Зовнішньополітичні дебати в США повинні залишатися предметом постійної уваги й аналізу, тому що від їхнього результату залежить не тільки доля наддержави, але й багатьох інших країн і регіонів, у тому числі Росії. Однак, як представляється, головне тут укладається не в тім, щоб постійно критикувати американську глобальну стратегію, а в тім, щоб привернути увагу американського політико-академічного співтовариства до проблеми формування нового світового порядку. Необхідно реалістично оцінити стан і роль існуючих міжнародних інститутів і норм, роль старих і нових великих держав, які повинні брати участь у світоустрої. Важливо оцінити роль і наслідки двосторонніх актів, що змінюють міжнародні норми й договори (наприклад, двосторонні угоди в сфері безпеки й нерозповсюдження між США й Індією); оцінити значимість старих і нових форм інтеграційних об'єднань, закріплених або не закріплених спеціальними договорами (наприклад, ОБСЄ, Групи восьми, ШОС, ОДКБ); дати відповідь на питання про те, які форми можуть стати визначальними в світорегулюванні і які форми потрібні для забезпечення стабільного розвитку й будуть відповідати інтересам більшості основних гравців на світовій арені.
Результат майбутнього вибору не повинен стати вибором тільки однієї країни або якого-небудь "елітного клубу", але це й не означає, що їхня значимість може бути зігнорована. Для рішення настільки важливого завдання, якийсь є формування світового порядку, недостатній кулуарний і однобічний аналіз окремих проблем, ігнорування об'єктивних процесів, що відбуваються на глобальному, регіональному й національному рівнях (інтеграція vs. національна ідентифікація, глобалізація vs. регіоналізація, регулювання vs. дерегулювання). Важливо дати відповідь на питання про те, потрібно чи підсилювати ідеологічний фактор у міжнародних відносинах, повертати категорію ворога у відносини між країнами (тероризм - це, по сучасній термінології, мережний ворог, не зв'язаний прямо з конкретною державою, народом).
Фундированість і тверезість у відповіді на варті перед світовим співтовариством дуже складні питання досяжні тільки в тому випадку, якщо буде повернута традиція проведення серйозного наукового аналізу й традиція багатобічного й двостороннього діалогів. Затребуваність у цьому відчувається й у США, і в Росії. Є й інша проблема: як зробити науковий аналіз і експертизу більше зрозумілими й більше адаптованими до політичних структур, відповідальним за формування зовнішньої політики. Іншими словами, проглядається перспектива для взаємодії між США й Росією, від чого могли б виграти обидві сторони. Це допомогло б, на наш погляд, позбутися від не завжди вірних, політично коректних і виправданих оцінок тих або інших дій один одного, взаємних сприйняттів і докорів.
Сучасна Росія "не виправдала надій" багатьох американських політиків і експертів, на те, що вона вже не піде "іншим шляхом", не повернеться до незалежної політики, а стане одним з держав, що йдуть в "обозі" американської політики. Виходить, що ці політики й експерти допустили прорахунки й дали невірні оцінки як російського потенціалу на відновлення, так і історично сформованої політичної культури й досвіду міжнародної діяльності Росії. Можна додати, що вони проігнорували досвід взаємодії провідних світових держав у роки "холодної війни". Віддаючи данину поваги Дж. Кеннану, варто згадати, що в середині 1990-х років, коли Росія перебувала в складної внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації, він писав про колосальний культурний потенціал російської держави (народу), про здатність його до відновлення. Про відновлення Росією статусу провідної світової держави писали С. Хантингтон, Ч. Мейнс, і їхній прогноз підтверджується. [5, c. 12-30]
Політолог А. Лівен з фонду "Нова Америка", створеного як альтернативний центр традиційним "фабрикам думки", насамперед - консервативним, відзначає, що проти Росії ополчилися дуже багато хто. Її традиційні опоненти й недоброзичливці із числа консерваторів і неоконсерваторів вважають розвиток подій у країні й російській політиці підтвердженням правильності своєї недовіри до неї й справедливості раніше негативних прогнозів, що висловлювалися, щодо її повернення до імперської агресивної політики. Що стосується лібералів, що пророкували успішне реформування Росії, то виходить, що вони ввели всіх в оману й відповідають за невірні оцінки й прогнози. На думку А. Лівена, саме їхньому престижу був нанесений серйозний збиток "невірним шляхом, яким розвивалася Росія", і вони прагнуть взяти реванш за прорахунок подвоєною критикою. Інакше як пояснити те, що найбільш гостра критика виходить від ліберальних політологів, що призивають адміністрацію зробити демократизацію Росії найважливішим пріоритетом політики США й поставити двосторонні відносини в пряму залежність від рішення цього завдання, тобто від "поводження" Росії на світовій арені.
Пропозиції по радикальній зміні американської політики у відношенні Росії надходили в адміністрацію Клінтона й потім в адміністрацію Буша. Однак остання не була готова до радикальної зміни парадигми двосторонніх відносин, особливо після подій 2001 р., коли США виявилися в стані довгострокової війни з міжнародним тероризмом і потребували максимальної підтримки провідних світових держав. Таке положення не означало, що в російсько-американських відносинах не було протиріч, традиційний набір претензій друг до друга залишався колишнім. До Росії: розвиток демократії в країні, Чечня, імперська зовнішня політика, протидія зусиллям США в боротьбі з недемократичними режимами. ДО США: прийом Росії у ВТО, скасування виправлення Джексона - Веника, припинення розширення НАТО на схід, повагу інтересів РФ на пострадянському просторі й в інших регіонах, збільшення інвестицій у російську економіку.
Варто визнати, що по жодному з пунктів сторонам не вдалося прийти до взаємної згоди, хоча на офіційному рівні зберігався дух дружби й прагнення до взаємодії. Однак серйозні розбіжності між Російською Федерацією й США, що виникли в 2003-2005 р. у зв'язку з "кольоровими революціями" у ряді пострадянських країн, енергетичною політикою РФ, а також у зв'язку із загостренням адміністративно-територіальних конфліктів у Грузії й Молдавії, активізацією російської політики в Євразії, почали приймати більше відкритий і складний характер. Росію обвинуватили в спробах силового впливу на розвиток і політику сусідніх держав, у перешкоджанні врегулюванню конфліктів у Грузії й Молдавії, у протидії політиці США по стабілізації Великого Близького Сходу й ін.
Ряд членів Конгресу й деяких експертів висловлювалися за те, щоб виключити Росію із Групи восьми, загальмувати її вступ у ВТО, відмовитися від участі в сутулості в Санкт-Петербурзі, зберегти виправлення Джексона - Веника. Минулого й інші критичні зауваження.
Росія не вважалася пріоритетом американської політики. Серед пріоритетів: демократизація миру (збільшення числа країн, що розвиваються по західній демократичній моделі), боротьба з диктаторськими режимами, урегулювання конфліктів етнічного характеру, коли порушувалися права людини й національних меншостей, зміцнення економічних позицій (особливо, в енергетичній сфері), і головне - створення умов для збереження могутності США й запобігання появи нового опонента американської моці й політику. Іншими словами, пріоритети наддержави мають не країнною, а проблемно-мережний характер, і окремі держави попадають у поле діяльності Сполучених Штатів у міру досягнення ними поставлених цілей і забезпечення національних інтересів. Передбачається, що країни, що утягуються в сферу американських інтересів і політики, стають прихильниками США й випливають у фарватері їхньої політики.[26, c. 3-19]
Росія не попадала ні в розряд невеликих слабких країн без ресурсів, ні в розряд передових держав. Навіть серед країн так званого "перехідного типу" вона займає особливе місце, якщо зрівняти її, наприклад, з Україною, Болгарією або Румунією. Таке "особливе" положення Росії не приймалося й не приймається в увагу більшістю американських політико-академічних співтовариств: одні вважали її слабкою країною з ядерною зброєю, інші бачили в ній держава, що прагне до відродження імперії, і тільки невелика група експертів і політиків як і раніше відносила її до числа провідних світових держав. На словах керівництво США продовжувало звертатися до Росії як до важливого світового гравця, а де-факто - дивилося на неї зовсім по-іншому, а виходить, і очікувало таких же дій, як і від інших країн перехідного типу.
У результаті зложилося невірне сприйняття один одного: Сполучені Штати вважали, що Росія, що як потерпіла сторона й слабка держава, як одне з нових незалежних держав на пострадянському просторі, повинна прийняти особливу роль і глобальну стратегію США, як це зробили багато пострадянських країн і країни ЦСЄ. Росія ж бачила себе державою світового рівня, хоча й у стані тимчасової кризи, тому прагнула до збереження певної незалежності у відстоюванні національних інтересів. Розбіжності у взаємосприйнятті приводили до ускладнень, розбіжностям, але парадигма "залучення/діалог - критика/видалення - діалог/залучення" зберігалася.
Подібна ситуація не задовольняла жодну йз сторін. Сполучені Штати хотіли бачити більше слухняну Росію, більше відкриту й демократичну, менш збройну й менш залучену в справи сусідніх країн, тобто від її було потрібно привести політикові у відповідність із її сучасним слабким станом і американським впливом і чинністю. Росія ж хотіла партнерства зі США, у якому вона розглядалася б як сильна сторона, здатна зіграти важливу роль у рішенні міжнародних проблем.
Таке положення не може тривати довго, наступає криза ідентифікації характеру двосторонніх відносин, коли кількісні показники переходять у якісні. Саме так і трапилося в 2006 р., коли, з одного боку, було відзначене поліпшення економічного становища в Росії, стабілізація внутрішньополітичної ситуації, але, з іншого боку, вона почала ряд зовнішньополітичних ініціатив, які викликали нову хвилю критики, залишилися й невирішені внутрішньополітичні проблеми, які викликали розмови про "невірний шлях".
5 березня 2006 р., у річницю знаменитої мови У. Черчілля у Фултоні в 1946 р., що вважається символічним початком "холодної війни", американська Рада по міжнародним відносинам оприлюднив доповідь "Невірний шлях розвитку Росії: що США можуть і повинні зробити", підготовлений досить різнорідною групою американських політиків і експертів.
Трагічні події 11 вересня 2001 р. стали потужним поштовхом для позитивної перебудови відносин між Росією й США. Вони переконливо показали уразливість навіть самої впливової сучасної держави. Боротьба з тероризмом стала одним з найважливіших принципів американської зовнішньої політики. Відкрилася ще одна сфера реальної взаємодії США й Росії, що стосується скинення режиму талібів в Афганістані. Тут інтереси безпеки двох країн практично збіглися. При цьому Вашингтон змушений був визнати, що Росія є важливим партнером (а в певних випадках і де-факто союзником) у відбитті нових глобальних погроз і викликів. В антитерористичній операції в Афганістані роль Росії була вагоміша й потрібніша, ніж деяких союзників США по Північноатлантичному альянсі. Незважаючи на тенденцію діяти односторонньо, без консультацій з іншими країнами в питаннях міжнародного життя, США, проте, довелося створювати міжнародну коаліцію для боротьби проти терористів, хоча й тут вони зберегли за собою право однобічного прийняття рішень. [41, c. 5-9]
У сформованих умовах виявилося можливим виробити спільне бачення «нових російсько-американських відносин», що в основному знайшло відбиття у двох документах - Спільній заяві президентів РФ і США про нові відносини між Росією й США (листопад 2001 р.) і їхньої Спільної декларації про нові стратегічні відносини між Російською Федерацією й Сполученими Штатами Америки (травень 2002 р.).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
