Слід наголосити, що на шпальтах саме цього часопису активно обговорювались питання автокефалії церков.

У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі випуски „Церковной газеты” за 1906 р., а саме: № 1 – 25.

2.3.3 „Церковно-общественная мысль” – православний часопис для інтелігенції

До 1917 – 1918 рр. українське духівництво мало досвід видання не лише церковних, але й ліберально-демократичних часописів. Було сформовано певне коло проблем, що висвітлювалися на шпальтах газет і журналів, підібраний редакційний та авторський колективи, які прагнули публікували багатоаспектні та різножанрові матеріали, вироблений загальний стиль публікацій, зумовлений аудиторним принципом (зверталися, передусім, до освіченого, здатного критично мислити читача, який небайдуже ставився до соціальних питань).

Поява у 1917 р. часопису „Церковно-общественная мысль: Прогрессивний орган военного и морского духовенства” збігається в часі з припиненням виходу у світ журналу „Христианская мысль” – друкованого органу Київського релігійно-філософського товариства. Редакційний колектив „Христианской мысли” майже у повному складі представлений на шпальтах „Церковно-общественной мысли”. Концептуальне підгрунтя публікацій, специфіка висвітлення тих або інших проблем і характер трактування певних суспільно-політичних та соціальних подій, орієнтація на одну й ту саму аудиторію дозволяє дійти висновку про те, що останнє видання було спадкоємцем „Христианской мысли” [6, с. 60].

Укладачка каталогу „Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ ст. у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського” Л. Дениско зазначає, що у 1890 – 1910 рр. виходив часопис „Вестник военного духовенства, издаваемый по утвержденной св. Синодом программе”, а в 1911 – 1917 рр. – „Вестник военного и морского духовенства” [14, с. 145]. Л. Дениско вважає ці видання попередниками „Церковно-общественной мысли”. Проте вони виходили у Санкт-Петербурзі за редакцією І. Таранця і не були тематично й концептуально пов'язані з проблематикою „Церковно-общественной мысли”, хоча й у підзаголовку зазначено, що часопис – орган „военного и морского духовенства”. Цю ознаку можна вважати формальною, оскільки проблеми „военного и морского” духівництва у часописі майже не висвітлювалися, лише у рубриці „Хроника” публікувались інформаційні замітки щодо стану духівництва на фронтах. Проте ідейно-тематична палітра „Христианской мысли” віддзеркалена повно й адекватно [14, с. 157].

Часопис „Церковно-общественная мысль” виходив з 25 липня 1917 р. двічі на місяць у форматі А 4, на 28 − 32 сторінках. Друкувався часопис у друкарні Києво-Печерської лаври. Його редактором значився Г. Шавельський, помічником редактора був Є. Капралов. У періодиці православної церкви та у світських періодичних виданнях тих часів не траплялися публікації Г. Шавельського, це стосується також і часопису, редактором якого він був.

Вже з першого числа „Церковно-общественной мысли” постійними авторами часопису стали члени Релігійно-філософського товариства: В. Екземплярський, В. Завітневич, П. Кудрявцев, В. Соколов, П. Свєтлов та інші публіцисти – представники духівництва, відомі своїм критичним ставленням до ортодоксальності офіційного православ'я, пригніченості церкви в Російській імперії тощо [43, с. 34].

У публікаціях „Церковно-общественной мысли” часто з’являлися публікації Є. Капралова, які були присвячені найгострішим і найактуальнішим проблемам, що виникали перед суспільством у ті часи. У статті Є. Капралова „Наше горе”, якою відкрилося перше число часопису, окреслені шляхи розвитку православної церкви в Україні, а також представлена панорамна картина існування церкви в Російській імперії: „У якій пучині тяжких випробувань тримав нас старий синодально-бюрократичний устрій. Майже 200 років православна Церква перебувала у рабському державному стані... бюрократична деспотія зверху донизу закріпачила церкву, навалила на наші плечі обов'язки, несумісні з пастирською совістю” [6, с. 63]. Цю статтю можна вважати програмною для усього часопису. Боротьбу проти імперських пут і пошуки нових шляхів існування церкви у державі можна вважати концептуальною основою „Церковно-общественной мысли”.

Необхідно зауважити, що проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та її служителів у суспільстві часто порушувалися в „Христианской мысли”. Принципові розбіжності авторів цього журналу, зокрема його редактора В. Екземплярського, з позицією офіційної церкви були предметом постійних дискусій на його шпальтах. Ідеї несумісності офіційної церкви, яка була ідеологічною основою самодержавства, з істинним покликанням церкви визначалися у статтях, опублікованих на сторінках „Церковно-общественной мысли” П. Свєтлова „Релігія і держава, В. Соколова „Падіння самодержавства” і „Творчі сили”, В. Зінківського „Дума Церкви про Батьківщину” та інші.

Виступи Є. Капралова спрямовували концептуальний вектор часопису, визначали пріоритетні аспекти для обговорення й актуалізували деякі моменти суспільного життя. Так, у другому числі за 1917 р. була опублікована його стаття „Релігія є приватною справою кожної особи”. У назву публікації винесене популярне на той час серед демократичної інтелігенції гасло. Воно активно експлуатувалося у соціалістичних газетах, автори яких ставили собі за мету дискредитувати релігію у громадській думці та відкинути церкву від суспільних процесів. Є. Капралов з позицій релігійно-філософських догматів християнства розвінчував цю ідею, наголошуючи, що релігія є моральною основою суспільства і стрижнем внутрішнього закону кожної особистості [73, с. 400].

Ці думки розвивав також П. Свєтлов у статті „Соціалізм і християнство”. Висвітлюючи та критикуючи спроби соціалістів прикривати свою політику біблійними проповідями щодо рівності, братерства та співчуття знедоленим.

Пріоритетність філософсько-етичного чинника в суспільному житті постійно наголошувалась у більшості статей В. Екземплярського, у працях В. Зінківського, В. Завітневича, П. Кудрявцева, В. Соколова та інших постійних авторів „Христианской мысли” та „Церковно-общественной мысли”.

Характерно, що, висвітлюючи бурхливий розвиток політичного і церковного життя в Україні у 1917 – 1918 рр., редакційний колектив часопису постійно наголошував на необхідності відокремлення церкви в Україні від „відомства православного віросповідання” – офіційної церкви Російської імперії, підкореної самодержавству. Разом із цією пропозицією вони обговорювали на шпальтах видання увесь комплекс пов'язаних з цим проблем: ведення богослужіння українською мовою, переклад Священних книг українською, викладання у школах та спеціальних і вищих наукових закладах мовою, рідною для народу, а також видання українською книг, газет, журналів тощо.

Редакція та авторський склад „Церковно-общественной мысли” були послідовними у своїх діях. Майже всі автори часопису брали активну участь у роботі уряду УНР, спрямовуючи не лише церковне життя в Україні, але й вирішуючи проблеми народної освіти, книгодрукування, культури, українізації всіх сфер тогочасного життя [2, с. 13].

Якщо звернути увагу на назву цього часопису – „Церковно-общественная мысль”, то можна дійти висновку, що концепція цього періодичного видання віддзеркалилась у його назві, оскільки в ньому висвітлювались проблеми зближення церкви з тогочасним суспільством, а представники духівництва – автори і члени редакційного колективу – приділяли пильну увагу нагальним потребам народу, намагаючись виконувати не лише управлінські, виховні та освітні функції, якими обмежувала імперія церкву, а й прагнули бути справжніми наставниками, підтримувати віру в читачів, орієнтувати аудиторію в бурхливому потоці подій та надавати цим подіям оцінку з позицій християнства, а не відданої тогочасній владі російської церкви.

Варто зазначити, що усі публікації були концептуально спрямовані на активне формування громадської думки, спрямованої проти атеїстичного кривавого уряду. Проте жодного разу часопис не друкував відверто пропагандистських або агітаційних матеріалів. Представники ліберально-демократичної гілки українського духівництва тлумачили факти з позицій православ'я, звертались до аудиторії емоційно насиченим тоном, доцільним у публіцистичних матеріалах, намагались надавати повну та об'єктивну інформацію читачам, допомагаючи їм виробити власне ставлення до суспільно-політичних подій.

Професор А. Бойко у своїй статті про цей часопис зазначає: „Церковно-общественная мысль був часописом для церковної інтелігенції, яка мала чітко виявлені проукраїнські погляди та переконання, а також для всіх тих, хто співчував проблемам становлення української церкви. Немає підстав вважати цей друкований орган концептуальним продовжувачем „Вестника военного и морского духовенства”, оскільки ідеї, висловлені в цьому часописі, суперечать настановам офіційної церкви Російської імперії та не вкладаються у рамки самодержавної церковної політики, що ґрунтувалася на принципах повної залежності церкви від держави” [6, с. 65].

У газетних фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Церковно-общественной мысли” за 1917 р.: № 1, 3 – 5, 6,7, 10, 11.

2.4 Сатирично-гумористична преса України початку ХХ ст. як складова газетного фонду бібліотеки

Першими на території України друкованими органами, які ще наприкінці 1905 р. набули характеру сатиричних видань, були ілюстровані додатки до „Одесского листка”, „Киевской газеты”, „Одесских новостей”. Пізніше з’явились додатки і до інших газет Києва та Одеси. Та на відміну від газет Харкова та Одеси, в ілюстрованих додатках до київських газет широко викоритовувались різноманітні малюнки на актуальні теми і політичні карикатури, що створювались місцевими художниками.

Разом з ілюстрованими додатками до газет наприкінці 1905 р. в Україні з’являються спеціальні сатиричні журнали. Влада усіляко боролася з сатиричними журналами, їх редактори та автори зазнавали репресій.

10 грудня 1905 року побачив світ перший випуск сатиричного журналу „Звон”. Видавався він в Одесі, ідея його створення зародилася на одному із вечорів Товариства південно-руських художників – революційно налаштованих одеських інтелігентів. Редакторами журналу були поет А. Федоров та художник П. Нілус.

„Звон” став своєрідною друкованою трибуною прогресивних літературних та художніх сил Одеси. Епіграф журналу звучав таким чином: „Вставай, подымайся, рабочий народ…” [13, с. 43].

Проіснував журнал недовго. Його випуск було зупинено тимчасовим генерал-губернатором Одеси на другому номері (29 грудня 1905 р.) за карикатури, які були направлені проти вищих посадових осіб держави.

Така сама доля спіткала і такі одеські журнали, як „Свисток” та „Чайка”.

Значну увагу потрібно приділити таким студентським сатиричним жураналам, як „Заклепка” та „Гвоздь”, які були підготовлені для добродійних вечорів у Політехнічному інституті, а у ківтні 1908 р. вийшов єдиний номер сатиричного журналу на українській мові „Хрін”, який продовжив традиції „Шершня”.

Окрім Києва і Одеси, сатиричні видання випускали в Полтаві, Харкові, Миколаєві, Єкатеринославі. Єдиним сатиричним журналом Харкова на початку ХХ ст. був „Злой дух”. Редакція журналу відмічала, що по незалежним від неї причинам журнал не міг відрізнятися особливою злободенністю змісту, а також „Злой дух” не зміг повести людей у боротьбу для того, щоб знищити устрої старого світу покірності і страху. Проти „Злого духа” було розпочато судове слідство за цілий ряд статей і малюнків, які на думку цензорів, ображали армію. Основна частина тиражу першого і єдиного номеру була конфіскована і знищена.

Через декілька місяців після „Злого духа” з’явилися такі харківські сатиричні журнали, як „Брызги” та „Буфф”. Проте, вони вже не выдрызнялись гостротою своїх статей і тому були прийняті в місті доволі спокійно. Існують документи, які підтверджують, що обидва видання перестали виходити у світ після перших номерів без втручання місцевої влади.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12