Унікальним є 160-тисячний довідково-бібліографічний фонд бібліотеки. Вітчизняні та зарубіжні енциклопедії, загальні та галузеві довідники і бібліографічні покажчики, національні бібліографії зарубіжних країн, бібліографічні, реферативні, оглядово-аналітичні видання органів інформації, міжнародних інформаційних центрів дають змогу виконувати бібліографічні, фактографічні, адресні та інші довідки з будь-якої галузі знань, залучаючи світовий документний потік.
2.2 Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В.І. Вернадського
Газети та журнали громадсько-політичного спрямування становлять основну частину східноукраїнських видань початку ХХ ст. у газетному фонді НБУВ. Це і перша україномовна газета на території Східної України „Хлібороб”, і щоденна газета „Громадська думка” / „Рада”, і видання двох століть – „Киевская старина”. Всі ці періодичні видання приділяли значну увагу життю тогочасного Києва, формуванню української культури, фактам тогочасної дійсності. Тому, зрозумілим є той факт, що ці газети були найпоширенішими серед населення, з одного боку, і серед влади, з іншого, адже друкували статті на злободенні теми.
2.2.1 „Хлібороб” - перший україномовний тижневик на території Східної України
На початку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш, А. Левицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній, сестри Приходько [51, с. 129]. Брати Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію. На початку ХХ ст. їхня національна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зростала.
Перший номер часопису „Хлібороб − селянський часопис” брати Шемети випустили у Лубнах 12 листопада 1905 р. Відповідальним редактором був Микола, але фактичним редактором став Володимир.
„Хлібороб” вийшов накладом 5 тисяч примірників за рахунок коштів Лубенської української громади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції була оригінальною – м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевого характеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього. Значна кількість матеріалів була не підписана, очевидно, для безпеки авторів.
Газета „Хлібороб” була невеликою за обсягом (на дві картки). Як зазначає А. Животко: „ У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „ Про вольності громадянські”. З матеріалів у подальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях” [17, с. 120].
Доля „Хлібороба” була передбачуваною, після виходу п'яти чисел влада його закрила. Але, головним є те, що про появу часопису сповістили „Літературно-науковий вісник”, „Шершень”, „Вільна Україна”, „Рідний край”, „Полтавська земська газета”, „Полтавщина” та ін. „Хлібороб” у короткий час встиг розбудити і організувати розпорошені українські сили.
Для родини Шеметів досить насиченим видався 1906 р. У квітні Володимира було обрано депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами), він входив до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуру Української радикально-демократичної партії, яка в цей період активно розробляла проект автономії України. Щодо цього влітку 1906 р. у Полтаві відбулася ціла низка нарад всеукраїнського рівня. Не залишав В. Шемет активної громадсько-політичної роботи і після розпуску думи: восени 1906 р. він із групою депутатів підписав „Виборзьку відозву” – заклик до народу чинити „пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів до думи”. Тож, як й інших „виборжців”, В. Шемета було заарештовано й засуджено до тримісячного ув'язнення [51, с. 131].
Зазнав переслідувань і Микола, який у той час був студентом університету. Він перебував під постійним наглядом поліції і за незаконне зберігання заборонених видань наприкінці 1906 р. його притягли до кримінальної відповідальності.
Під час обшуків у батьківському будинку в Лубнах у нього виявлено нотатки з присудами сільських товариств, 24 листи, бланки заяв від козаків для внесення їх у списки виборців землевласників Лубенського повіту до Державної думи, 19 брошур „Як збіраються і куди повертаються народні гроші” та ін. На думку слідчих, цього було достатньо, щоб колишнього редактора звинуватити у злочинах, передбачених ст. 132 Кримінального положення.
У ході слідства Микола не визнавав себе винним. За його словами, всі вилучені речі належали виключно йому як редакторові. Видання були отримані внаслідок обміну між авторами та видавничими фірмами, але не були вчасно використані редакцією. Уникнути ув'язнення Миколі вдається лише після внесення грошової застави [51, с. 132].
Постійні нервові стреси (переслідування, обшуки, ув'язнення), які переживали брати Шемети, не минули безслідно. Восени 1908 р., перебуваючи в ув'язненні, політичний арештант В. Шемет серйозно захворів. Та, попри констатуючий інфекційний характер хвороби, Полтавська судова комісія приймає дивне рішення про переведення його на обстеження до психіатричної лікарні (вирішувалося навіть питання про направлення до Московської окружної психіатричної лікарні). Навіть хворим він залишався досить небезпечним для тогочасного режиму. Лише після клопотання рідних Володимира на час лікування залишають у Полтаві.
Володимир і Микола Шемети з гідністю пройшли через випробування, які приготувала їм доля, до кінця життя не зходили з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному народові.
У газетному фонді НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі номери газети „Хлібороб” за 1905 р.: № 1, 2, 3, 4, 5. З № 4 до підзаголовку газети додається маніфест: „Селяни усієї України, єднайтеся”, а після № 5 газету заборонили.
2.2.2 Журнал „Киевская старина” − видання двох століть
Журнал „Киевская старина” в Лівобережній Україні без перебільшення можна назвати виданням двох століть XIX і XX. Протягом майже чверті віку (1882 − 1906, сюди ж включаємо і журнал „Україна” за 1907 р.) вийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок наукового інформаційно-довідкового тексту, кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити тільки в цьому виданні. Авторський колектив нараховує величезну кількість талановитих представників української науковотворчої інтелігенції кінця XIX початку XX ст. Серед них В. Антонович, Д. Баталій, М. Біляшівський, П. Голубовський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко, Г. Житецький, І. Каманін, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Науменко, А. Скальковський, А. Степович, М. Сумцов, В. Щербина і багато інших [21, с. 74]. Тематика публікацій − широка − археологія, історія, мовознавство, етнографія, література, релігія, бібліографія, мемуаристика, епістолярій і т.д. Тематичний діапазон охоплює кілька тисячоліть історії України. Редакція докладала величезних зусиль, щоб кожний номер вийшов у світ і потрапив до читачів.
„Киевская старина” (1882 − 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р. місячник був перетворений на україномовну „Україну”. Характерною особливістю публікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.
Співробітники часопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як „Україна”, „січ”, „козак”, „москаль” (у значенні солдат) та ін. [11, с. 34]. Особливої немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери „і”. У результаті київська цензура отримала завдання докорінно знищити літеру „і” у статтях місячника. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.
Колегія „Киевской старины” упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства. Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, що редакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. „Що виробляє цензор, одному Богу відомо, − писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, − я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав − нічого не помагає” [11, с. 35].
Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, „Киевская старина” усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов „Малорусский словарь”. Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовний додаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок − книгарня „Киевской старины”.
З початком ХХ ст. цензурна практика трохи пом'якшала і дозволяла дещо друкувати українською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905 р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З'явилися „Хлібороб” і „Рідний край”, „Громадська думка” і „Добра порада”, „Запоріжжє” і „Сніп”, які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині − насамперед у народній школі.
Слід зауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий без попереднього досвіду „Основи” та „Киевской старины”, галицьких „Правди”, „Зорі”, „Життя і слова”, „Літературно-наукового вісника”, без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників „Киевской старины” В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін. Заслуга „Киевской старины” в тому, що вона зберегла українську історію та культуру „незасміченими,” дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала „білих плям”, адже з'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. „Киевская старина” була тим виданням, що символізувало джерело розвитку національних ідеалів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
