Найбiльших складнощiв на шляху до ринкової економiки серед країн регiону зазнала економiка Литви через згортання енерго- та ресурсозатратних металообробки та верстатобудування, що до 1989 року складали основу промислового виробництва цiєї республiки.
В цiлому, сутнiсть зовнішньоекономiчної стратегiї, що визначається політичною парадигмою Балтiї, полягає в максимальному обмеженні економiчної залежності вiд Росiї (через диверсифiкацiю iмпорту енергоносiїв) та «прив'язуванні» до себе захiдних країн, передусiм, членiв ЄС (шляхом переорiєнтацiї свого експорту на Європу та продажу членам ЄС у власнiсть стратегiчних об'єктiв). Зазначимо, що Балтiї вдалося частково реалiзувати поставленi завдання. Так, країни ЄС вже стали основними торговельними партнерами Латвiї, Литви та Естонiї. А росiйський капiтал практично не був допущений до участi у приватизацiї стратегiчних об'єктiв на територiї цих країн.
Що стосується реалiй економiчного сьогодення, то акцент при формуваннi ВВП країни Балтiї, пов'язанi ще з часiв СРСР iз Росiєю спецiалiзованою транспортною iнфраструктурою (порти, залiзницi, автомагiстралi, НПЗ тощо), вимушенi робити на використаннi можливостей власного транзитного потенцiалу, розрахованого на проходження 20 млн. тонн росiйської нафти на рiк. (Латвiйський порт Вентспiлс щорiчно може обробляти 14-15 млн. тонн сирої нафти. На росiйськiй нафтi працюють термiнали у Литвi — порти Клайпеда i Бутiнга (ще 4 млн. тонн). Приблизно 2 млн. тонн обробляється в естонському порту Мууга). Слiд зазначити, що країни Балтiї протягом 90-их рр. робили реальнi кроки для скорочення енергетичної залежностi вiд РФ (наприклад, надання 51% акцiй Мажейкяйського НПЗ у власнiсть американськiй компанiї «Вiльямс», яка гарантувала постачання на НПЗ кувейтської нафти), якi, на жаль, поки що не принесли принципових змiн в режим постачання енергоресурсiв в країни регiону. Таким чином, саме збіг економiчних iнтересів (з одного боку — РФ зацікавлена у Балтійському транзитному напрямі, з іншого — Балтійські країни зацікавлені у транзиті та переробці росiйської нафти), змушує країни Балтії шукати певних компромісів з Росію в зовнішній політиці. Саме цей фактор, який офiцiйною Москвою трактується як «реалiстична спiвпраця на базi економiчних iнтересiв», впливає на економiку Латвiї, Литви та Естонiї, та робить їх певною мiрою залежними вiд Росiї, а точнiше — вiд росiйських транснаціональних компаній.
Україна є третім — пiсля Росiї та Нiмеччини — зовнiшньоекономiчним партнером Литовської Республiки. Наша країна входить до першої десятки торговельних партнерiв Латвiї. Спiвпраця з Україною визнана прiоритетним напрямком зовнiшньоекономiчної полiтики Естонiї. Проте бiльш рiшуче, у порiвняннi з Україною, реформування країнами Балтiї економiки та досягнення певних успiхiв у створеннi ринкової iнфраструктури, накладає специфiчний вiдбиток на економiчнi вiдносини мiж Україною, з одного боку, та Латвiєю, Литвою i Естонiєю, з iншого. Наприклад, негативне — для України — сальдо торговельного балансу iз Литвою та Естонiєю є вже практично традицiйною рисою українсько-литовських та українсько-естонських взаємин. За останнє десятирiччя лише один раз Україна вийшла на позитивний торговельний баланс iз Латвiєю. Та й то у 1998 роцi, коли росiйська фiнансова криза пiдштовхнула українцiв у термiновому порядку шукати новi ринки збуту. Аналiз структури українського експорту до країн Балтiї свiдчить про зростання темпiв вивезення з України сировини та напiвфабрикатiв та скорочення експорту окремих видiв продукцiї технологiчно-кiнцевого циклу.
Наприклад, експорт кукурудзи в Латвiю у 1998 р. порiвняно iз 1997 р. збiльшився у 8,3 рази, паперу i картону — 2,8 рази, чорних металiв — на 65%, казеїну — на 47%, олiї — на 21%.
Таким чином, наведенi факти дозволяють визначити коло певних тенденцiй, що характеризують економiчнi взаємини мiж Україною та країнами Балтiї. По-перше, реальнi показники торговельно-економiчних балансiв мiж Україною та країнами Балтiї дозволяють зробити висновок, що український уряд та вiтчизнянi дiловi кола вважають балтiйський ринок вузьким та неперспективним. При цьому не враховується факт його тiсного зв'язку iз ринками Скандинавiї та Пiвнiчної Європи. У той час, як український капiтал з року в рiк втрачає для себе цей регiон, державнi та приватнi компанiї Бiлорусi, Чехiї, Угорщини та Польщi проводять активну маркетингову полiтику на балтiйському ринку. Як наслiдок, товарообiг, наприклад, Латвiї з Чехiєю та Польщею збiльшився протягом 1998 року на 35%.
По-друге, Латвiя, Литва i Естонiя, якi пiд час великої приватизацiї залучили в стратегiчнi галузi економiки європейський та американський капiтал, тепер розглядають Україну, враховуючи її геополiтичне положення, обсяги внутрiшнього ринку та транзитний потенцiал, як привабливий об'єкт для iнвестування власного капiталу. Так, Естонiя повiдомила про готовнiсть iнвестувати в українську економiку $300 млн. шляхом реалiзацiї низки iнвестицiйних проектiв, зокрема, в готельному та житловому будiвництвi, будiвництвi АЗС. Естонська сторона висловила готовнiсть взяти участь у фiнансуваннi завершення будiвництва одеського нафтотермiналу «Пiвденний». Приватизованi латвiйськi банки («Парексбанк», «Айзкрауклесбанк» та iншi) брали активну участь у фiнансуваннi нашої держави шляхом закупiвлi облiгацiй внутрiшньої державної позики на суму $70 млн.
По-третє, активна позицiя латвiйських, литовських та естонських дiлових кiл у пошуку ринкiв збуту для вироблених ними товарiв пояснюється як тривалiшим досвiдом роботи в умовах ринку, так i державною пiдтримкою експортерiв. В цьому контекстi слiд зазначити, що недосконалiсть вiтчизняного податкового законодавства та протекцiонiстської полiтики українського уряду щодо експортерiв готової продукцiї обумовлюють цiнову неконкурентоспроможнiсть українських виробникiв навiть на ринках Естонiї та Литви, де створенi рiвнi умови як для мiсцевих пiдприємцiв, так i для українських суб'єктiв зовнiшньоекономiчної дiяльностi. Що стосується ринку Латвiї, то вiн практично заблокований — через введення 75% ввiзного мита — для українських виробникiв с/г продукцiї: цукру, зерна та iн.
По-четверте, використання можливостей розширення взаємного торговельного обiгу мiж Україною та країнами Балтiї, залучення iнвестицiй в економiку України все бiльшою мiрою визначається напрямами та темпами економiчної трансформацiї та iнтеграцiї Латвiї, Литви та Естонiї до ЄС. Характерною рисою нинiшнього етапу iнтеграцiйної взаємодiї країн Балтiї та ЄС є те, що внаслiдок розширення торговельно-економiчних зв'язкiв з країнами ЄС та широкої участi захiдного капiталу в приватизацiйних процесах в цих країнах на пiдприємствах рiзних галузей активно ведеться узгодження внутрiшньої нормативно-технiчної та технологiчної документацiї з вимогами ЄС. Зазначена тенденцiя особливо посилюється в тих галузях, де пiдприємцi прагнуть одержати квоти для експорту їх продукцiї в країни ЄС. Це, в свою чергу, потребує виконання широкого комплексу вимог до сертифiкацiї продукцiї. Так, при виробництвi харчових продуктiв ставиться завдання сертифiкацiї за європейськими вимогами всiх їх компонентiв. Така тенденцiя може призвести до скорочення iмпорту по цих позиціях з України в разi невжиття конкретних заходiв щодо сертифiкацiї української продукцiї вiдповiдно до стандартiв ЄС.
І, нарештi, здiйснення планiв керiвництва росiйського ТЕКу щодо диверсифiкацiї шляхiв експорту росiйської нафти в Європу (заплановане на 2009 рiк закiнчення побудови росiянами власної Балтiйської трубопровідної системи та створення росiйського портового комплексу на Балтицi дозволить транспортувати нафту до кордону iз Захiдною Європою виключно по територiї РФ) та скорочення обсягів видобутку нафти росiйськими нафтовими компанiями, по-перше, обумовить значне скорочення обсягiв росiйського експорту нафти, що транспортуються до Європи з використанням iнфраструктури країн-транзитникiв (якими є i Україна, i країни Балтiї). По-друге, сприятиме загостренню конкурентної боротьби за транзит росiйської нафти в Європу мiж країнами-транзитниками (в т.ч. мiж Україною та державами Балтiї).
Висновки
Становлення України як незалежної демократичної держави відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень в українському суспільстві і історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі.
Процес державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і суперечливому світі. З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.
Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни. Розвиваючи принципові положення, визначені Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., а також іншими документами, ухваленими Верховною Радою України, базуючись на суворому дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН та інших документів НБСЄ, Українська держава реалізує зовнішню політику на засадах відкритості і співробітництва з усіма заінтересованими партнерами. Наша країна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.
Розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях - це основні напрями міжнародних відносин України.
Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з різними державами. Виходячи з цього визначальною рисою зовнішньої політики України є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і Європою. Україна прагнутиме до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин.
Співробітництво з державами світу, розвиток європейського регіонального співробітництва, участь України у всесвітніх міжнародних організаціях створює реальні можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в рамках багатосторонньої дипломатії, розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків.
Україна будує свої міжнародні відносини, базуючись на принципах миру, співробітництва, невтручання у внутрішні справи інших держав, додержання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, сумлінно виконує всі свої міжнародні зобов’язання, здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику, що і дозволяє нашій державі обстоювати у своїй зовнішній політиці підхід «безпека для себе - через безпеку для всіх».
Література
1. Аналитическая записка Совета по внешней и оборонной политике России // Независимая газета. — 1999. — №177. — 23 сетября.
2. Бжезинский З. Україна в 2000 р. i далi: геополiтичнi прiоритети та сценарiї розвитку. — К., 1999. — С. 70;
3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. — М., 1999. — С. 54-64.
4. Бодрук О. Цiлеспрямованiсть, рiшучiсть i послiдов-нiсть — характернi ознаки полiтики країн Балтiї // Стратегiчна панорама. — К., 1999. — №3 — С.26.
5. Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К., 1997. — С. 67.
6. Гуцал А. На пороге нового тысячелетия: куда дрейфует мир? // Зеркало недели. — 2000. — 15 января.
7. Гуцало М. Программа антитеррористических действий – диалог культур Інформаційно-аналітичний бюлетень «ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ: особистості, суспільства, держави» 4/05
8. Дацюк С., Грановский В. Что будет делать Украина в ХХІ веке? Способна ли отечественная элита сформулировать государственную стратегию? // День. — 1999. — 11 февраля.
9. Десять лет структурной трансформации. Авторский коллектив сотрудников Института экономических и политических исследований НАН России под ред. д.э.н. Р.Гринберга // Независимая газета. — 1999. — 22 декабря.
10. Дорожовец О. В Чехии левые и правые разделили власть // День. — 1998. — 15 июля.
11. Замятин В. Украинцу с румыном делить нечего // День. — 1997. — 3 июня.
12. Иванов И. Москва и Киев должны быть уверены друг в друге // Независимая газета. — 1999. — 28 января.
13. Катин В., Здитовецкий А. В Евросоюзе грядут перемены // Независимая газета. — 1999. — 1 декабря.
14. Клименко І. Уроки болгарської кризи, або Україна готується до іспиту // День. — 1998. — 24 січня
15. Ковтіха В. Формула антитерору. Як боротися з екстремізмом Газета «День», №92, 26 мая 2005 года
16. Корчинский А. Террористы тянут время, подогревая недовольство людей властью. - «Сегодня», 26 октября 2002
17. Кузнецова Л. Готовьтесь платить // Компаньон. — 1999. — 15-19 ноября — С. 16-17.
18. Ми стаємо свідками зародження диктатури міжнародного тероризму «Громадське Радіо», 2 сентября 2004 года (#"#">#"#">#"#_ftnref1" name="_ftn1" title="">4 Сжора І. Україна та міжнародне співробітництво // Політична думка. - 1993. - №1. - С.25.
5 Віднянський С. Зовнішня політика України // УІЖ. - 2001. - №4. - С.5.
6 Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна // Економічний часопис. - 1994. - №14. - С12.
7 Железов Б. Захід і СНД // Міжнародна економіка. - 1993. - №3. - С.10-12.
8 Шредер Х. Європа і держави СНД // Міжнародна економіка. - 1993. - №12. - С.99-102.
9 Кудряченко А. Східна Європа на шляху змін. - К., 1990. - С.254; Кульчицький С. Утвердження незалежністі України // УІЖ. - 2001. - №2,3,4. - С.25-26.
1 Гаджиєв К. Од біполярності до нової конфігурації геополітичних сил // Міжнародна економіка. – 1993. - №7. – С.9.
2 Кононенко Л. Україна на порозі ХХІ століття // Історія України. – 1999. - №25-28. – С.5-9.
3 Симен Є. Идея Евроатлантического союза // Міжнародна економіка. – 1993. - №10. - С.78.
4 Симоненко Р.І. Про геополітичний фактор в історії України // УІЖ. – 2003. - №3. - С.20-24.
5 Шпорлюк Р. Російське питання // Політична думка. - 1996. - №4. – С.14-15.
6 Грищенко Т. Геостратегія пост біполярності // Політична думка. 1997. - №1. - С.22.
7 Видрін Д. Україна на порозі ХXI ст.—К., 1995. - С.126.
8 Кононенко С. Новітня великодержавність // Політична Думка. – 1997. - №1. - С.17.
6 Будкін В. Проблеми співпраці України з ЄС // Економіка України. – 2000. - №9. - С.82.
7 Гайдуков Л.Ф. Міжнародні відносини та зовнішня політика. – К., 1990 – 2000. – 226-300с.
8 Деркач А. Бесконечно длящееся настоящее.Украина: 4 года пути. - К., 1995. – 260с.
10 Кашпір Р. Фінансово-економічні передумови і проблеми монетарної інтеграції до ЄС // Економічний журнал. – 2004. - №1. - С.64-69.
[1] Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К., 1997. — С. 67
[2] Парахонський Б. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1-2. — С. 36
[3] Семена М. Критичні орієнтири: «загроза» й загроза… // День. — 2000. — 12 січня.
[4] Иванов И. Москва и Киев должны быть уверены друг в друге // Независимая газета. — 1999. — 28 января
[5] Гуцал А. На пороге нового тысячелетия: куда дрейфует мир? // Зеркало недели. — 2000. — 15 января.
[6] Стивен Пайфер. Наша главная задача — подтолкнуть Украину, чтобы она пошла вверх // День. — 1998. — 28 октября
[7] Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К., 1999. — С. 72
[8] Хайкен Э. Украина — один из важнейших партнеров Евросоюза // День. — 1999. — 14 января
[9] Хайкен Э. «Украина еще должна много сделать, чтобы «дозреть» до членства в Евросоюзе» // День. — 2000. — 19 января
[10] Шконда І. Україна і Польща: крок до злагоди та примирення // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 24-30 травня
[11] Замятин В. Украинцу с румыном делить нечего // День. — 1997. — 3 июня
[12] Клименко І. Уроки болгарської кризи, або Україна готується до іспиту // День. — 1998. — 24 січня.
[13] Мовчан Ю. Наш сусід — Словаччина: п'ять років незалежності // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 27 грудня
[14] Дорожовец О. В Чехии левые и правые разделили власть // День. — 1998. — 15 июля
[15] Дацюк С., Грановский В. Что будет делать Украина в ХХІ веке? Способна ли отечественная элита сформулировать государственную стратегию? // День. — 1999. — 11 февраля
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
