Поряд з державними програмами страхування й програмами, що припускають бюджетне фінансування, важлива роль у соціальній політиці США приділяється створенню умов і передумов для участі бізнесу, некомерційних структур, громадських організацій, приватних осіб у підвищенні якості трудового й інтелектуального потенціалу країни, у соціальній допомозі нужденної.
Багато соціальних проблем виявляються вирішеними, коли оплата праці служить стимулом до праці. Якщо помітно збільшити винагороду за працю, то помітно зросте й валовий внутрішній продукт країни.
У постбіполярному світі взаємовідносини Росії і США неодноразово змінювалися. Існує цілком достатньо підстав для ретельного аналізу проблем і перспектив російсько-американських відносин у сторіччі, що наступило, оцінки їхньої ролі у формуванні нового світоустрою, утримування політики США на російському напрямку, місця Росії в системі зовнішньополітичних пріоритетів США, а також оцінки сфер взаємодії двох найбільших ядерних держав у майбутні роки, так само як і областей суперництва й розбіжностей.
Відправним моментом аналізу майбутнього відносин Росія - США, природно, стає узагальнення підсумків і уроків їхнього розвитку протягом минулих шести років XXI століття, ретельний розбір їхнього сучасного стану. Тим більше що тут у наявності досить суперечлива картина. З одного боку, мав місце активний політичний діалог між лідерами двох держав, що звичайно сприяв знаходженню взаємоприйнятих рішень таких складних проблем, як скорочення стратегічних наступальних озброєнь, боротьба з міжнародним тероризмом, а також співробітництво, особливо в багатобічному форматі, з метою запобігти появі нових ядерних держав. З іншого боку, розширюється сфера розбіжностей у тім, що стосується пострадянського простору, проблеми демократії в Росії, шляхів і способів боротьби з міжнародним тероризмом, протидії розповзання ОМУ, енергетичній безпеці. Є також небезпека зламування існуючих режимів контролю над ядерними й звичайними озброєннями.
Російські й американські фахівці заговорили про «нове відчуження» між двома країнами, обговорюючи те, як не допустити сповзання до нової конфронтації між ними. Особливої уваги заслуговує узагальнення тих дискусій, які ведуться й у Росії, і в США навколо таких проблем російсько-американських відносин, як контроль над ядерними озброєннями й проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення (ОМУ), урегулювання міжнародних конфліктів. Вони не тільки зберігають своє першорядне значення, але й вимагають всі зростаючої уваги й спільних зусиль. Разом з тим збільшується й питома вага нових погроз і проблем, що стосуються боротьби з міжнародним тероризмом, наркотрафіком, запобіганням міжцивилізаційного зіткнення, коли це стосується забезпечення енергетичної безпеки. З'явилася також необхідність всебічного розгляду питань формування нового світоустрою в нинішнім столітті.
Виявлення ступеня впливу цих дискусій на практичну політику тієї й іншої сторони, на сприйняття ними один одного представляється надзвичайно важливим для майбутнього російсько-американських взаємин.
Що стосується США, то в останні роки там у наявності нове бачення Росії як країни, у якій відбувається наростання авторитарних тенденцій, проявів «імперських» підходів до сусідніх країн. Росію обвинувачують у використанні енергетичних ресурсів як головний інструмент забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів. Звичайно, в американських політичних і наукових колах є й інші точки зору щодо російського фактору, але досить негативний імідж Росії явно переважає. У плані практичної політики мова йде про заперечення можливості партнерських відносин з Росією, про перехід до концепції «виборчого співробітництва» в окремих, важливих для США областях. Розширення ж співробітництва погоджується самим безпосереднім образом зі ступенем демократизації російського суспільства й забезпечення прав громадян, волі ЗМІ й верховенства закону. У зв'язку із цим встає питання першорядної важливості - чи стане такий підхід основою політики США на російському напрямку, особливо в тому випадку, якщо на майбутнім в 2008 р. президентських виборах переможе кандидат Демократичної партії, у якій подібного роду погляди досить популярні.
Руйнування біполярної системи істотним чином вплинуло на всю систему міжнародних відносин, зумовивши виникнення широкої дискусії щодо необхідності перегляду існуючих оборонно-безпекових механізмів.
Зникнення небезпеки спалаху третьої світової війни викликало суперечки між провідними європейськими державами відносно політичного лідерства в Західній Європі, а також щодо необхідності подальшого домінування Сполучених Штатів у питаннях забезпечення безпеки європейського континенту. Підставою для підняття питання про зменшення американського впливу в Європі став також активний розвиток європейських інтеграційних процесів, інституціалізація Євросоюзу та зростання економічної потужності європейського співтовариства, яке почало успішно конкурувати з економікою США. З цими дискусіями безпосереднім чином було пов’язано питання щодо подальшої ролі НАТО - організації, в якій безсумнівним було і залишається лідерство Сполучених Штатів, у майбутній системі європейської безпеки. [38, c. 3-15]
Проте, незважаючи на закінчення періоду конфронтації, проблеми безпеки Європи залишалися актуальними, особливо в контексті спалаху низки регіональних конфліктів, зокрема у колишній Югославії та на пострадянському просторі. На момент завершення конфронтаційного періоду в Європі не з’явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і НАТО, яка компенсувала недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надавала країнам Центрально-Східної Європи гарантії безпеки.
Рубіж 1980-х-1990-х років позначився активними дискусіями в середовищі академічної та правлячої еліти США щодо доцільності збереження присутності у Європі. Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Клінтона показав, що глобальні інтереси США вимагали присутності (у тому числі і військово-політичної) у всіх ключових регіонах світу. Європа, як один з лідерів світового економічного розвитку, безумовно, виступає саме таким регіоном, а НАТО була й залишається основою оновленої системи євроатлантичної безпеки. Одночасно з’явилося розуміння того, що необхідно змінити механізми взаємодії, насамперед методи здійснення політики США в Європі з тим, щоб вони відповідали новій міжнародній ситуації і характеру відносин між Америкою та Європою.
На початку 1990-х років НАТО зіткнулася з кризою власної інституціональної ідентичності внаслідок зміни характеру основних загроз міжнародній безпеці. Саме через це Північноатлантичний блок розглядався багатьма політиками і експертами як організація, що вже виконала своє призначення і має бути розпущена. Однак в нових політичних умовах ступінь конфліктності і військово-політичної нестабільності в Європі не лише не зменшилася, а й набула нового змісту, оскільки на перший план вийшли проблеми адекватної відповіді на нові загрози безпеці та врегулювання регіональних конфліктів. У цій ситуації неможливо було відмовитися від налагодженої системи відносин, механізму консультацій, прийняття та реалізації рішень, яким виступав Північноатлантичний союз.
Задля збереження та реформування НАТО у відповідності до нових міжнародних умов, США розробили концепцію “нового атлантизму”, яка визначила оновлені цілі і завдання блоку, обґрунтувавши їх появою нових загроз безпеці (розповсюдження зброї масового знищення, етнічні і релігійні конфлікти, тероризм тощо). Порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-х років, який виявив характерні риси і відмінності, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу, фактично вивівши Північноатлантичний альянс за рамки регіональної організації, надавши намірам і планам блоку глобального характеру, а також відновивши значення військової складової блоку, підкресливши її важливість як дієвого інструменту зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць, насамперед США. [9, c. 81-95]
Необхідною складовою цієї проблематики є питання оцінки впливу російського чинника на процес формування євроатлантичної безпеки. Однією з визначальних рис зовнішньої політики РФ першої половини 1990-х років була її надзвичайна мінливість, характерна і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, відновлення міжнародного авторитету та прагненням належати до кола провідних геополітичних гравців на рівних умовах із США.
З самого початку будівництва демократичної Росії у обох сторін були різні міркування щодо нового місця Росії. США як держава-переможець вважали, що переможена країна має йти у фарватері їх політики і відбудовувати свою економіку за схемою, узгодженою з ними. Російські владні структури планували, що нова Росія повинна мати право на власну зовнішню політику, зокрема на європейському і пострадянському просторах.
Незважаючи на зазначені протиріччя, протягом певного часу відносини між США та Росією розвивалися позитивно. У 1997 році після російсько-американського саміту в Гельсінкі було намічено подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь обох країн, США заявили про підтримку вступу Росії в Лондонський і Паризький клуби кредиторів та в СОТ, а також була досягнута угода про виділення Росії певної фінансової допомоги. Але подальші події значно погіршили взаємовідносини Москви та Вашингтона.
НАТО під певним тиском США прийняв рішення про розширення Альянсу на схід. Рішення щодо воєнної операції в Югославії було прийнято без узгодження з Радою безпеки ООН та в обхід позиції Росії. Ці події унаочнили політику Білого дому щодо європейських інтересів Росії. Президент Росії Б. Єльцин, виступаючи на саміті ОБСЄ наприкінці 1994 року, заявив, що така політика може призвести до появи «холодного миру» в відношеннях Росії і НАТО.
Після акції в Югославії Росією було оприлюднено проект нової Воєнної доктрини, де робилася ставка на ядерну зброю. На засіданні Ради національної безпеки було розглянуто проблеми «...розвитку і використання тактичної ядерної зброї...». Російські бомбардувальники виконали учбово-тренувальний рейд у район Ісландії, де змоделювали пуски крилатих ракет по території США, та біля кордонів Норвегії - по континентальній Європі. На цьому «війна» Росії з США і НАТО завершилася.
З того часу зазначені події стали центральними чинниками у формуванні відповідної політики Росії щодо США і НАТО, а питанням воєнно-політичної протидії розширенню Альянсу на схід стала приділятися значна увага.
Російсько-американські відносини змінилися на краще після відомих подій у вересні 2001 року. Рушійною силою зближення позицій стало єднання у боротьбі проти спільного ворога - міжнародного тероризму, що створювало також можливість реалізації стратегічних переваг для кожної із сторін.
США отримували союзника, який мав другий у світі за своєю потужністю стратегічний ракетно-ядерний арсенал, і могли розраховувати на слабкішу протидію Росії щодо створення національної ПРО. Крім того, такий союз позбавляв американську адміністрацію «головної болі» щодо нарощування співробітництва Росії з Китаєм, Іраном, Іраком та Індією після подій в Югославії. За певних умов Росія могла б слугувати форпостом захисту американських інтересів в Євразії та сприяти присутності США в країнах Центральної Азії як для впливу на Китай та Індію, так і для контролю за джерелами каспійської нафти. [29, c. 3-14]
Для НАТО створювалися більш сприятливі умови для співробітництва Росії у форматі «двадцятки», а для країн Європи - членів НАТО - можливість тіснішої співпраці в енергетичній сфері, а з часом - і можливість певного доступу своїх компаній до розробки російських нафтогазових родовищ.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
