До 1656 р., коли Кромвель відновив цензурні обмеження в повному об'ємі, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – "Mercurius Politicus" і "Weekly Intelligencer of the Commonwealth" ("Щотижневий довідник Співдружності"), причому обоє редагував Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті Нідхема. У вересневому номері "Mercurius Politicus" за 1658 р. можна було прочитати, що "особливий, такий, що рекомендується всіма лікарями китайський чай, званий китайцями "тшеа", іншими народами, – "тэй" або "тии" – можна отримати".
Реставрація погіршила положення англійської преси. Встановлений Карлом II "Акт про друк" (1662) носив ще жорсткіший характер, а необхідність його введення пояснювалася "загальною розбещеністю останнім часом, коли багато зловмисних осіб насмілювалися друкувати і поширювати книги єретичні і бунтівного вмісту". У країні знов виходили всього дві офіційні газети – "The Intelligencer" і "The News", лише їх редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л'Естранж, що поєднував журналістську діяльність з обов'язками головного цензора Англії.
Ситуація трохи змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл II зі своїм двором переїхав до Оксфорда. Знаходячись далеко від Лондона, він і його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати в руки газети Л'Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер "The Oxford Gazette" ("Оксфордська газета"), яка потім виходила протягом 11 тижнів щопонеділка і четвергам. Нововведенням стала двухколоночная верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках "The Oxford Gazette" містилося більше інформації, чим в двох газетах Л'Естранжа.(21)
3. Поява перших журналів Європи
Умови появи перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням в XVII ст інтелектуального середовища, що увійшло до історії під назвою "La Republique des Lettres" ("Республіка літераторів", або "Республіка учених"). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне "братерство літераторів", об'єднаних завданням пошуку істини в "невидимі коледжі", вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени "La Republique des Lettres" потребували наукового листування, без якого важко собі уявити духовне життя Європи цього періоду.
Листування це було іншої властивості, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя або Ренесансу. "Кожен, прагнучий до знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя і його інтерпретаторів, тобто не на готове знання, а на самого себе і на інших як рівноцінних (у сенсі рівної їх участі у формуванні нового знання) осіб". Стали створюватися наукові суспільства, здібні до залучення і акумуляції засобів на видання (у тому числі і періодичні).
Слово "журнал" сходить до латинського "diurnalis" ("щоденний"), що нагадує "Acta diurna" Юлія Цезаря. Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило в комунікацію велике число учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання були несумірно вище.
Перший європейський журнал – "Journal des Savants" ("Журнал учених", 1665–1828) – був створений за ініціативою французького міністра фінансів Жана-батисту Кольбера, якого часто порівнюють з кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б освітлювало наукові, критичні і літературні проблеми, що стоять перед інтелектуальною елітою Європи.
"Journal des Savants" побачив світло в Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора і видавця був запрошений радник парламенту Подіни де Салло. Журнал виходив спочатку один раз в тиждень, потім раз в дві неділі на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пропуск в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, в плідних дискусіях. Матеріали вдягалися у форму листів. Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на "провокацію" суперечки. У виданні "Journal des Savants" Подіни Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль і Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло в руки абата Жана Галлуа, професора грецької мови, що залишалася на посту редактора до 1674 р.(14)
На початку XVIII століття слово "журнал" розумілося як "періодичне вигадування, яке, з'являючись регулярно через певний час, повідомляє про нових або знов перевиданих книгах, розкриває їх вміст і сповіщає відкриття в науці; коротше кажучи, вигадування, в якому хтось освітлює все, що щодня відбувається в "Республіці літераторів".
У 1665 р., із запізненням в декілька тижнів, в Англії з'явився журнал "Philosophical Transactions of the Royal Society" ("Філософські праці Королівського суспільства") під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського суспільства, виходив щомісячно. Цікаво, що з десяти публікацій, що склали перший номер, три були узяті з "Journal des Savants".
У 1668 р. в Римі з'явився перший італійський журнал "Il Giornale de'Letterati" ("Журнал літераторів"). Журнал цей був задуманий його редактором Франчесько Надзарі за зразком французького "Journal des Savants", а надалі сам послужив зразком для італійських літературних журналів. Журнал, в якому збожеволіли роботи, мовознавчого, філософського характеру літературознавства, проіснував до 1679 р. У 1682 р. професор Отто Менке зробив в Лейпцігу видання латиноязычного журналу "Acta Eruditorium" ("Вчені записки"), який швидко придбав європейську популярність. У його виданні діяльну участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, що публікував на сторінках цього журналу багато свої роботи. Журнал "Acta Eruditorium" проіснував до 1731 р.
Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань в Голландії. Впливовий французький філософ-скептик Пьер Бейль, що емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання "Nouvelles de la republique des lettres" ("Новини літературної республіки"). У передмові до першого номера Пьер Бейль писав, що "ми вільні від безрозсудної упередженості. Ми виступатимемо швидше в ролі доповідача, чим в ролі судді, і ми приведемо витримки з книг, направлених проти нас, настільки ж сумлінно, як і книг, промовців за нас". Видання Бейля мало широкий резонанс, затвердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних кругах. У Франції поширення "Nouvelles de la republique des lettres" було заборонене.
У журналі Бейля містилися рецензії на книги по питаннях філософії, богослів'я, історії і літератури, полемічні вигадування політичного і релігійного характеру. Але навіть в терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привели до того, що незалежного редактора втратило місця професора історії і філософії в Роттердамськом університеті.
Нападки недоброзичливців і здоров'я, що похитнуло, змусили Бейля через три роки припинити своє видання. Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, перейменувавши журнал в "Histoire des ouvrages des savants" ("Історія праць учених", або "Літопис творінь учених"). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.
У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант і ідеологічний опонент Бейля, зробив в Амстердамі видання журналу "Bibliotheque universelle et historique" ("Загальна історична бібліотека"). Цей журнал проіснував п'ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував обширні витягання із засадничої праці Джона Локка "Досвід про людський розум", викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.
Журнали літературно-критичного вмісту у Франції ведуть свій початок від періодичного видання "Mercure galant" ("Галантний Меркурій"), заснованого в 1672 р. Королівський "привілей" на видання цього журналу отримав популярний у той час драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольера. У перші роки "Mercure galant" виходив нерегулярний, проте з 1677 р. де Візі зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом в публіки, що читає, користувався розділ світської хроніки.
Під рубрикою "Листа до Мадам" де Візі публікував останні новини королівського двору і паризького світла. Розрахунок де Візі був вірний. Розмови і плітки салонів і палацових кругів ставало відомим широкому кругу читачів, що цікавляться інформацією подібного роду.
Реакція сучасників на дане періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйера "Mercure galant" "стоїть нижче за повну нікчемність; втім, подібні видань у нас немало. Той, хто ухитряється нажити перебування на безглуздій книзі, в такій же мірі собі на думці, в якій нерозумний той, хто її купує; проте, знаючи смак публіки, важко деколи не підсунути їй якої-небудь нісенітниці".
Варто відзначити, що в 1696 р. в "Mercure galant" з'явилася чудова казка Шарля Перро "Спляча красуня", яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов'язувати своє ім'я з твором, написаним (згідно канонам класицизму) в "низькому жанрі".
Надалі королівський привілей на видання журналу "Mercure galant" перейшов в руки Шарля Дюфрені, що поєднував в собі багато талантів, – драматурга, поета, музиканта, художника, романіста, журналіста і комерсанта. Дюфрені увійшов до історії французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів.
Він вперше застосував прийом показу французькій дійсності очима чужоземця, деякого жителя сіаму, що випадково попав до Парижа ("Серйозні і комічні розваги сіамця", 1699). Герою Дюфрені, абсолютно не знайомий з вдачами європейського життя, постійно потрапляє в комічні і безглузді ситуації, які у свою чергу звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.
Прийом, використаний Дюфрені, став вельми популярним в публіцистиці епохи Освіти. Шарль Монтеськье використовував його в "Персидських листах", Олівер Голдсміт – в "Громадянинові світу, або Листах китайського філософа, що проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході" і так далі
Журналу Стилю, що отримав назву "The Tatler" ("Базіка") і що мав підзаголовок "Базіка Ісаака Бікерстафа", судилося покласти початок не лише англійською, але і всій європейській повчальній журналістиці. Видання починалося зверненням Бікерстафа, що пропонував читачеві "повчальне читання", яке "добродійне і необхідне, що в той же час викликає на думку". Вдало знайдена маска і програма видання, що точно витримується, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став присилати в журнал свої статті і есе. У журналі "The Tatler" Аддісон "знайшов своє покликання, і найчудовіший співбесідник в світі заговорив".
З приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе до цих пір перевидаються і вважаються неперевершеними зразками англійської эссеистики. Структура "The Tatler" грунтувалася на одному есе, композиційним стержнем кожного номера, що був. Есе створювалося Стилем або Аддісоном від імені вибраної маски і присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім есе, в номер ("The Tatler" виходив три рази в тиждень) включалися також дрібні оголошення і замітки.
Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стиль припинили видання "Базіки" на початку 1711 р., коли журнал знаходився на піке своєї популярності. У той же рік з'явився найвдаліший журнал в творчій спадщині Аддісона і Стилю – "The Spectator" ("Глядач"). Цього разу Аддісон і Стиль розробили цілу галерею масок, членів невеликого клубу, які збиралися, аби поміркувати на самі хитромудрі теми з області політики, літератури, філософії, театру, світському життю і так далі
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
