Що стосується Чорноморської парадигми, то це, насамперед, регіональна і геополітична політика України в Криму. Тут Україні необхідно «навчитися жити і цивілізовано працювати з ісламом — рівноправною релігією в своїй країні, з кримськими татарами — корінним народом у своїй країні, з Туреччиною — сильним цивілізованим сусідом»[3]. Маємо уникати як косовського, так і чеченського сценаріїв, пам'ятаючи, що «на багнети можна спертися, але на них не можна сісти».
Українсько-російські взаємовідносини. Прогнозуючи взаємовідносини України і Росії, слід виходити з того, що їх успішний розвиток залежить від переводу цих взаємовідносин в русло стабільної системи міжнародного співробітництва, у відповідності з міжнародно-правовими актами. Останнім часом цей процес відбувається повільно, суперечливо.
Передусім, в економічній сфері. Україна ще тривалий час буде відчувати гостру нестачу енергоресурсів, потребу в ринках збуту власної продукції. Проте, все ще не спрацьовує належним чином Програма економічного розвитку України і Російської Федерації на 1998-2007 роки, численні угоди з економічних питань, хоча останнім часом намітились конструктивні підходи урядів обох країн до вирішення цих непростих проблем.
У політичній сфері взаємовідносини України і Росії мають визначатися встановленням дружніх, партнерських стосунків двох рівноправних суверенних держав, дотриманням положень Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії, який, за словами міністра закордонних справ Російської Федерації Ігоря Іванова, «не тільки віддзеркалює об'єктивні реалії, але й спрямований в майбутнє, націлений на розвиток добросусідського, взаємного співробітництва в ХХІ сторіччі»[4]. Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація в самій Росії. Росія після відставки Бориса Єльцина, обрання нової Державної Думи і обрання Володимира Путіна Президентом Російської Федерації вступила у якісно новий етап внутрішнього і геополітичного розвитку. Особливість його полягає в тому, що у ньому можна простежити як елементи прозахідної орієнтації, так і деякі тенденції до самоізоляції країни. Можна прогнозувати більш визначений, більш прагматичний і більш жорсткий підхід російського керівництва у відносинах з Україною. Загострення відбуватиметься головним чином через економічні питання, зокрема щодо вирішення проблеми заборгованості. Відвертіше звучатиме тема передачі Росії за борги частини державної власності України.
Як відомо, Росія і Білорусь, як найбільш тісно поєднані одна з одною в рамках СНД країни, стали на шлях створення Союзної держави. До такого об'єднання Росія схиляє й Україну. Україна ж віддає перевагу поглибленню співробітництва в економічній сфері, а не в політичній. Конструювання відносин Росії з Україною і Білоруссю є одним з найбільш серйозних випробувань російського суспільства на демократизм і спроможність органічно увійти в світове співтовариство на основі дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин.
При цьому треба виходити з того, що поєднання, гармонізація відносин з Росією і Заходом є жорстким імперативом для України як сьогодні, так і на перспективу.
Україна, Європа і Євроатлантика. Визначаючи взаємовідносини з європейськими і євроатлантичними структурами, Україна прагне інтегруватись у Європейський Союз. 14 червня 1994 року в Люксембурзі була підписана, а 1 березня 1998 року після ратифікації усіма державами-членами ЄС набула сили Угода про партнерство і співробітницт во Європейського Союзу з Україною. У грудні 1999 року Європейська Рада (найвищий орган ЄС) затвердила спільну стра- тегію Європейського Союзу щодо України. Комплекс заходів розраховий на чотири роки і є унікальним спеціальним документом, що закладає засади співпраці з державою, яка не є безпосереднім претендентом на вступ до Союзу. Цей програмний документ, зокрема, передбачає підтримку процесу демократичних і економічних перетворень в Україні, її внутрішньої та зовнішньої політики, правових основ. Реалізація Україною всіх намічених реформ може стати «трампліном для майбутнього членства України в ЄС», для надання їй перед цим статусу асоційованого члена Європейського Союзу, до чого наша держава активно прагне в останні роки. Україні важливо відновити репутацію у Раді Європи, повноправним членом якої наша держава стала 9 листопада 1995 року, підписавши Європейську конвенцію з прав людини та Статут Ради Європи.
Відносини України з НАТО хоча і визначені її участю в Програмі «Партнерство заради миру» і Хартією про особливе партнерство, підписаною 9 липня 1997 року в Мадриді, проте до останнього часу розглядалися крізь призму наслідків балканської війни. Те, як НАТО повела себе в умовах югославської кризи, наочно продемонструвало, що Європа «поступилась» правовими та етичними нормами на користь застосування сили[5].
Владні структури України, політичні сили всіх підрозділів одностайно засудили військові бомбардування Югославії, хоча виявили різні підходи до взаємовідносин з Альянсом у майбутньому.
На сучасному етапі відносини України з НАТО повертаються в колишнє русло, про що свідчить офіційний візит до Києва Генерального Секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який відбувся в лютому ц.р., та його заява про те, що Україна є стрижнем системи безпеки в Європі. Україна прагне взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах, концепції передбачення і розв'язання конфліктних ситуацій і Проекті про європейські сили швидкого реагування.
Україна послідовно підтримує цивілізовані відносини із США як могутньою наддержавою, статус якої визначається економічною і військовою могутністю, впливом на міжнародні фінансові організації, лідерством у розробці і впровадженні новітніх технологій. Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені, і це відповідає їхнім стратегічним інтересам, в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер, зберігала незалежність[6]. Головним чином тому, що без України Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал знаходить його привабливим. США займають перше місце за рівнем інвестицій в економіку України, хоча цей рівень є незначним порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу і Угорщину (США інвестували в Україну 500 млн. доларів, тоді як у Польщу — 6 млрд). Саме США відіграли провідну роль в істотному обмежені зовнішнього фінансування України, перед тим призвичаївши її як наркомана до фінансових ін'єкцій. Надзвичайно потрібні Україні на той час в умовах гострої фінансової кризи кредити були отримані з великим запізненням[7]. Палко схвалили США вихід України з «ядерного клубу»: одним розчерком пера Україну, після деякого її опору, викреслили з числа ядерних держав світу, в якому, як свідчить досвід, в тому числі і досвід останнього часу, сила, на жаль, все ще є остаточним аргументом.
З самого початку незалежного існування Україна орієнтувалась на тісне співробітництво із західноєвропейськими державами, передусім з Німеччиною, яка на той час вирішувала складне завдання — намагалась «прив'язати» до Європи Росію. І відносини з Україною (також як і з США) розглядала крізь призму вза-ємовідносин з Росією. І лише з кінця 1992 року відносини з Україною розглядаються як окремий і самостійний напрям німецької зовнішньої політики, про що свідчить ставлення уряду Герхарда Шрьодера до України, його готовність сприяти вирішенню проблем нашої держави[8]. Зокрема, нещодавно група економічних консультантів завершила програму «Україна: економічні реформи за 1000 днів». Цей проект схвалений урядом та економічними експертами України[9]. Німеччина має намір виділити кошти для компенсації оплати праці тих, хто в свій час примусово працював у Німеччині.
Останнім часом, після тривалого періоду байдужості, позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, які мають з Україною спільні кордони.
Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які, за прогнозами, стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятись не в минуле, в якому ці взаємовідносини характеризувалися переважно ворожістю і взаємною недовірою, а в майбутнє, знаходячи саме там шлях для цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямована Декларація про українсько-польське «примирення», підписана президентами двох країн. Заслуговує на увагу заява Президента Польщі Олександра Кваснєвського: «Глибоко людська формула «вибачаємо і просимо вибачити» має смисл навіть тоді, коли над будь-ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось в минулому»[10]. Загалом кажучи, стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватися в Європу і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Хоча останнім часом стосунки Варшави і Москви помітно загострилися.
Чи не найскладнішими є українсько-румунські відносини. Все ж спільне прагнення двох держав до їх нормалізації, а також наміри Румунії до інтеграції в європейські і євроатлантичні структури сприяли підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії[11].
Успішно розвивається співробітництво з Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Українсько-болгарські відносини не затьмарюють ні територіальні претензії, ні історичні спогади. Але політична криза, яка періодично охоплює Болгарію, і особливо тривалий економічний спад, який ця країна не може подолати, викликають аналогії із нашим повсякденним життям[12].
Взаємини України з Угорщиною розвиваються стабільно по висхідній. Саме з Угорщиною (першою з усіх сусідніх держав) в травні 1993 року було підписано і ратифіковано Договір про основи добросусідства і співробітництва. Угорщина активно сприяла вступу України до Ради Європи.
Між Україною і Словаччиною склалося економічне і культурне співробітництво, яке має всі підстави для динамічного розвитку. Два народи близькі способом життя, менталітетом, фольклором, що створює надійні підвалини для обопільного партнерства і добросусідства. У 1993 році було підписано Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Словацькою Республікою та Україною[13]. Україні відводиться важливе місце у зовнішній політиці Словаччини. Для неї Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні. Політична взаємозацікавленість двох держав підкріплюється спільними економічними інтересами.
Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Чехія і не має спільних кордонів з нашою країною. В Україні уважно спостерігають за процесом політичних та економічних перетворень, визначенням стратегічного курсу цієї держави[14]. Україна підтримала прагнення Чехії увійти до НАТО (проте виступила проти розміщення на території цієї та сусідніх центральноєвропейських країн, яких прийнято до НАТО, ядерної зброї).
Таким чином, як бачимо, Україна прагне, але ще не виступає активним суб'єктом, що формує геополітичний простір навколо себе, і залишається здебільшого пасивним об'єктом масштабних процесів, що розгортаються у новій Європі. Існує реальна небезпека, що Україна може стати заручником чи то Сходу, чи то Заходу, а ще гірше — розмінною монетою в геополітичних іграх інших держав. Тому Україна покликана чітко визначити і наполегливо впроваджувати в життя цілісну зовнішньополітичну стратегію. Виходячи з цього, треба мати на увазі:
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
