На початок 1991 р. тільки Сербія та Чорногорія виступали за збереження СФРЮ як союзної держави, а Словенія, Хорватія, Македонія та Боснія і Герцеговина – за перетворення федерації на конфедерацію. Спільна хорватсько-словенська “Модель конфедеративного устрою Югославії” від 4 жовтня 1990 р. визначала, що “майбутня конфедерація має являти собою союз суверенних держав для досягнення спільних цілей.(…) Для збереження єдності в Конфедерації та ії стабільності центральне місце в системі органів має займати Конфедеральний суд на зразок Суду Європейського Співтовариства в Люксембурзі”[15,301-302]. 10 жовтня 1990 р. Словенія та Хорватія підготували повномасштабний проект “Угоди про Югославську конфедерацію – Союз югославських республік”. Однак зустрічна концепція Президії СФРЮ “Про конституційний устрій Югославії на федеральній основі”, вироблена16 жовтня 1990 р., вже своєю назвою заперечувала ідею переходу держави від федеративних до конфедеративних принципів[15,302].
На зустрічі керівників югославських республік 29 квітня 1991 р. вдалося домовитися про об’єднання зусиль із забезпечення стабільності в країні. Проте Словенія разом із Хорватією почала односторонню підготовку до повного виходу з федерації. Рішення було прийняте 24 червня, а 26 червня воно вже було засуджене керівництвом СФРЮ. Армія югославської федерації, розташована у Словенії, отримала наказ Белграда взяти під контроль зовнішні кордони Словенії, на яких влада республіки почала встановлювати символи нової держави. Таким чином, 27 червня 1991 р. почалися зіткнення підрозділів Югославської народної армії (ЮНА) ( до 22 тис. чол. ) з підрозділами словенської територіальної оборони ( 50 тис. бійців ) [22,401]. Того з дня Президент Словенії Мілан Кучан заявив про агресію проти країни з боку федерації. Бої між територіальною обороною Словенії та частинами ЮНА спалахували майже по всій республіці та по кордонах з сусідніми державами, особливої ж гостроти вони набули в районі м. Любляна. 28 червня танки ЮНА почали наступ, а літаки завдали ракетно-бомбові удари по цивільному аеропорту Любляни і по місцях зосередження словенської поліції. Війська Словенії блокували більшість гарнізонів 5-го військового округу, до якого входила територія республіки за часів СФРЮ, а Президент Словенії вимагає припинити вогонь з боку ЮНА та вивести її підрозділи з республіки. Югославська армія змушена була почати вихід із Словенії до Хорватії та Боснії і Герцеговини. Бойові дії завершилися на початку липня повною поразкою федеральних сил. Це зумовлювалося тим, що в ЮНА спостерігався занепад морального стану, про що свідчило масове дезертирство ,вихід з рядів федеративної армії словенців і хорватів, а близько 2,5 тис. військовослужбовців опинилися в полоні. Міське населення також не підтримало федеративної армії. Під час збройних сутичок на території республіки загинуло понад 60 чоловік. “За весь період боїв у Словенії ,за даними італійського Червоного Хреста, загинуло 64 чоловіки, з них 37 солдатів ЮНА,7 бійців територіальних військ Словенії, 4 поліцейських, 6 цивільних осіб, 10 іноземців;у полон було взято близько 3 тисяч військовослужбовців ЮНА (не рахуючи перебіжчиків, котрих було близько тисячі), майже вся група ЮНА, яка ввійшла до Словенії”[21,109].
У Словенії почалось активне формування власних збройних сил, дипломатичного корпусу, інших атрибутів незалежності. На сьогодні Словенію можна вважати єдиною державою колишньої СФРЮ зі стабільною внутрішньою ситуацією. Найменш відверті тут прояви націоналізму, дуже характерні для інших територій колишньої СФРЮ. Цьому сприяє монопольний склад населення: понад 95% словенців[15,303]. До того ж Словенія, можливо, єдина з посткомуністичних країн, яка не потребує допомоги з боку МВФ та інших фінансових організацій. На відміну від попередньої республіки в Хорватії збройний конфлікт набував риси всеохоплюючої міжетнічної війни. Головна проблема полягала в характері розв’язанні питання про право націй на самовизначення. Треба було вирішити: хто має право на самовизначення і вділено – держава або народ? Якщо держава, то республікам лишається тільки уточнити свої кордони та визначити умови сецесії. Якщо окремий народ у межах багатонаціональної республіки, то який статус внутрішніх кордонів і як їх визначити?
Після здобуття незалежності у Словенії виникли нові проблеми – проблеми встановлення кордонів держави. По-перше вирішувалося питання кордону з Хорватією. Спірною стала територія морського узбережжя, якого Словенія мала близько 40 км, а Хорватія – 1770 км. Складними питаннями у словенсько-хорватських відносинах вважається визначення приналежності автомагістралей, які пов’язують країну з Західною Європою ,взаєморозрахунки за роботу спільної АЕС у м. Кршко (територія Словенії) та ін.
Внутрішньополітичне становище Хорватії на початку 90-их років характеризується певною напруженістю через економічні і соціальні проблеми. У травні 1990 р. за повоєнні часи в Хорватії відбулися вибори до республіканських та місцевих органів влади на багатопартійній основі. Серед 20 існуючих партій та громадсько-політичних організацій перемогу здобула Хорватська демократична спілка (ХДС), представники якої зайняли переважну більшість у Саборі (парламенті) та ключові посади в уряді республіки.
На засіданні Сабору (25-26 липня 1990 р.) були прийняті поправки до республіканської конституції, Хорватію проголошено суверенною державою[15,303]. Такі зміни призвели до загострення міжнаціональних відносин у самій Хорватії. Сербське населення, яке компактно мешкає на території республіки, провело референдум з питання власної автономії. Що викликало негативну реакцію хорватської влади.
Центром міжетнічного протистояння в СФРЮ стало „сербське питання”. Після розвалу федерації 2 млн. сербів опинилися поза межами Сербії. Вони прагнули вільного , рівноправного визначення свого майбутнього. В самій Сербії домінували настрої солідарності з єдинокровними братами, які мимоволі стали громадянами інших республік. Цими настроями негайно скористалася націоналістично орієнтована опозиція. Тоді президент С. Мілошевич виступив на захист права сербів жити в єдиній державі, підкреслюючи, що визнання рівноправного статусу сербів у Хорватії, Боснії й Герцеговині є шляхом до стабілізації в цих республіках.
Суть збройного конфлікту у Хорватії полягала в зіткненні інтересів хорватів, які обстоювали право своє на відділення від СФРЮ при збереженні республіканських кордонів, і сербів у Хорватії, які, не відкидаючи перспективи жити з хорватами в єдиній державі, виборювали право самим вирішувати власну долю.
Найнепрмиреннішу позицію займали мешканці Сербської Крайни, яка історично ніколи не входила до складу власне хорватських земель. Уперше серби Крайни порушили питання про культурну автономію після приходу до влади ХДС (Хорватське демократичне співробітництво) у 1990р.[22,402]. Нова конституція визнала сербське населення національною меншиною, а розгорнута наступальна націоналістична пропаганда сприяла поширенню антисербських настроїв. Усе, що відбувалося, нагадувало сербському населенню геноцид хорватських усташів щодо сербів за часів Другої світової війни.
Спроби встановлення хорватського суверенітету на територіях із сербським населенням за допомогою сили викликали опір. 28 лютого 1991 р. Сербська Крайна прийняла рішення про відділення від Хорватії та підтвердила свою належність до СФРЮ [22,403].
В центрі конфлікту відразу опинилися дислоковані в Хорватії підрозділи ЮНА, яку в Загребі однозначно кваліфікували як ворожу силу та „оплот сербського гегемонізму” [22,403]. Однак формальні підстави для подібних обвинувачень з’явилися тільки після того , як у ЮНА розпочалося масове дезертирство хорватів, словенців, мусульман та македонців. Роль ЮНА в міжетнічному конфлікті мала подвійний характер. З одного боку вона виконувала вказівки федеральної влади, а з іншого – намагалася роз’єднати ворогуючі сторони: хорватські збройні формування і сербські сили самооборони.
Певну роль у розпалюванні міжетнічного конфлікту відігравав релігійний фактор. Священнослужителі різних конфесій активно заповнювали той ідеологічний вакуум, який створився після кризи ідей „самоврядного соціалізму”. В Югославії людей почали ділити на католиків (хорвати), православних (серби, чорногорці, македонці) та боснійських мусульман.
Бойові дії охопили саме ті райони Хорватії, де компактно мешкало сербське населення: Сербську Крайну з центром у Кніні та Сербську автономну область із центром у Вараджині (Славонія, Баран’я, Західний Срем). Саме ці райони були піддані руйнуванню, а їх сербське та хорватське населення зазнало значних втрат. Війна унесла життя більш ніж 30 тис. чоловік, близько 700 тис. втратили житло й стали біженцями.
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене:
1) втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
2) історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
3) відсутністю об’єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
4) наявністю релігійного фактора.
Розділ II. Громадянська війна (1991 – 1995 рр.)
Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона „поріжеться” – подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початку свого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір. Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичних процесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими, некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістю розв’язати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональній федеративній державі, який складався протягом десятиліть.
Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатим національним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб 39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% - серби, 20,6% - хорвати [15,310].
Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвели до краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процес розпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крім давно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.
Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії та Герцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманські політичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано Ілію Ізетбеговича.
Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія та Герцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність та Платформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участі сербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80 сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербських громадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. сербів висловилося за вихід зі складу Боснії та Герцеговини. Ще 1 жовтня 1991 р. Делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ і прем’єр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення у республіці європейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направили туди запит про своє визнання. 20 грудня 1991 р. Головою держави обрано Ілію Ізетбеговича, етнічного мусульманина, професора Сараєвського університету, автора „Ісламської декларації”, в якій він із самого початку взяв курс на створення моноетнічної держави. Загроза проведення такої національної політики в умовах співіснування трьох різних етносів була очевидною.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
