Враховуючи наведене вище, постає питання: яка ж природа норм церковного права і подібних до них правил поведінки релігійних організацій? На думку дослідника, норми, що приймаються цими організаціями, за своєю природою с релігійними нормами, під якими розуміють: сукупність пра-вил, приписів, вимог, що регулюють життя віру-ючих, їх поведінку, вчинки, діяльність релігійних організацій. Релігійні норми встановлені конкретними віросповіданнями і мають обов'язковий характер для їх послідовників.
Таким чином, можна зробити висновок, що правоздатність релігійних організацій визнача-ється чинним законодавством: у першу чергу Цивільним кодексом України (далі - ЦК). 3аконом «Про свободу совісті та релігійні організації» і статутами названих організацій, які приймають-ся на підставі зазначених законів.
Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст.7 Закону). На відмінність від інших підприємницьких чи непідприємницьких товариств, конкретна ціль діяль-ності яких визначається у засновницьких доку-ментах, мета діяльності цих організацій визнача-ється Законом. Такою метою є спільне сповіду-вання і поширення віри. Тлумачний словник С.Ожегова визначає мету як предмет прагнення, тобто те, що бажано здійснити. У цьому сенсі дана організаційно-правова форма юридичної особи у назві має вказівку на характер своєї ді-яльності [18, с.113]. Це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, яки-ми наділені релігійні організації, обумовлені ви-ключно метою їх створення. Таким чином здійснення будь-якої діяльності і пов'язаних з нею правочинів, а також інших юридично значимих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їм суперечити.
Якщо під правоздатністю релігійних органі-зацій розуміється її здатність мати цивільні права і виконувати цивільно-правові обов'язки, то змі-стом правоздатності є конкретні права: майнові і немайнові, які надаються цим організаціям ЦК та Законом і закріплюються у статутах даних ор-ганізацій на право здійснення певних видів дія-льності.
До немайнових прав релігійних організацій можна віднести право на найменування. Відпо-відно до ст. 90 ЦК кожна юридична особа повин-на мати своє найменування, яке містить інфор-мацію про її організаційно-правову форму і та-ким чином індивідуалізує і відокремлює від ін-ших вказану особу [3]. Вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи дозволяє визна-чити основні ознаки організації: є вона підпри-ємницькою чи непідприємницькою, на чому ґрунтується її відповідальність. Найменування за-значеної особи вказується в її установчих доку-ментах і вноситься до єдиного державного реєстру.
Найменування релігійних організацій мають деякі особливості, пов'язані з традиціями і кон-фесійними правилами будь-якого з видів цих організацій. Перелік видів останніх закріплений у ч. 2 ст. 7 Закону: релігійні громади, управлін-ня і центри, монастирі, релігійні братства, місі-онерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій. Цей перелік складений відповідно до їх офіційних загальновизнаних світських назв. Але слід під-креслити, що Закон не забороняє релігійній організації за статутом мати свою (традиційну) назву. Наприклад, релігійна громада за статутом може називатися «парафія», «помісна церква». Не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними найменуваннями культо-вих споруд. Остання може мати персональну назву, пов'язану з якоюсь історичною подією або фізичною особою. До її найменування релігійна громада жодного відношення не має і називатися згідно із статутом за цією назвою не має права. Релігійні управління і центри мають за статута-ми подвійну назву -- власну і назву релігійного об'єднання, структурним підрозділом якого вони є (наприклад, «Єпархіальне управління Україн-ської Православної Церкви»). Монастирі, як і окремі культові будівлі, теж можуть мати персо-нальні найменування, але вони традиційно сто-суються і монастиря як комплексу споруд спеці-ального призначення, так і чернечої громади, котра є власником або користувачем цих будівель (наприклад, Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви Київського патріархату). Ре-лігійні братства за традицією також мають назви, але вони не пов'язані з матеріальними об'єкта-ми (наприклад, «Релігійне братство Андрія Первозваного»). Місіонерські товариства можуть, на-приклад, мати таке найменування: «Християнсь-ке місійне товариство «Фундація духовного єд-нання України». Духовні навчальні заклади за своїми статутами можуть мати традиційні назви (семінарія) і загальноприйняті (академія, інсти-тут).
Релігійні об'єднання -- це діючі в Україні церкви (наприклад, православного віросповідан-ня: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, які представляються своїми центрами (управлін-нями), мають відповідно до статутів назви: «ми-трополія», «патріархія»).
Щодо видів діяльності, які мають право здійснювати релігійні організації, то слід зазна-чити наступне. Чинне законодавство не встано-влює чітких рамок здійснення останньої цими організаціями і критерії їх відповідності статутній меті -- сповідання і поширення віри. Не всі види діяльності даних організацій спрямовані на дося-гнення цілі їх створення. Результатом деяких з видів діяльності є безпосереднє досягнення мети, результат інших видів -- лише опосередковано слугує її досягненню. Таким чином, статутну ді-яльність релігійних організацій можна поділити на два види: релігійну і нерелігійну.
У релігієзнавстві під релігійною діяльністю розуміють релігійно-регламентовану практично-духовну активність віруючих, їх спільнот, релігій-них інститутів [15, с.123]. Традиційно виділяють два види релігійної діяльності: культову і поза культову [15, с.124]. Культову діяльність розуміють як сукупність ре-лігійних (культових дій), пов'язаних із ставлен-ням до надприродного: молитви, богослужіння, таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії. Право релігійних організацій на здійснення вказаної діяльності закріплено у ст. 21 Закону. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані у тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релі-гійні обряди, церемонії та процесії безперешко-дно проводяться в культових будівлях і на при-леглій території, у місцях паломництва, і релігійних організацій, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також в установах, органі-заціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і за згодою адміністрації. Слід підкреслити, що порядок використання храмів, інших об'єктів культового призначення визнача-ється внутрішніми настановами релігійних орга-нізацій. Держава у ці питання не втручається. Єдине, чого треба дотримуватись зазначеним організаціям: місця богослужінь, релігійні зі-брання чи інших релігійні заходи повинні бути вільно доступними. Закритими можуть бути тіль-ки ті зібрання віруючих громадян, на яких вирі-шуються організаційні, кадрові, господарські чи інші питання, не пов'язані з відправленням куль-ту. При відправленнях культу релігійна організа-ція не повинна порушувати чинне законодавство і правопорядок. Відповідно до п. 7.11 ст. 7 Закону від 22 травня 1997 р. «Про оподаткуван-ня прибутку підприємств» від оподаткування зві-льняються доходи цих організацій, отримані у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; будь-які інші доходи від надання культових послуг [4]. Таким чином, на підставі вказаної норми надходження до церко-вної каси за релігійні обряди, церемонії, інші відправлення культу не оподатковуються. Слід підкреслити, оскільки результатом культової ді-яльності релігійних організацій є задоволення ре-лігійних потреб фізичних осіб, може йтися про спрямованість цієї діяльності на безпосереднє досягнення статутної мети.
Що стосується позакультової діяльності, то вона визначається, як сукупність релігійно-зумо-влених дій віруючих, релігійних інститутів, спря-мованих на задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних організацій: 1) духовна сфера -- продукування релігійних ідей, богословсько-теологічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; 2) практична сфе-ра - пропаганда, поширення релігійних ідей, мі-сіонерська, доброчинна, релігійно-освітня, виро-бнича і господарська діяльність.
Право на здійснення релігійними організа-ціями виробничої і господарської діяльності за-кріплено у ст.19 Закону. Відповідно до неї ці організації для виконання своїх статутних за-вдань можуть засновувати видавничі, поліграфі-чні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільсь-когосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Слід зазначити, що дана норма базувалася на поло-женнях Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (нині він не діє), який впер-ше ввів таку форму як «підприємство релігійної організації», засновану на праві повного госпо-дарського відання (ст. 2) [5]. Релігійні організації, як засновники таких підприємств, були їх власни-ками. Назва статті «Виробнича і господарська ді-яльність» запозичена із Закону «Про підприємс-тва в СРСР». Виробнича і господарська діяль-ність вказаних організацій означала заснування підприємств для здійснення господарської діяль-ності. У той же час самі релігійні організації не вправі були займатися господарською діяльністю. Дослідник підтримує точку зору В. В. Піддубної про те, що зміст даної норми входить у проти-річчя з чинним законодавством [19, с.113]. Оскільки, по-перше, передбачається можливість заснування релігійними організаціями підприємств, що ма-ють права юридичної особи, а новий ЦК розгля-дає підприємство як цілісний майновий ком-плекс, який є об'єктом права. По-друге, потрібно визначитися з термінологією, бо чинний Закон не закріплює за цими організаціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на заняття виробничою і господарською діяльністю. В даному разі виробнича і господар-ська діяльність повинна розглядатися як аналог підприємницької діяльності, оскільки права ре-лігійних організацій на заняття підприємниць-кою діяльністю чітко простежуються в сучасно-му українському законодавстві. ЦК України до-зволяє непідприємницьким організаціям «поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати під-приємницьку діяльність, якщо інше не встанов-лене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені» (ст. 86) [2]. Ана-лізуючи зміст вказаної статті, виробнича і госпо-дарська діяльність релігійних організацій має від-повідати їх статутним цілям. По-третє, відповід-но до ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створю-ватися у формі товариств, установ та у інших формах, передбачених законом. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподі-лу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські това-риства (повне товариство, командитне товарис-тво, товариство з обмеженою або додатковою від-повідальністю, акціонерне товариство) або виро-бничі кооперативи.
Таким чином, можна запропонувати норму ст. 19 Закону викласти у наступній редакції:
«Підприємницька діяльність релігійних ор-ганізацій
Релігійні організації мають право здійснюва-ти підприємницьку діяльність шляхом заснуван-ня юридичних осіб, у формах і порядку, перед-бачених чинним законодавством».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
