«Біла книга з питань оборони» 1994 року визначала також національні інтереси Франції. Вони, відповідно до доктрини, діляться на життєво важливі, стратегічні і ті, які відповідають статусу країни, яке вона займає у світі. Життєво важливі - це виживання нації будь-якими засобами і захист нації від будь-яких загроз. До цього типу інтересів відноситься збереження територіальної цілісності і суверенітету країни, включаючи не тільки материкову Францію, але і її заморські департаменти. До стратегічних інтересів відноситься підтримка миру та стабільності на території Європи і регіонів, які до неї примикають (країни Середземноморського басейну, Близький Схід); забезпечення у цьому регіоні стабільних темпів розвитку; зниження національної енергетичної залежності Франції від нафто- і газоекспортуючих країн Сходу.

Остання група інтересів включає обов'язки Франції як постійного члена РБ ООН.

Франція цілком справедливо вважає, що її інтереси перекликаються з інтересами інших європейських держав, тому важливим елементом оборонної політики Франції є спроба створити загальноєвропейську систему оборони, складовою частиною якої мають бути ядерні сили Франції і Великобританії.

Як засвідчує «Біла книга з питань оборони» 1994 року ядром оборонної, у тому числі ядерної, доктрини Франції є поняття «стримування». Стримування, у найзагальнішому сенсі, визначається як попередження агресії шляхом погрози застосування сили. Нагадаємо, що у першій «Білі книзі» 1972 року до доктрини «стримування» залучалися як звичайні. Так і ядерні озброєння для нанесення удару-контрвідповіді. У 1994 році визнано, що неядерне стримування не може замінити ядерного. Саме ядерна зброя є ядром сучасної доктрини стримування; звичайній зброї відведено роль ядра оборонної доктрини.

До початку 1990-х років французьке ядерне стримування було спрямоване всередину євразійського континенту (проти СРСР і ОВД). Нині вектор застосування Францією ядерної зброї виходить за межі Європи .

Вище зазначалося про скорочення ядерного потенціалу Франції. Але це вкладається у доктрину ядерного стримування, оскільки одним із провідних принципів цієї доктрини є принцип достатності. Це також означає, що у Франції повинно бути достатньо сил, щоб у відповідь на агресію будь-якого противника завдати неприйнятних для нього втрат.

Сьогодні Франція готова роззброюватися за трьох умов, сформульованих ще Ф.Міттераном: 1. нівелювання кількісних і якісних відмінностей у арсеналах ядерних держав; 2. вирівнювання диспропорцій у звичайних та хімічних озброєннях; 3. повне припинення гонки озброєнь у протиракетній, протичовниковій та інших сферах оборони.

У 1990-х роках у Франції тривало три поетапних дискусії, що стосувалися ядерної зброї та її ролі у системі національної безпеки.

У 1993-1995 роках дебатувалося питання технічного вдосконалення ядерної зброї та необхідності відновлення випробувань. Вона завершилася серією із шести (було заплановано 8) нових ядерних випробовувань та скасуванням мораторію на ядерні випробовування, запровадженого Ф.Міттераном.

1995-1996 роках дискусії точилися довкола концепції «погодженого» стримування, пов'язаної зі зміцненням економічної і політичної єдності ЄС шляхом формування спільної оборонної політики. Одним із пріоритетів концепції «погодженого» стримування є будівництво загальноєвропейської системи безпеки на базі французьких та британських ядерних арсеналів.

III.     З 1997 року суперечки в основному розгорталися довкола угод Франції з Німеччиною з питань безпеки в Європі, тобто щодо створення спільних франко-німецьких військових з'єднань.

Разом з тим у Франції загалом склався «національний консенсус» з наступних пунктів ядерної стратегії: 1. ядерна зброя необхідна і нічим не замінима; 2. ядерну зброю необхідно вдосконалювати або ж підтримувати на відповідному рівні; 3. ядерна зброя повинна стати частиною загальноєвропейської системи безпеки.

Необхідно зазначити, що французька доктрина ядерного стримування не спрямована після завершення «холодної війни» проти жодної конкретної держави. Ж. Шибу (рак наголошував, що Франція не вважає ядерну зброю як зброю ведення війни. 19 січня 2006 року під час відвідин бази атомних ракетоносців він підтвердив, що «ядерне стримування є основою незалежності і безпеки Франції», а ядерна зброя розглядається у якості Інструмента впливу. Було запропоновано колишню модель, яка мас назву: «модель стримування слабким сильного». Щоправда, науковці іронічно запропонували переназвати цю концепцію в концепцію стримування «слабким божевільного», говорячи про те, що неможливо передбачити, який тип зброї використає нині «божевільний».

Французька доктрина ядерного стримування передбачає шість видів конфліктів і відповідно шість сценаріїв французьких дій, в трьох з яких можливе використання ядерної зброї: 1. Регіональний конфлікт (Європа, країни Середземномор'я, Близький Схід), який не загрожуватиме життєво важливим інтересам Франції. У цьому випадку застосовуються звичайні збройні сили; 2. Регіональний конфлікт, який може поставити під загрозу життєво важливі інтереси Франції. Під таким конфліктом розуміється конфлікт, у якому бере участь ядерна держава. У цьому випадку французька ядерна зброя відіграватиме роль політичного стримування; 3. Конфлікт, який загрожує цілісності французької держави. Для відновлення державного суверенітету будуть використані всі доступні засоби; 4. Інтервенція Франції самостійно або ж спільно з іншими державами з метою припинення конфлікту; 5. Операція заради миру і відновлення міжнародного права. Франція діятиме у контексті сценаріїв міжнародних організацій; 6. Протидія масованій загрозі на території Європи з боку високорозвиненого противника, який здатен нанести удар як і ядерними силами, так і високотехнологічними звичайними озброєннями.

Щоправда, у «Білій книзі» 1994 року зазначається, що у чистому вигляді подібні сценарії зустрічаються рідко. Частіше всього спрацюють змішані варіанти. Таким чином, ядерна доктрина Франції заключалася і заключається у стримуванні слабким сильного. Незаперечний вплив на французьких політиків і військовиків мало нове бачення війни, запропоноване стратегами СІЛА. Мова йде про «нове оперативне мистецтво» С^АО - Моиуеі Агі Орегагіоппеї). Його основні положення були представлені французькому читачу у книзі Ф.Жере «Завтра війна». Суть сценарію майбутніх воєн - масовані, чітко сплановані і спрямовані ракетно-бомбові удари з метою руйнації « нервових центрів» противника, попередньо виявлених численними засобами розвідки по всій глибині його бойових порядків. «Нове оперативне мистецтво» передбачає щось на кшталт віртуальної, «безконтактної» війни, втрати в якій для сторони, яка наносить удар, зведені до мінімуму - війни, яку громадяни нападаючих країн можуть спостерігати по телебаченню, складаючи собі про неї уяву, заплановану авторами її «сценарію» завдяки правильно «опрацьованій» інформації.

Теоретично нова стратегія дозволяла б Франції з її обмеженими силами не замикатися лише на захисті національної території. Відповідно до заяви А.Жюппе, «оборона Франції ніколи не була замкнена на самій собі... Вона вписується в європейську міжнародну перспективу. Чи треба...нагадувати, що Франція є одночасно континентальною і морською державою, історично поверненою до центру і до сходу нашого континенту, але також і до Середземномор'я і до Африки?».

На його думку, національні можливості проведення глобальної політики посилюються членством Франції в НАТО і підкріплені життєвою зацікавленістю у прогресі військово-політичної співпраці у рамках ЄС. Світова відповідальність Франції у царині безпеки обумовлена постійним членством у РБ ООН і рангом ядерної держави, а також її інтересами в Африці і на Близькому Сході. Специфіку стратегічної політики Франції з часу заснування П'ятої республіки А.Жюппе визначив як «поєднання стратегічної автономності з повагою до тих відносин солідарності, які вона встановила у світі». Таким чином, Франція прагне , як і раніше, зберегти за собою ранг держави з європейською і світовою відповідальністю, для чого їй необхідно підсилити свою дипломатичну активність військовою ефективністю.

Проект Франції щодо створення автономної європейської оборони відповідна роль країни у цьому проекті залежали від успіху проголошеної Ж.Шираком у лютому 1996 року військової реформи. її охрестили «революцією в обороні», що засвідчувало про масштаби накреслених змін Суть реформи заключалася у формулі створення «більш ефективної, але менш вартісної оборони». Ширак остаточно визначився на користь професійної армії з перенесенням центра ваги оборонних програм на модернізацію збройних сил. Окрім міркувань бюджетної економії зміни в оборонних програмах Франції були спричинені геополітичними зрушеннями початку 1990-х років, у першу чергу зникненням «радянської загрози».

«Революція в обороні» зачепила і військово-стратегічну доктрину Франції. Колишня теорія трьох кіл оборони, тобто власне французької території, атлантичного та світового простору, поступилася місцем ситуативному підходу, а попередні пріоритети - ядерна зброя і багаточисельна армія - змінилися новими. Це нарощування сил швидкого розгортання, коаліційні дії (взаємодія зі союзниками), зміцнення ролі розвідки, професіоналізація армії. Нагадаємо, що у 1989 році французькі сухопутні сили нараховували 280 тис солдатів, дві третини яких - призовники. З них 50 тис. перебували на території ФРН. Загальна чисельність збройних сил становила 550 тис.осіб, 7% яких (39 тис. осіб) служили у «третьому колі» - в зоні глобальної відповідальності Франції і складалися з професіоналів.

Зазнала змін і концепція забезпечення національної безпеки. У декларації міністра оборони Ш.Мійона наголошувалось: «Забезпечувати нашу безпеку перед обличчям зовнішньої загрози означає меншою мірою протистояння можливій агресії, ніж боротьбу з вогнищами пожежі, які можуть виникнути довкола нас, а інколи і на віддалі від нас».

Ж.Ширак висловився за поступовий перехід до професійної армії вже під час своєї кампанії перед президентськими виборами 1995 року. Міттеран натомість демонстрував прихильність загальній військовій повинності, яка була для нього віддзеркаленням республіканізму. Відомо, що де Голль з часу військових путчів частини французьких збройних сил в Алжирі мав

531перестороги щодо професійної армії, за яку ратував ще 1930-х роках, оскільки вона могла легко перетворитися у замкнену касту, відірвану від громадянського суспільства. Якщо упродовж віків французька дипломатія і оборона виходили із загрози прямого зіткнення з ворогом, то на початку 1990-х років необхідність захисту власної території від іноземного вторгнення виглядала по-новому. Одна із складових національного суверенітету - населення, яке захищає свою територію зі зброєю у руках, організоване у масову армію на основі всезагальної військової повинності, відтепер втрачало своє колишнє значення.

Розвиток подій на Балканах поставив перед країнами Співтовариства нові завдання у сфері безпеки, закріплені на сесії Ради ЗЄС (червень 1992 року) у Петерсберзькій декларації, активною прихильницею якої була Франція. Так звані петерсберзькі місії включали гуманітарні і рятувальні операції, підтримання миру, врегулювання криз, миротворчість. Для виконання цих завдань країни ЄС повинні були виділяти сили, організовані відповідно до принципу багатонаціональності. Французькі збройні сили повинні були перебудуватися для участі в гуманітарних операціях і операціях щодо врегулювання криз поза межами національної території. Оскільки мова у цих випадках йшла про відправку обмеженого, але ефективного контингенту, Франції не потрібна була більше масова армія озброєних громадян.

Перехід до професійної армії передбачав створення корпусу зовнішнього втручання для участі в операціях з підтримки миру і гуманітарних акцій, поступова відмова від обов'язку військової служби, на зміну якій приходить короткотерміновий призов громадян на п’ять днів для тестування фізичних даних, шкільної, технічної і психологічної підготовки, набір добровольців за терміновими контрактами, різке зменшення частин регулярної армії (окрім жандармерії), у завдання яких входить підтримка внутрішнього порядку.

Розмірковуючи про майбутнє французької армії, міністр оборони Ш.Мійон говорив про контингент в 50 тис. осіб для розгортання в рамках НАТО з одночасним набором ЗО і 50 тис. для дій одразу на двох різних театрах військових дій терміном на один рік.

Відповідно відходить у минуле модель змішаної армії епохи ядерного стримування (з призовників і професіоналів) армії, яка будувалася на протистоянні передбачуваної масованої агресії зі сходу. Франція повинна прийти до професійної армії, краще пристосованої до нових, більш різноманітних і безпосередніх викликів національної безпеки (тероризм наркотрафік, релігійні і етнічні конфлікти, діяльність мафіозних картелів), а сама армія - стати менш чисельною і вартісною.

Усвідомленню нових реалій відповідало і рішення про ліквідацію наземної складової французьких ядерних сил. Уряд Жюппе відмовився від заміни застарілих наземних балістичних ракет на плато Альбіон (заміна ракет 88 135 - 830 ракетами М4 вимагав би інвестицій у розмірі від 10 до ЗО млрд. франків). Коментуючи це рішення, міністр оборони Ш.Мійон заявив, що доктрина ядерного стримування генерала де Голля не втратила своєї актуальності. Мова йде про модернізацію французьких ядерних сил: рішення президента Ширака стосується як відмови від наземної, так і модернізації морської (океанської) і повітряної складових стратегічних ядерних сил.

Відтепер оборона базується не на чисельності особового складу, а на високій ефективності розвідки, техніки і персоналу. Окрім цього, традиційний голлістський принцип стратегічної автономії Франції вимагає власної технічної і промислової бази оборони, особливо для створення високотехнологічного військового спорядження і обладнання, зокрема власних супутників, дані яких дозволили б Франції виробляти самостійний аналіз стратегічної обстановки у будь-якій точці планети. Міністр оборони заявив у своїй Декларації 1996 року про успіх французького розвідувального супутника «Геліос - 1», який визначив продовження програм створення засобів космічної розвідки: плани створення «Геліоса -2» і радарного супутника «Орус» спільно з Німечиною і, можливо, з Іспанією та Італією. На цій основі французькі військовики сподівалися створити

«європейський полюс» військової розвідки, відкритий для розширення на всі зацікавлені країни ЗЄС, що стало би важливим кроком до зміцнення європейської оборонної ідентичності. Наприкінці 1990-х років був завершений проект про створення авіаносця «Шарль де Голль» з перспективою будівництва другого авіаносця, а також проект створення літаків «Рафаль». Пріоритетність цих програм підкреслювала глобалістські устремління Франції у сфері безпеки. Мова йде про збереження оперативних можливостей французьких ударних, у тому числі ядерних, сил поза національною територією. Проте можливості французьких засобів космічної розвідки залишались обмеженими - вони жодним чином не могли конкурувати з потугою американської розвідки, що робило неможливою повну французьку і європейську оборонну автономію у цій царині. Американські засоби космічної розвідки абсолютно домінують на європейському театрі військових дій: в ЄС тільки у Франції є єдиний вітчизняний супутник («Геліос-1»), у той час як у США безпосередньо задіяні в операціях з розвідки, координації і наведенню ударів 50 супутників. Ця нерівність у засобах розвідки дозволила США створити непереборну дистанцію між союзниками, оскільки сили європейців, задіяні у конфлікті, не мають доступу до загального бачення театру військових дій, яким володіє американське командування, ні до стратегічного вибору цілей, ні до оцінки результатів ударів.

Вперше нова військова доктрина і сценарій «війн інформаційної ери» були випробувані французами разом зі всією військовою організацією НАТО весною 1999 року у війні проти Югославії, спричиненої косовським конфліктом. Під час цієї операції виявилися суттєві недоліки у матеріально-технічному оснащенні європейських збройних сил, які недозволяли у найближчому майбутньому говорити про їхню самостійність. Головною перепоною для Франції і для ЄС загалом є технологічний розрив з США, який після терактів 11 вересня 2001 року виріс у зв'язку зі збільшенням американського військового бюджету. На початку XXI століття європейці, як і раніше, не можуть самостійно забезпечити власних потреб у сфері оборони і безпеки. Вони не володіють ні достатніми засобами космічної розвідки, ні транспортною військовою авіацією. Цей дисбаланс не дозволяє їм серйозно зазіхати на гегемонію США, ні говорити про Європу як самостійний світовий центр сили щодо прийняття геостратегічних рішень. Пом'якшення цього дисбалансу у засобах і є метою французького євроатлантичного проекту. Але це вимагає величезних наукових, фінансових і організаційних зусиль, які не вважаються необхідними менш амбіційними союзниками Франції по НАТО і ЄС, і які звикли покладатися на американську військову потугу, тим більше тепер за відсутності безпосередньої військової загрози їхній території.

Так, Німеччина наприкінці 1990-х років відклала на декілька років фінансування спільної програми створення розвідувального супутника. У вересні 2002 року Великобританія відмовилася від спільного з Францією проекту будівництва авіаносців, вибравши для екіпірування двох майбутніх британських авіаносців літаки вертикального злету. Великобританії, на відміну від Франції, найновіші озброєння потрібні, щоб підтримати високий рівень взаємодії зі силами США. Франція і Німеччина, більш схильні до автономності європейської оборони, виявилися у більш скрутному становищі, аніж британці, оскільки через приналежність до зони євро вони повинні строго контролювати державні витрати. Хоча витрати Франції вищі, ніж Німеччини, розрив між фінансовими можливостями Парижа і Лондона збільшується, незважаючи на заяву уряду Ж.-П. Раффарена (2002-2005) про виділення на військові витрати у 2003 році 2% ВВП (замість раніше передбачених 1,8%) і прийняття програми військового оснащення на 2003- 2008 роки. Французький військовий бюджет передбачено збільшити на 13,3 млрд.євро, для того щоб досягти рівня британських витрат. Щоправда, ця цифра включає витрати і на жандармерію, яких нема у британському військовому бюджеті.

Важливою проблемою є також скорочення розриву між вкладеннями європейців в оборону і віддачею від цих зусиль. Робертсон,колишній міністр оборони Великобританії і згодом екс-генсек НАТО, зауважив, що військові витрати всього ЄС рівні двом третинам того, що виділяють на потреби оборони США. Водночас це не означає, що європейці мають 2/3 американських можливостей. Країни ЄС володіють менш однієї третини коштів на закупівлю озброєнь і обладнання, менш 1/5 бюджету досліджень і тільки 10% сил розгортання США.

Франція є прихильницею об'єднання фінансових зусиль країн ЄС у сфері військової модернізації. Виступаючи рушієм становлення європейської оборонної ідентичності, вона не може і не хоче нести тягар військової модернізації наодинці, як це могли дозволити собі США після Другої світової війни. Для фінансування не тільки національних, але і спільних програм військової модернізації із бюджету ЄС, у багато дечому через протидію Великобританії, не були створені відповідні інституційні передумови. Відповідно до рішень Ради ЄС у Ніцці (грудень 2000 року), на цю сферу не поширюється сфери «посиленого співробітництва». До того ж у Ніцці було вирішено, що для створення таких сфер необхідно згоду мінімум восьми країн ЄС, а поки ще жоден спільний оборонний проект не збирав такого числа учасників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.                 Рудольф П. Основные направления внешней политики ФРГ // Проблемы внешней и оборонной политики (сборник статей) - М.: РИСИ, 1994.- С. 62-87.

2.                 Шмелев Б.А. Отношение Запада к политике России в ближнем зарубежье. - М.: РИСИ, 1995. - С. 91-118.

3.                 Ахтамзян А.А. Объединение Германии: десять лет спустя // Эхо планеты. - 1990.- № 40.

4.                 Павлов Ю.М. Американо-германские отношения: партнерство и соперничество. - М.: РИСИ, 1997. - С. 345-375.

5.                 Джеффери Ч. Германо-российское партнерство после объединения Германии. - М.: РИСИ, 2000. - С.237-259.

6.                 Фишер М. Внешняя политика Германии на рубеже ХХ-ХХI веков. Пер. с нем. Грузина П. Е. - СПб., 1998. - С. 25-168.

7.                 Братчиков И. Б. Внешняя политика ФРГ на пороге XXI в. - М.: РИСИ, 2000.

8.                 За матеріалами: ЛІГА БізнесІнформ., http://news.liga.net/news/N0869303.html.

9.                 Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України – 1996. № 30. – ст. 141.

10.            “Про міжнародні договори України” Закон України від 29 червня 2004 № 1906-IV // Відомості Верховної Ради. – 2004. – №50. – ст. 450.

11.            Положення про Міністерство юстиції України. Постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року № 1577 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 45. – ст. 3020.

12.            Положення про відділ міжнародного міжвідомчого співробітництва та протоколу Департаменту міжнародного правового співробітництва Міністерства юстиції України, затвердженого заступником Міністра В.В. Лутковською від 13 червня 2007 року.

13.            Супровідний лист до посади технічного радника при Міністерстві юстиції України від 12 вересня 2006 року.

14.            “Дорожня карта” українсько-французьких відносин // Офіційний вісник України, 2006. – № 37. – ст.. 2571.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6