Покращення відносин з головним стратегічним союзником принесло Харперу дивіденди у вигляді урегулювання спору, який тривав п'ять років (з 2001 по 2006 роки), про експорт канадської хвойної деревини на вигідних для Канади умовах (США погодилися повернути канадським виробникам близько 4,3 млрд. дол., утриманих ними у вигляді антидемпінгових і компенсаційних мит) і низки інших примирливих жестів, які послідували з Вашингтона. Зокрема, держсекретар США К.Райс пообіцяла у майбутньому повідомляти Оттаву про факти передачі тих чи інших канадських громадян з подвійним громадянством в руки властей країни їх походження (це відголоски «справи Махера Арара» - канадського громадянина сирійського походження, арештованого як причетного до тероризму в Нью-Йоркському аеропорту і виданого без повідомлення Канади Сирії, де він був підданий катуванням; згодом звинувачення проти нього доведені не були). Сам Харпер у важливій зовнішньополітичній промові 5 жовтня 2006 року дуже одверто підсумував те, що отримала Канада від нормалізації відносин із США: укладення історичної згоди щодо хвойних пиломатеріалів; краще розуміння Вашингтоном канадської ролі у забезпеченні енергетичної безпеки Північної Америки; вдячність на адресу Канади, висловленої держсекретарем США К.Райс з нагоди п'ятої річниці здійснення терактів 11 вересня 2001 року; відтермінування конгресом запровадження рішення щодо обов'язкової наявності паспортів в американців і канадців, які перетинали сухопутний кордон США. В інтерв'ю газеті «Калгарі хералд» американський посол в Канаді Д.Уілкінс заявив, що двосторонні відносини переживають ренесанс і що завдяки своїй політиці і особистим контактам з Бушем Харпер зумів досягти дипломатичної гармонії. За оцінкою знавця канадського зовнішньополітичного життя К.Носсала, «канадо-американські відносини зазнали помітних змін. Повністю змінилася їхня атмосфера, а та напруга, яка характеризувала ці відносини з 2001 по 2006 рік, щезла».
Помітні зрушення відбулися у близькосхідній політиці Канади і також у напрямку її зближення з позицією США. Вони, щоправда, розпочалися ще за П.Мартіна і зміцнилися за Харпера. Із усіх керівників західних країн Харпер найбільш однозначно і безкомпромісно висловив підтримку Ізраїлю під час бомбардувань Лівану у відповідь на викрадення і вбивство солдатів ізраїльської армії бойовиками руху «Хезболлах», які базувалися на півдні Лівану. В інтерв'ю, даному на борту літака, що летів на саміт «великої сімки» в Санкт-Петербург влітку 2006 року, канадський прем'єр-міністр назвав ці бомбардування «зваженою відповіддю» і, незважаючи на критику, яка за цим поелідувала, у подальшому не відмовився від своїх слів. Крім цього. Харпер виявився єдиним канадським прем'р-міністром, який не захотів зустрітися з керівництвом Національної ради з канадо-арабських ваідносин, і, навпаки, двічі виступив перед членами єврейської громади Канади. Окрім цього, за консерваторів Канада стала першою країною, що припинила надавати допомогу Палестинській автономії після того, як там в січні 2006 року на парламентських виборах отримав перемогу рух «Хамас», який на Заході вважається терористичною організацією.
Свій перший зарубіжний візит С.Харпер несподівано для багатьох здійснив в Афганістан, де з 2001 року перебуває канадський військовий контингент. Як правило, свої перші зарубіжні візити у повоєнний період канадські прем'єри здійснювали до США. Оглядачі мали можливість, коментуючи відвідини Харпером Афганістану, відзначити вдалість такого вибору: він вразив не тільки канадську громадськість, але і адміністрацію США, яка розцінила його як сигнал того, що Канада розпочинає серйозно ставитися до своїх військових і союзницьких зобов'язань. До того ж про афганську місію Харпер говорить як про «канадську війну» на противагу лібералам, які прийняли рішення про введення туда військ і які робили акцент на те, що дислокація санкціонована ООН і що канадські содати і офіцери розташовані там з військовиками із двох десятків інших держав.
Спостерігачі звернули увагу на те, що канадський прем'єр-міністр не ставиться з пієтетом до Китаю як світової держави XXI сторіччя. Він інкримінує йому порушення прав людини. Зате з пієтетом ставиться до Японії. Достатньо сказати, що перший міністр закордонних справ в уряді Харпера П.Маккей прийняв посла КНР в Канаді тільки через дев'ять місяців після сформування консервативного кабінету. Приблизно у той же самий час КНР відвідав і перший член його уряду (ним був міністр сільського господарства Ч.Строл). У серпні 2008 року Харпер на відміну від багатьох інших голів держав і урядів навіть не поїхав до Пекіна на відкриття літніх
Олімпійських ігор. Це очевидно контрастує з тим значеннями, яке традиційно (у всякому випадку з часів П.Трюдо, який насмілився у 1970 році - на півтора роки раніше США - встановити з КНР дипломатичні відносини) надають зв'язкам з Китаєм ліберали. Нагадаємо, що Кретьєн двічі з великим успіхом привозив до Китаю чисельні торговельно-економічні делегації у винайденому ним форматі «Збірна Канади». П.Мартін особливо виділяв так звану групу БРІК (абревіатура, складена з перших букв назв Бразилії, Росії, Індії і Китаю), яку вважав найперспективнішою у XXI сторіччі і контакти з якою планував розвивати прискореними темпами.
Слідом за США уряд Харпера швидко визнав терористичною організацією «Тигри звільнення Таміл Елама», чиї емісари раніше легально діяли в Канаді, займаючись збором коштів і вербуванням прибічників. А також, незважаючи на санкціоноване лібералами приєднання до Кіотського протоколу (підписаний Канадою у 1997 році, ратифікований у 2002 році), розділило скептицизм США (взагалі вони відмовилися його підписувати) щодо можливості реалізації вказаних так цілей у встановлені терміни через негативний вплив на економічне зростання - чи не перший випадок, коли Канада відмовляється від власних міжнародних зобов'язань. При обговоренні екологічної проблематики на зустрічі «великої сімки» в Японії в липні 2008 року Канада і США виступили єдиним фронтом проти європейських держав і домоглися згоди останніх на те, що взяття промислово розвиненими країнами на себе зобов'язань щодо скорочення викидів парникових газів не буде мати сенсу без підтримки з боку Китаю та Індії.
В унісон з американцями Канада діє і у Латино-Карибській Америці. Напевно, невипадково лінія Харпера на пріоритетний розвиток відносин із сусідами, на зміцнення тилів, узгоджуєтьтся зі змінами у зовнішній політиці Вашингтона, підтвердженням яких стали березневі (2007 рік) відвідини Буша п'ятьох лояльних країн регіону. Вашингтон врахував уроки минулого, коли після 11 вересня 2001 року він ослабив увагу до Латино-Карибської Америки і зіткнувся з приходом до влади там низки політиків, які сповідували ліві і одверто антиамериканські погляди. Виявилось, що корисніше (і дешевше) надавати цим країнам допомогу і підтримувати з ними нормальні взаємини, ніж пожинати плоди своєї власної неуваги.
Поїздка Харпера, яка відбулася влітку 2007 року, мала на меті відвідини чотирьох країн, одна з яких - Колумбія - співпала з маршрутом американського президента Дж. Буша. Окрім Колумбії, голова уряду Канади відвідав Чилі, де прийняв участь в урочистостях з нагоди 10-річного ювілею двостороннього канадо-чилійської Угоди про вільну торгівлю, Барбадос - важливий офшор з високою концентрацією прямих канадських капіталовкладень, і Гаїті - своєрідний полігон для апробації нових канадських технологій з експорту демократії і «гарного управління».
Оттава наслідує Вашингтон ще в одному питанні - в укладенні двосторонніх (і багатосторонніх) угод про вільну торгівлю. Уряд консерваторів розпочав переговори у цьому контексті з Колумбією, Перу, країнамиКарибської спільноти і Домініканською Республікою, і продовжив їх з четвіркою центральноамериканських країн - Сальвадором, Гватемалою, Гондурасом і Нікарагуа.
Нюанси спостерігаються і у тлумаченні консерваторами терміну «мультилатералізм». Якщо ліберали одверто пишалися членством Канади практично у всіх значимих міжнародних і регіональних організаціях, а також елітних клубах, то консерватори віддають перевагу і говорять про свою зацікавленість участі вже не у всіх підряд співтовариствах, а лише в «ефективних багатосторонніх організаціях».Загалом Харпер демонструє персоніфіковану зовнішню політику, атрибутом якої є наполегливість, навіть агресивність. Дехто пише про його «принциповий підхід». На відміну від лібералів, які вважали миротворчість майже головним призначенням канадських збройних сил, лідер консерваторів робить акцент на «бойову складову» канадського контингенту в Афганістані. А замість обтічних формулювань і розмов про цінності на перший план виходять чітко прораховані інтереси. Його промови містять такі слова, як «сила, натиск, твердість».
На думку деяких експертів, з моменту обрання С.Харпера канадська зовнішня політика була переорієнтована з соціально-економічної спрямованості на питання оборони і безпеки. Іншими словами, відбувається поворот до так званої «високої політики», під якою розуміється безпека і військово-політичні стосунки між державами (на відміну від «низької політики» - економіки, соціальної сфери, демографії, екології). Звідси випливає логічне продовження - «тверда влада», військова сила необхідні для досягнення зовнішньополітичних цілей. Як заявив сам Харпер в Канадському клубі в Оттаві 6 лютого 2007 року, «Канада потребує сильної зовнішньої політики, визначеної ситауцією, яка склалася після 11 вересня 2001 року, і буде продовжувати нарощувати cвою військову потугу, братиме участь в реконструції Афганістану і боротиметься з рухом «Талібан».
1. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
2. Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
3. Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.
4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
5. Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.
7. Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
8. Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
9. История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.
11. Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
14. Майский И.М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.
15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
16. Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
17. Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.
18. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.
19. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.
20. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
