До літургійної літератури примикала богословська, зокрема пояснення Біблії, тези теологічних диспутів. Таких видань було порівняно небагато, однак вони стали істотним чинником богословської освіти.
Невід'ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо літургійної, були виливні орнаменти, які друкувалися з подібних до шрифту орнаментальних набірних форм, тобто гравійовані, й відбиті з дереворитних або мідеритних кліше, а також; зображення, спершу виключно дереворитні, пізніше й мідерити — відбитки з мідних кліше. Орнаменти не були просто прикрасою, тим більше, що зображення не лише ілюстрували і пояснювали текст. Адже сакральним об'єктом, якому належало провідне місце в таїнствах і обрядах, була книжка в цілому, в нерозривній єдності тексту, який читали і слухали в церкві, і зорового ряду. Текст, зображення, церковна музика мали глибоко символічне значення саме у їх поєднаності. Тому таку велику увагу друкарні приділяли мистецькому оформленню друкованих книг, особливо літургійних.
На Заході найдавніші літургійні книги наслідували книги рукописні, але дуже скоро розпочався зворотний процес: нові форми набору і прикрас, які з'явилися у друкованій книзі, почали впливати на рукописну книгу. Оскільки українська друкована книга мала замінити в богослужбовому вжитку рукописну, вона перейняла від неї обриси літер, засади поділу тексту на розділи, підрозділи та рубрики, форму заголовків. Від самого початку друкована книга мала багато такого, чого не існувало у давній рукописній книзі, водночас пізнішими рукописами багато елементів оформлення було запозичено саме з друкованої книги.
Особливе значення в друкованій книзі посів титульний аркуш. Українська друкована книга впродовж XVII— XVIII ст. щодо цього підтримувала і розвивала традиції, закладені львівськими, острозькою, київською друкарнями ще в попередній період. Неодмінні атрибути титульної сторінки — назва книжки, набрана великими літерами, і вихідні дані, обрамлені дереворитною оздобною рамкою-фронтоном, яка в ранніх виданнях має вигляд архітектурного порталу. Саме цей тип обрамлення, який виник у контексті ренесансното мистецтва, в практиці давніх друкарень називався "фортою". Це слово означає браму (двері, звідси, до речі, українське "хвіртка"). Брама — своєрідна тріумфальна арка на титульному аркуші — неначе відокремлювала книгу від решти світу, запрошувала читача увійти у світ образів та ідей книги. З часом до чисто архітектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, інколи бічні колони, обвиті виноградною лозою. Архітектурна рамка доповнюється клеймами із зображеннями святих або свят та алегоричних композицій. Новим елементом у розвитку титульного аркуша були рамки без фронтону, замість нього центральну частину сторінки оточувала складна композиція, в якій численні клейма з'єднувалися бароковими гірляндами з листям, квітами, плодами. У деяких виданнях Києво-Печерської лаври в нижній частині титульної арки часто вміщували зображення головного лаврського храму — Успенського собору. Деякі рамки структурою нагадують іконостас: відповідним чином розміщені гравюри з орнаментальним обрамленням, що відповідало іконостасній різьбі. Втім, у середині XVIII ст. до ряду гарно оформлених літургійних видань повертається класична архітектурна рамка-фронтон.
Утвердження в літературі й мистецтві барокової стилістики і ментальності не могло впливати на зміст літургійних видань, текст яких мав залишатися незмінним. Натомість нова естетика позначилася на оформленні цих книжок. Так, Апостол, виданий Львівським братством 1666 р., має дивний, як на сучасного читача, заголовок "Таблиця невидимая серця чловечаго на которой не пером, але пальцем Божіїм і язиком апостольським, не чернилом, а Духом Святим і слезами Апостольськими написана суть Посланія, бо Листи апостольськії". Заголовковий текст оточений рамкою у формі традиційного зображення серця, по боках ще два менші силуети серця з відповідно підібраними біблійними цитатами, яким властиві "сердечні" алегорії. Також у верхній цитата з Книги Притч: "Напишу же на скрижалях сердца твоєго", над нею зображено, як Бог вручає скрижалі Мойсею. В рамці навколо центрального запису зображення апостолів Петра, Павла, Якова й Іоанна, а в нижніх кутках — малюнки язика і ока зі сльозою відповідно до згадок про язик і про сльозу в заголовку. Таке предметне, майже реалістичне, зображення пов'язане з уявленням, що будь-який предмет має сенс символічне значення якого асоціюється з наявністю сенсу світу і життя в цілому. І якщо алегоричний заголовок подібного типу в літургійних друках все ж не прижився, то аналогічні символічні зображення з відповідними цитатами стали доволі частими.
Дальшим елементом оформлення літургійної книги була фронтиспісна гравюра із зображенням святого, інколи — Розп'яття або Успіння Богородиці. В діяннях і посланнях апостольських тексту передувала гравюра апостола Луки, зображеного писцем книги, у Псалтирі — його автор цар Давид, в Євангеліях — зображення євангелістів. У ранніх друках ці зображення монументальніші, і нагадують ієратичні композиції ікон, пізніше до портретних гравюр впроваджуються елементи ландшафту, реалістичним стає зображення знарядь праці писаря: сувій паперу або чорнильниця, перо.
Важливу роль в оформленні книш відігравали заставки — орнаментальні композиції, що вміщувалися перед початком розділів. Маловживані на Заході, вони були традиційно основним компонентом оздоблення рукописної книг Візантії, а згодом і всіх народів, що прийняли християнство з Візантії. У кириличне друкарство заставки з білим рослинним орнаментом на чорному тлі і сам термін "заставиця" впровадив Франциск Скорина. Спершу в заставках були дуже поширені орнаментальні мотиви, взяті із західних ренесансних ініціалів. Втім, у деяких заставках дослідники вбачають властивий українській рукописній книзі рослинний орнамент, де традиції народного мистецтва поєднуються з елементами західного ренесансного декору. У другій половині XVII і у XVIII ст. улюбленими стають заставки, де у рослинну композицію включено зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих, або цілі сценки: свята, зображення обрядів у Требнику. Меншу роль в оформленні книжок відігравали кінцівки, орнаментальні композиції яких часто запозичено з видань друкарень інших країн.
Характерною рисою української друкованої книги була насиченість її сюжетними ілюстраціями. Ще за Петра Могили гравер Ілля підготував близько 150 ілюстрацій для Біблії. В 1646—1661 рр. священик Прокопій виготовив ілюстрації до Апокаліпсиса. Біблія і Апокаліпсис, однак, вийшли пізніше без ілюстрацій, а підготовані до них ілюстративні цикли було видрукувано в окремих брошурах, які збереглися в кількох примірниках і відомі як "кунштова Біблія" і "кунштовий Апокаліпсис". У літературі ці гравійовані книжечки називають "лицевими".
З численними ілюстраціями видавалися Євангелія, Тріоді та деякі інші літургійні книги. Ілюстрації для них проектували малярі ("ізобразителі"), деякі з яких були іконописцями. Тому в ряді випадків, з одного боку, у гравюрах помітно вплив тодішнього українського іконного малярства, з іншого — часто за зразки правили гравюри західних ренесансних і барокових майстрів. Проте ні малярі, які проектували ілюстрації, ні гравери-дереворитники, які їх виконували, не обмежувалися копіюванням чужих оригіналів, а творчо переробляли їх. Для художнього мислення більшості майстрів характерне поєднання традиційних лаконізму й декоративності (які виявляються у співвідношенні білого та чорного, способах штрихування тощо) з тенденціями до реалістичного трактування деталей, що, однак, не було самоціллю, а мало розкривати (часто символічно) ідейний зміст творів. Зразками високого мистецтва стали в середині XVII ст. праці гравера Іллі, наприкінці століття — Никодима Зубрицького і Діонісія Сінкевича. Окремі видання ілюструвалися також гравюрами на міді, але щодо літургійних книг це було швидше винятком.
Оскільки до багатьох літургійних видань додавалися присвяти покровителям, меценатам, церковним ієрархам, важливим елементом оформлення були герби цих осіб, які часто супроводжувалися відповідними віршами. Краса шрифтів, дбайливо добрані орнаменти, майстерно виконані ілюстративні гравюри — це були складові частини того мистецтва книги, яке гармоніювало із завданнями літургійної книги.
РОЗДІЛ ІІІ ПЕРЕКЛАДАЧІ СВЯТОГО СЛОВА
Не маючи змоги в XIX ст. друкувати в Росії Святе Письмо українською мовою, українці перенесли цю справу закордон. Український письменник Пантелеймон Куліш, сам православний, разом з українським ученим Іваном Пулюєм, греко-католиком, спільними силами перекладають майже весь кодекс Біблії. Заслугою цього перекладу становить те, що воно являє собою перший повний переклад з єврейських та грецьких текстів українською новітньою мовою. Частинами цей переклад друкувався у Львові й у Відні. Під час пожежі згорів рукопис перекладу Старого Заповіту. Але Пантелеймон Куліш з незламною енергією вдруге взявся за цю працю. Він не встиг закінчити її до своєї смерті, але закінчив її Іван Пулюй і письменник Іван Нечуй-Левицький (переклав Псалтир). Право власності на переклад здобуло Британське Біблійне Товариство, яке вперше видало Біблію українською мовою в 1903 році. В Україні ці видання були заборонені. Українську Православну Церкву, яка відродилася під час визвольної боротьби, ліквідувала радянська влада, після чого не можна було друкувати церковних книг українською мовою. Передрук цього перекладу Біблії відбувся 1947і 1969 роках.
Перший повний переклад Святого Письма тогочасною українською літературною мовою здійснив Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька. Однак Синод Російської православної церкви, хоча й відзначив високий рівень перекладу, через політику Російської імперії заборонив друкувати Біблію українською мовою. Лише 1906 р. почали друкувати чотирикнижжя Нового Заповіту окремими випусками. Але ініціатори видання дуже виправили мову перекладу, що, на жаль, знизило літературну цінність праці.
В Польщі, крім Напрестольної Євангелії, надруковано українською мовою ввесь Новий Заповіт і Псалтир, що їх переклав проф. Михайло Кобрин.
«Святе Письмо Старого і Нового Завіту» перекладено католицьким священиком Іваном Хоменком і видано в Римі у видавництві Василіян 1957 року. Відрізняється красивою літературною мовою і наявністю неканонічних книг (Сирах, Макавей і інші).
Видання Біблії в перекладі Куліша — Пулюя було вже вичерпане, а передруковувати його не видавалося розважним, бо українська мова за останні десятиліття значно розвинулася і збагатилася, тому Британське Біблійне Товариство замовило Іванові Огієнку (він же митрополит Іларіон) новий переклад канонічної Біблії у 1936 році.
Стокгольмське Товариство для поширення Євангелії в СРСР видало в 1942 році Новий Заповіт і Псалтир у перекладі професора Івана Огієнка (в 1955 р. — митрополит Іларіон) закінчив увесь переклад Біблії для Британського Біблійного Товариства. Сьогоднішній варіант, яким користуються всі протестантські церкви і частково православні і греко-католицька був виданий у 1962 р.
З нагоди 1000-ліття Хрещення Русі у 1988-1989 рр. переклад був масово поширений в Україні на гроші західних протестантських церков і біблійних товариств.
Українські церкви об'єднали свої перекладацькі зусилля, щоб створити сучасний, загальноприйнятний переклад Слова Божого. Так у 1997 році перекладачі під головуванням архімандрита Рафаїла Турконяка завершили переклад Нового Завіту. Перекладання Старого Завіту завершене у 2007 році.
Біблія перекладу О. Бачинського видавалась як «Новий Завіт» і «Псалтирь» (Львів, 1903 рік), а також як «Святе Письмо Старого і Нового Завіта» (1900—1908 роки) церковнослов'янським текстом з поясненням Іоанна Бартошевського. З-за свого формату та зовнішнього вигляду переклад Бачинського не знайшов поширення серед народних кіл.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
